Як боляче дивитися на тих, Хто закриває очі, затуляє вуха. І повертається спиною до своїх, Бо захистити, вам не вистачає духу. Ви ж народились, виросли на цій землі. Тепер у цю скрутну хвилину, Трясетеся, тікаєте мов плазуни, Кидаєте ви неньку – Україну.
Інна Вікторова

Схід кривавий, захід у вогні,
Росія несе смерть, а не мир у вікні.
Вона говорить: "Ми вас звільнимо",
Але її "воля" — це кайдани й біль.

Ми — нація, що встала з попелу століть,
Наш дух не зламати, не спинити, не вбить.
В кожному серці — козацька стріла,
В кожному слові — правда й крила.

Ти, окупанте, прийшов на чужу землю,
Та чи знаєш, що тут тебе чекає темрява?
Тут кожен камінь — це пам’ять предків,
Кожна ріка — це сльози матерів.

Ти думаєш, що сила в танках і ракетах,
Але сила — в правді, в законі, в заклетах.
Ми — адвокати своєї свободи,
І наш суд — це суд історії, народу.

Ти порушив усі закони світу,
Ти прийшов з війною, а не з миром.
Але знай: ти не пройдеш, не подолаєш,
Бо Україна — це воля, яка не згасає.

Ми — нація, що встала з колін,
Ми — народ, що не знає страху й змін.
Наші діти вчать історію в школах,
І в кожному серці — любов до України, до волі.

Ти, окупанте, несеш лише руїну,
Але знай: ми — нескорені, ми — єдині.
І коли зайде сонце за гори,
Ми зберемося, щоб жити в новій зорі.

Бо Україна — це не просто земля,
Це дух, що живе в кожному з нас, в кожному дні.
І ми будемо боротись, доки є сили,
Бо наша правда — це наша зброя й крила.

Слава Україні! Слава героям!
Слава всім, хто бореться, хто вірить, хто стоїть.
Ми переможемо, бо ми — вільні,
І наша історія — це історія перемоги й любові.

Дмитро Зенкін

На пергаменті віків, де кров і чернила,
Писані історією дні,
Там Руїна з Відродженням силу
В кулаках стискали, мов клейноди свої.

Минуле гуде, як дзвін у криницю,
Де Мазепа з Шевченком стоять,
І кожен з них — це не просто постать,
А кодекс волі, що в серці кричать.

"Не продам, не зраджу, не зламаюсь!" —
Гукав Хмель, піднімаючи меч.
А Франко у сонці правди купався,
Щоб слово народне у світ обереч.

Ми — нащадки тих, хто не гнувся,
Хто в пеклі історії лив свій метал.
І кожен із нас — це вічне питання:
Чи зможемо більше, ніж предки дали?

В судах, де закон — то і меч, і щит,
Де кожен аргумент — це постріл у бій,
Ми стоїмо, як стіна, за правду,
Бо без неї — немає і нас.

Історія — це не просто дати,
Це боротьба за кожен день.
І кожен із нас — це нове завдання:
Зберегти те, що вже зберегли.

Так хай же лунає наш голос у віках,
Як гімн, як наказ, як обітниця:
Ми — нащадки титанів, і в наших руках
Маячить вогонь незалежності!

Нехай історія пише нас сміливими,
Як тих, хто ніколи не зраджував.
Бо ми — це кодекс, що в серці викликаний,
І кожен із нас — це новий устав.
Дмитро Зенкін

Кохання — це вогонь, що не вгасає,
Він у серці живе, хоч тисячі літ минає.
Як Леся Українка з Косачем листувалась,
Так і наше кохання в піснях відлуналось.

Ти — як Ярославна, що плаче на мурах,
Я — лицар, що б’ється за щастя й за дух.
Ми — Франко й Ольга, що в боротьбі єдині,
Наші душі — як струни, що грають у співах давнини.

Кохання — це право, що в серці записане,
Як Конституція, що вільну державу народила.
Ти — моя справедливість, мій кодекс, мій закон,
Без тебе я — як суддя без законів, самотній і сир.

Ми — як Шевченко й Софія, що в неволі кохали,
Хоч кайдани їх тіло, дух вільний тримали.
Ти — моя муза, моя веселка після грози,
Як Україна, що встала з попелу, готова до прози.

Кохання — це боротьба, це вічний рух,
Як козаки в степах, що шукали свій дух.
Ти — моя зірка, мій берег, мій шлях,
Як Дніпро, що тече крізь віки, не зважаючи на страх.

Нехай за вікнами війна бушує,
Але наше кохання — це фортеця, що стоїть.
Воно пережило тисячі бур і тривог,
Воно — як Україна, що в серці має Бога.

Тож любимо, як князі, що славу творили,
Як митці, що віршами душі оживили.
Кохання — це вічність, що в серці живе,
Воно — як історія, яку ми пишемо вдвох.
Дмитро Зенкін

Гроші — це вічність, що в руках миготить,
Від крем’яних ножів до крипто-дзеркал.
Історія їх — це історія боротьби,
Де кожен рубіж — то новий фінал.

