ДОДАТИ ВІРШ
АБО
  Новинки    Зневага: вічний суд історії

Зневага: вічний суд історії

Ти — пекло для душі,
Ти — крига, що серце розриває.
Ти — вітер, що з висот несе пилюгу,
Щоб славу й честь у порох обертає.

Ти в очах Кобзаря горіла болем,
Коли в кайданах Україна стогнала.
Ти зрадою лунала під Прилуцьким полем,
Коли Мазепу історики плямили сміло.

Ти в словах Шевченка гриміла, як грім,
Коли він крізь сльози писав: "І мертвим, і живим…"
Ти — тінь Батурина, що в попелі лежить,
Ти — крик душі, що в кайданах не вгасне, не згине.

Ти — суд історичний, що ходить по віках,
Ти — призрак минулого, що в сучасності плаче.
Ти — зрада Гетьмана, що в серці крижаних ран,
Ти — пекло для тих, хто забув свій початок.

О, зневаго! Ти — вирок для нащадків,
Ти — вічне прокляття для тих, хто забув.
Ти — крик із могил, що лунає в століттях,
Ти — правда, що в пітьмі світло знайде сама.

Ти — в очах Франка, що бачив ярмо,
Ти — в словах Лесі, що віщувала біль.
Ти — в крові козаків, що лили за волю,
Ти — в серці народу, що вічно живе.

О, зневаго! Ти — випробування,
Ти — дзеркало для тих, хто забув своє ім'я.
Але пам'ятай: історія — суддя,
І вона не простить ні зради, ні вогню.

Бо хто зневажає свій рід, свій народ,
Той сам себе в пекло віддає.
І хай час минає, і хай вітер везе,
Але зневага — це вічне клеймо на челі.

Так нехай же кожен, хто чує цей крик,
Пам'ятає: зневага — це вічний суд.
І хто плює в душу свого народу,
Той сам себе в безодню вічності жене.

О, зневаго! Ти — вічний урок,
Ти — крик із минулого, що в майбутнє везе.
І хай кожен знає: історія — суддя,
А зневага — це вічне прокляття душі.<br>Дмитро Зенкін

  Новинки    Кров на лезах історії

Кров на лезах історії

Скрізь, де правда впала на коліна,
де кривда змією обвила віки,
там помста, мов тінь, невблаганна,
ходить по стежках, де ступали боги.

Вона не з вогню, не з меча народжена,
а з сліз, що капали в безодню віків.
Вона — це голос тих, хто в пеклі стогнав,
хто вірно чекав, але не діждавсь зривів.

Отаман Хмель, як буря, гнав ворогів,
його рука була важка, як доля.
Він знав: помста — це не просто гнів,
це справедливості священна воля.

Мазепа зраджував, але його кляли,
його ім’я ввігнато в камінь ганьби.
Історія — суддя, вона не пробачала,
бо помста — це закон, що в крові.

Минуле шепоче: "Не забувай!"
Кожен удар, кожна рана, кожен стон.
Помста — це не лише біль, це рай
для тих, хто чекав на свій час і закон.

Вона не вбиває, вона воскрешає,
відроджує правду з попелу брехні.
Вона — це меч, що в серце встромляє
всім, хто посмів переступити межі.

Так було завжди, так є і буде,
бо помста — це не просто жага крові.
Це відплата за зневагу, за труди,
за всіх, хто стояв у бою за любов.

Тож хай історія пише свої строки,
ми — навіки в її кривавій книзі.
Помста — це не просто порив жорстокий,
це вічний закон, що в серці висить.<br>Дмитро Зенкін

  Новинки    Крила нескорених духів

Крила нескорених духів

Стоїть у степу могила, де спить козак,
Що з вітром розмовляв, як з братом.
Його душа — це степ, що вічно крізь віки
Несе в собі огонь, що не забути втратам.

Ми — діти ті, що з кров’ю в жилах мають стійкість,
Як Мазепа з волі, з Богданової слави.
Ми — нащадки тих, хто з шаблею й піснею
Ішов на бій за волю, за державу.

Ми — спадкоємці Шевченкового слова,
Що, як натхнення, палало в темряві.
І кожен з нас — це голос, це основа,
Що збирала народ у боротьбі й любові.

Ми — ті, хто з Крут не здався, хто з-під руїн
Піднявся, мов Фенікс, з попелу й болю.
Ми — ті, хто з Донбасу, з Києва, з Карпат,
Несе в собі відвагу, як святу довіру.

Ми — ті, хто пам’ятає, як Сковорода
Ішов дорогами, несучи мудрість світу.
І кожен з нас — це іскра, це свобода,
Що розпалює в серці вічний світлий витів.

Ми — ті, хто з Лисенка піснею єднався,
Хто з Франком правду ніс у кожну хату.
Ми — ті, хто з Лесею в душах розквітався,
Хто з нею в серці йде до світла й братства.

Ми — ті, хто з Костюшком брався за мечі,
Хто з Довженком у серці мав крізь сльози сміх.
Ми — ті, хто з Кобилянською йде у мрії,
Щоб кожен день був кращим, ніж був учорашній.

Ми — ті, хто з Володимиром Хрестив Русь,
Але не зрадив віру в себе, в силу духу.
Ми — ті, хто з Січовою відвагою у грудях
Несе в собі історію, як вічний рух.<br>Дмитро Зенкін

  Новинки    Рідне місто

Рідне місто

Ненавиджу війну. Я була звичайна щаслива людина, яка мала друзів, ходила в школу, яка отримувала оцінки – і гарні, і ні.
Аж тоді усе змінилося… Я пам’ятаю той день… Коли я прокинулася… а тоді…
Розділ 1
Це був четвер, звичайний будній день… Мала б бути контрольна з математики, тому я зовсім не хотіла вставати, коли мама почала мене будити.
– Я не хочу до школи! – гаркнула я…
За тим я розплющила очі і глянула на годинник – близько п’ятої ранку. Чому ж тоді мене вже будять? Я чула, як десь метушаться батьки і плаче моя молодша сестра Маргарита.
Потім я все ж встала, мене розпирала цікавість, що все-таки сталося?
Я встала з ліжка і підійшла до батьків – вони якраз збирали рюкзаки.
Мені стало не по собі.
– Мам, що відбувається? – спитала я. Відповіді не було.
– ТА МАМ, ЩО СТАЛОСЯ?!
Коли мама відповіла, її голос тремтів:
– Почалася війна…
Мене мов громом ударило.
– Як це?..
Звісно, я знаю, що таке війна, як-не-як, я ходжу в 5-й клас. Але я не могла повірити в те, що тільки що почула…
– І що тепер? – спитала я.
До нас підійшов тато.
– Ми більше не зможемо жити в Харкові… – прямо мовив він. – Ми з Кірою ще обговорюємо, куди будемо їхати.
Кіра – це моя мама.
– Але куди? – знову спитала я. – Я не хочу їхати з Харкова! Тут мої друзі, школа, дім…
Та мене ніхто не слухав… Весь день ми займалися заклеюванням вікон та збиранням рюкзаків, а татко один раз сходив до супермаркету. Я теж вирішила зібрати рюкзак. Я взяла свого улюбленого кота-батона, найпотрібніші речі типу зубної щітки, піжами, телефона і гаманця. За деякий час я склала все. Але мені все одно здавалося, що я щось забула.
Раптом я зрозуміла, що саме, – мій блокнотик для віршів. Так, я б хотіла стати поеткою. Звісно, це, мабуть, здається дивним через те, що вірші – страшенно нудно. Але я люблю як писати вірші, так і вчити. Я знаю на цей момент аж 15 віршів на пам'ять. Зараз у мене теж був настрій написати вірш, але я розуміла, що не встигну…
«Я подивилась у вікно, а там гроза,
Я подивилась на росу її нема,
Я подивилася на сонце, а його нема,
Я глянула на себе в дзеркало, а я така сумна.»
Придумувати щось довше в мене не було часу, бо мама сказала мені вже лягати.
На ранок я встала о 6-й, тому що мама з татом знову метушилися. О 8-й ми мали виїжджати в Кременчук. Я швидко досклала рюкзак, і ми пішли. Я була дуже схвильована, тому і неуважна, і не звернула увагу, що тато нічого з собою не взяв. Коли ми дійшли до поїзда, то лише тоді я помітила щось дивне: тато не зайшов в поїзд.
– Тату, чому ти стоїш? – спитала я.
Але я геть не очікувала почути таку відповідь…
– Знаєш, Тіно, я вважаю, що тікати – неправильно.
– То чому ви з мамою домовилися їхати? – не розуміла я.
– Тому що вам так буде безпечніше.
– Нічого не розу… – аж раптом я почала розуміти, – ми поїдемо без тебе?
– Так, – прямо відповів мій батько, – я лишуся тут і захищатиму свою Батьківщину.