У Вавилоні вони були мірою зерна,
У Римі — мечем, що рубав світ навпіл.
А Гетьманщина карбовану гривню дала,
Щоб вільний дух України не вгас, не застив.

Кожна монета — це вік, це епоха,
Це кров, що текла через тисячі літ.
Це Шевченко, що в кайданах мріяв про волю,
І Франко, що знав: без грошей прогресу нема.

Але ж гроші — це лише відблиск, тінь ілюзій,
Як золото Мідаса, що стало прокляттям.
Вони будують імперії, руйнують держави,
Але не купують щастя, любові, тепла.

Сьогодні вони — це цифри на екрані,
Це біржі, де мільйони зникають в мить.
Це крипта, що стала новим обличчям свободи,
Але й новим викликом для наших душ.

Адвокатський мантєлет — це теж про гроші,
Бо правда без них часто мовчить у кутку.
Але я знаю: закон — це не просто папір,
Це справедливість, що має бути в руках.

Так хай же гроші служать не для рабства,
А для творення, для світла, для діл.
Бо кожна гривня, долар чи біткоїн —
Це лише інструмент, а не мета життя.

І якщо колись історія знову спитає:
"Чи варті ви були свого часу, своїх сліз?" —
Нехай відповіддю буде не злиток золота,
А щире серце, що знає ціну всім грошам.
Дмитро Зенкін

В серцях, де правда, як свічка палає,
Де честь — не слово, а криця булата,
Де кожен крок — це віковий наказ,
І кожен мить — історії наказ.

Тут Шевченко з Григорієм Сковородою
Ведуть бесіду через час і воду.
Про те, що цінності — не пісок, не пил,
А кристал, що вогонь століть перетопив.

Козацька слава, мудрість Гетьманів,
Право, що в «Русійській Правді» закріплено,
Це не артефакти, не музейний пил,
А код нашого духу, наш оберіг святий.

Ми — нащадки тих, хто волю ковав,
Хто в боротьбі за правду не згинав.
Як Мазепа, що вірним був ідеям,
Як Франко, що ніс світло над надіями.

Цінності — це не золото в скринях,
Це — вірність собі в найтяжчих годинах.
Це — слово, що в пітьмі, як зірка, горить,
Це — закон, що серце не зрадить.

Ми — адвокати правди, не тиші,
Ми — голоси, що звучать у тиші.
Ми — нащадки тих, хто в бій ішов
Не за нагороди, а за свій народ.

Тож тримаймо світильник нашого добра,
Нехай не згасне він ніколи, ніколи!
Бо цінності — це не просто слова,
Це — наша зброя, наша броня, наш щит.

І хай історія пише нові сторінки,
Ми будемо стояти, як скеля, як криниця.
Бо в нашій душі — кодекс віків,
І він незламний, як наш народ живий.
Дмитро Зенкін

О, зрадо! Ти — як вітер у ночі,
Що крадеться до серця під прикриттям мли.
Ти в кожній епосі, в кожній кривавій битві,
Ти — тінь, що п’є з душі найчистіший сік.

Ти з Мазепою йшла під Полтавський бій,
Коли прапори падали в крові й пилу.
Ти зраджувала Батьківщину, клянучись їй,
І залишала рани на тілі століть.

А Гетьман Виговський? Хто пам’ятає нині,
Як він зрадив козацьку честь і прапор свій?
За владу, за корону, за блиск казковий,
Він продав Україну ворогові лихим.

І Тимофій Хмельниченко, син Богдана,
Що зрадив батьківську справу, підступний,
Пішов на поталу, на ворожий стан,
І занапастив долю козацьких сіл.

О, зрадо! Ти — як хвороба в крові народу,
Як паразит, що точить дух і волю.
Ти в кожній епосі, в кожній кривавій події,
Ти — тінь, що п’є з душі найчистіший сік.

А нині? Хто зраджує в час лихий?
Хто продає за гріш, за владу, за комфорт?
Хто зраджує ідеї, що колись були святими,
І зраджує народ, що бореться за свій дім?

О, зрадники! Ви — як тінь на пергаменті,
Що з часом вицвітає, але не зникає.
Історія вас прокляне, народ забуде,
Але тінь зради навіки залишиться в століттях.

Тож думайте, хто зраджує нині,
Що буде з вами через сотні літ?
Чи будете ви сміятись з ворогом за столом,
Чи будете ви плакати в пекельному огні?

О, зрадо! Ти — як вітер у ночі,
Що крадеться до серця під прикриттям мли.
Ти в кожній епосі, в кожній кривавій битві,
Ти — тінь, що п’є з душі найчистіший сік.

І хай історія судить, хай час розплатиться,
Але зрадники — ніколи не знайдуть спокою.
Бо зрада — це вічний біль, вічна рана,
Що кровоточить в серці народу віками.
Дмитро Зенкін