– Ні, будь ласка! – закричала я, а тоді повернулася до мами. – Чому ти нічого не сказала!? Чому не сказала що ми їдемо без нього!?
– Вибач… – прошепотіла мама. Схоже, їй було боляче.
«І нехай! – розлючено подумала я, – Вона заслужила!»
– Мені вже не 5 років, щоб таке приховувати! – закричала я і схопила татка за руку, щоб він нікуди не йшов… Я розуміла, наскільки це жалюгідно, але мені було все одно. За мить рука мого батька вислизнула в мене з рук.
Двері зачинилися, а я стояла, ні на що не дивлячись. Тоді пішла і сіла на сидіння.
– Тіно…
Я проігнорувала слова мами.
Усю дорогу я мовчки дивилася в нікуди, а в моїй голові вирували тисячі запитань.
«Чому тато вирішив лишитися? Чому тоді ми не могли лишитися? Чи піду я в новому місті в школу?»
Зараз мені б написати якийсь вірш, але голова порожня, тож я просто постійно повторюю кінець мого вірша: «Я глянула на себе в дзеркало, а я сумна».
Десь через півтори години ми встали в Полтаві, а звідти поїхали автобусом. Ще було не так пізно, але я задрімала. А коли я прокинулася, то я була не вдома, а в зовсім чужому місті, де я нічогісінько не знала…
Розділ 2
Минуло два з половиною місяця… Я вже звикла до нового міста, та все одно його не полюбила. Також я пішла тут у нову школу, але друзів не знайшла. Мені написала моя найкраща подруга Христина. З друзями я завжди розмовляла російською, та зараз від думки про російську мову мене аж перекосило, тож я відповіла українською. Моя подруга була дуже здивована, а тоді вона сказала, що пишається, що в неї є така подруга-патріотка, а ще, що і сама спробує говорити українською. Уперше за довгий час я справді відчула тепло на душі. Христина буде моєю подругою завжди, хай там що.
…Може, усе було б не так погано, якби не один день…
Він почався просто паскудно, бо я прокинулася о 7:25 і мені довелося бігти до школи. Я прибігла з дуже розпатланим волоссям і з припухлими очима, тому Ліза – моя сусідка по парті – глянула на мене, мов на привида. Я зітхнула і бухнулася за парту.
«Чудовий початок дня», – подумала я і кисло всміхнулася
Як на зло, ще й першим уроком була англійська.
– Ну, як ви впоралися з домашнім завданням? – запитала нас вчителька.
Проєкт! Я його не зробила, але лише через його тему, «My family». Я хотіла написати, що моя мама брехунка, а тато вирішив покинути сім’ю. Але, побачивши мій текст, мама сказала, що це неподобство, і що я мала б пишатися батьком, і що він герой.
– Яка ти невдячна! Твій батько вчинив, як герой, а ти таке пишеш.
– ТИ НЕ РОЗУМІЄШ! Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ МІЙ БАТЬКО БУВ ГЕРОЄМ! – закричала я. А тоді вже тихіше додала. – Я просто хочу, щоб він був з нами.
…Зайнята думками, я не почула, як мене викликали.
– Тіно, доки ти літаєш в хмарах, ми затримуємо перерву! – мовила вчителька.
Я спохопилася і вийшла до дошки.
– А де твій проєкт? – спитала вона мене
– Е…Я…У мене його нема… – сказала я і почула, як Саша пирснула і прошепотіла щось Маші.
«Ненавиджу цей клас!» – подумала я і пішла до свого місця.
Я сіла і тихенько витягнула телефон, щоб написати Христині.
– Тіно, будь ласка, повтори, що я тільки-но сказала.
Я вже почала відкривати рот, аж раптом до класу ввійшла наша класна керівничка і щось прошепотіла вчительці. Та кивнула і мовила:
– Я тебе відпускаю, Тіно.
«ЩО?!» – подумала я, взяла портфель і вийшла з класу в коридор. Там я помітила нашу класну керівницю
– Що сталося? – запитую я.
– Я не знаю, мама просила тебе відпустити, – каже вона.
Я зітхаю і виходжу з будівлі. Мабуть, воші в голові завелися чи що… Зі школи до дому не дуже далеко, тож за мить я вже скидаю з себе рюкзак і йду до мами. Мені стає не по собі, бо в будинку дуже тихо. Я заходжу до кімнати мами. Мама і Маргарита лежать у ліжку. Звісно, для моєї молодшої сестри це нормально, але… Мені стає дуже страшно.
– Мамо? – кажу я. Мій голос тремтить. – Усе гаразд?
Здається, мама таки не спала. Але коли вона піднімається з ліжка, я жахаюся. Обличчя мами бліде-пребліде.
– Він загинув… Від вибуху снаряда… – ледь чутно каже вона.
Тато… «Тату, ні!»
Я хапаюся за ручку дверей щоб втриматися.
– Ні!!!!!!!!! Ні, будь ласка, ні! – плачу я.
Я занадто шокована щоб нормально думати, тож кричу на маму.
– Це все ти винна! Я казала йому, щоб він їхав з нами! А тобі було все одно! – і, нічого не думаючи, кричу. – Ненавиджу тебе! Це все через тебе!
Я схоплююся на ноги і вибігаю з кімнати.
– Тіно, не йди, будь ласка.
Та мені все одно на її крик. Я біжу до річки, бо знаю, що там точно нікого не буде. Тоді нарешті я падаю на землю і ридаю. Дуже гірко. «Це неможливо!»
Чому, чому? «Я більше ніколи не побачу його! Не почую! Чому він вирішив піти на війну!»
На серце тисне камінь, і я розумію, що вже не можу витримати цього тягаря. Я сідаю біля річки і дивлюся в воду. «Де зараз він? Чи думав він про нас, коли помирав?» Я намагаюся прогнати ці думки, бо від них стає ще гірше.
Минає лише пів години, я раптово розумію, що я маю зробити. Тут у мене вже не лишилося майже нічого. Але в Харкові буде похований мій батько, там мій дім, моя подруга і все рідне мені. Тому мені треба втекти до мого рідного міста.
Розділ 3
«Я готова…» – подумала я.
Минуло кілька днів після смерті тата, однак мені ставало все гірше. «Та я не здамся! – думала я.- Я не здамся тяжкому горю, заради тебе, моя Україно і мій Харкове!»
За цей час я встигла підготуватися до того, що планувала – втечі до Харкова. Завтра, рівно о 8-й я виїду на щоденній електричці до Полтави, а звідти на велосипеді подамся до Харкова. Я детально все розписала, і з моєю витривалістю та швидкістю їзди на велосипеді я маю вкластися десь в три дні. Сподіваюся, мама не почне панікувати.
Весь вечір я думала, що написати в записці мамі. Оскільки я була людиною з дуже яскравою лексикою, то не могла написати коротко, по типу «Мене не буде три дні». Я врешті написала «Відколи помер тато, я відразу зрозуміла, що маю дещо зробити. Якщо я це не зроблю, то назавжди лишуся нещасною. Вибач, мамо, та мені треба декуди вирушити. Дорога туди забере десь 3-4 дні, але я не знаю, коли повернуся. Будь ласка, не злися, не панікуй і не викликай поліцію. Твоя Тіна.»
Увечері мама трохи біля мене полежала.
– Добраніч, сонечко, – мовила вона.
– Добраніч… – відповіла я, і мені стало сумно. Я сумуватиму ці пару днів за мамою.
Зранку в мене задзвонив будильник і я відразу схопилася з ліжка. Поряд уже лежав зібраний рюкзак, і мені лишалося лише вдягнутися і тихо вийти. Я тихо заскочила до маминої кімнати, поклала записку і пішла до дверей. На мить я завагалася, занадто це було складно для десятирічної дитини. «Та я і так не почуваю себе вже дитиною», – подумала я і врешті вийшла з дому. Добре, що мама ще спала. Вийшовши на двір, я миттю заскочила на велосипед і через пару хвилин доїхала до зупинки.
Коли я з велосипедом зайшла до електрички, усі якось дивно на мене глянули. Я втупилася в свої ноги.
– Де її батьки? На вигляд вона неповнолітня! – почула я.
– Ага, на вигляд не більше десяти, – мовив ще хтось.
Я надягла на себе навушники і витягнула книжку. Музика відволікла мене від тяжких думок.
Я і не помітила, як ми приїхали, бо трохи придрімала. Я швидко витягнула велосипед з електрички, сіла і вирушила ніби кудись до міста. Та насправді я зупинилася і витягла телефон. Орієнтуючись по карті, я відразу зрозуміла, куди мені треба, тож скерувала велосипед і поїхала вперед…
Дорога не була легкою. Раз я так спіткнулася об корінь дуба, що добре собі розбила губу, та я їхала все вперед. За годину безперервної їзди я вже неймовірно втомилася, та їхала далі. Коли о 6-й годині я зупинилася перепочити, то лише тоді помітила, в якому гарному місці я зупинилася. Дерева були дуже високі та мали широкі гілляки, на яких росли зелені листочки, а крізь них просвічувалися промінці сонця. Земля була вкрита мохом, і де-не-де росли квіточки. Проте мені було все одно самотньо. Раптом я почула якийсь звук. То була білочка. Я обережно встала та витягнула горішок, який у мене в кишені лежав ще з того часу, як почалася війна. Білочка обережно прискакала до мене, але не зовсім близько, і я кинула їй горішок, а сама відійшла. За мить білочка схопила горішок своїми лапками і відскочила. Я пішла вперед, тепер уже нікуди не поспішаючи. Раптом я помітила двох лисеняток, яких мила їхня мама. Я зупинилася, бо неймовірно хотіла, щоб вони не помітили мене, але дарма, бо за мить вони все одно побачили мене і втекли. Та невдовзі я почула їхній шурхіт і зрозуміла, що вони граються. «Чому люди не можуть жити так мирно? – подумала я. – Якби ми жили так мирно, як ті лисенята, то ніяких війн би не було, і він би не помер…»
Переночувала я у велетенському дуплі, яке знайшла. Там було затишно, але холодно та брудно. Я прокинулася о 6-й ранку, ще й відчула, що в мене дуже болить горло, я застудилася.
Але я знала, що маю їхати далі. День минав жахливо, бо почалася злива, я змокла як хлющ, страшенно втомилася та змерзла. Уже о 6-й вечора я впала і ледь не вперше, відколи поїхала з дому, взяла телефон.
Я побачила 35 пропущених і 50 повідомлень від мами.
Та я не наважилася на них глянути. Я подивилася на своє тіло, пошарпане, усе в багнюці та крові.
«Ти маєш бути сильна, якщо справді хочеш до Харкова», – сказала я собі, але я не почувалася сильною. Я почувалася маленькою та нещасною. Мені захотілося подзвонити мамі, і щоб вона мене забрала.
«Тату, як гадаєш, це той момент, коли здаватися не можна?» – спитала я, дивлячись угору.
Думаю, якби тато жив, він би сказав мені повернутися, адже, як-не-як, він мій батько, але, з іншого боку, він казав мені ніколи не здаватися.
То я і не здамся. Я витягаю телефон та книжку і починаю читати, світячи ліхтариком. Так, майже весь вечір я читала, і навіть не помітила, що сильно проплакалася. Щоб трохи розігрітися, я запалила маленький вогник, і над вечір я заснула біля останніх жаринок.
Зранку мене розбудив маленький павучок, який заліз мені на ніс. Я зняла його і приязно глянула.
– Привіт, я Тіна, а ти хто?
Я назвала того павучка Спрайт, на честь напою, який дуже любив татко, і поклала його собі на плече.
Сьогодні настрій у мене набагато кращий. Спрайт став для мене справжнім другом у цій подорожі, хоча, якщо чесно, я не впевнена, чи був він щасливий, їдучи зі мною. Принаймні, не раз намагався злізти, та врешті, мабуть, здався. Хоча я і знала, що він нічого не розумів з моєї балаканини, мені було вже зовсім не так самотньо.
Я їхала на велосипеді на повній швидкості, бо хотіла вже сьогодні доїхати. Карти показували мені, що я рухаюся в правильному напрямку. Уже о 12-й я дуже втомилася, тому, щоб підтримати себе, вголос розказувала різні вірші, які пам’ятала.
«Хуух!» – я зіскочила з велосипеда і ще раз глянула на карту в телефоні. Мене переповнило невимовне полегшення, коли я побачила, скільки мені ще лишається. Мені їхати не більше, ніж пів години.
– Ми змогли це, Спрайте! – вигукнула я.
Я заскочила на велосипед і поїхала вперед. Навіть дорога якась краща стала. Через пів години я виїхала на високий пагорб і зупинилася, бо помітила багатоповерхівки і заплакала. Я впізнала всі ці звичні для мене балкони, на яких вивішаний одяг. Я, мабуть, уперше плакала від щастя. Я стояла так довго, аж раптом почула бабах. Доволі сильний, я аж впала на землю. Я закрила голову руками і припала до землі, та потреби не було, я вже не чула вибухів. Мені було страшно, але я встала і глянула туди. І хоча я бачила, що десь далеко горять будинки, і моє серце краялося, та водночас воно тріпотіло від щастя, бо я була вдома, у своєму рідному місті Харкові.

<br>Євгенія Ксьонз

  Новинки    .

.

Ти мене так забвенно любила
Але й ненавиділа також, мені здається
Немає такої любові, яка колись тихенько
Несподівано перетворюється з ніжності
В ненависть.
Це щось, що йде поряд
І про це я дізналась з малечку.
Мені боляче, мені радісно, мені ніяк
Вся ця какофонія відчуттів не тільки про тебе
Вона про все і всіх
Стосунки це найважча річ, що я знаю
Стосунки з тобою, це те з чого починалась я
І, можливо, колись закінчусь
Я можу щось додати
Але не можу забрати, як би не старалась
Найважче мені далось усвідомлення
Яка ти людина? Як ти жила без мене?
І чому я така важлива, хоча не хотіла б бути такою
І тепер, я боюсь і жадаю бути такою для всіх
Хочу і боюсь, що таки стану
Для когось тією «особливою людиною»
І я стаю, знаєш
І це ні на мить не дає мені того заспокоєння
Що я так шукаю
Це мені нагадує, як радісно
і болісно бути такою важливою для когось.
І вся ця какафонія відчуттів про мене, про тебе і про всіх нас
Без тебе не було б мене
Але, сподіваюсь, що без мене
Ти є.<br>Катря

  Новинки    Вічне джерело

Вічне джерело

Слова, як ріки, пливуть крізь віки,
Несуть історію, болі й триумфи.
В кожному серці — український вогонь,
Що розпалює світлу, правдиву путь.

Тарас кличе з глибин століть,
Леся шепоче в душах, як вітер.
Франко — сокіл, що крилами б’є,
Грушевський — мудрець, що будує міст.

Юристи, письменники, борці за правду,
В їхніх словах — і сила, і справедливість.
Історія — це не просто сторінки,
Це наші корені, наші звитяги.

Сьогодні ми стоїмо на варті,
Бо кожен з нас — це продовження справи.
Україна — це вічне джерело,
Що в серці кожному говорить: «Живи сміливо!»

Так нехай же слова, як мечі,
Ріжуть плівку неправди й навії.
Бо в кожному з нас — історичний шлях,
І кожен з нас — це нащадок великих діячів.<br>Дмитро Зенкін

  Новинки    Слідами століть

Слідами століть

Стоїть собі камінь на роздоріжжі,
Німий свідок тисячі доріг.
Хто йшов до зірок, а хто — до межі,
Де час розвіяв прах їхніх тривог.

Тут Григорій Сковорода брав в дорогу
Слово, що, як свічка, в темряві горить.
А Шевченко ніс у серці порог —
Той, що розділяв рабство й волю, як брід.

Кобилянська з Франком листи плели,
Ідеями, мов нитками, зшивали світ.
А Леся Українка в боротьбі й болі
Словами, як мечем, розсікала пліт.

Історія — не підручник, де все ясно,
Це вічний бій за правду й честь.
Ми йдемо слідами тих, хто невтомно
Несів свій хрест, щоб нам легше нести тепер.

Сьогодні — новий виклик, новий час,
Де кожен — і воїн, і творець.
Ми пишемо історію не раз,
І кожен день — це новий вінець.

Так хай же слово буде нашою зброєю,
А дух — незламним, як криця.
Бо кожен з нас — це історія з собою,
І кожен — спадкоємець великого життя.

P.S. Цей мій черговий авторській вірш — про те, як минуле переплітається з сучасністю, як ідеї й дії наших предків впливають на наш сьогоднішній шлях. Він про те, що кожен із нас — частина великої історії, і наша відповідальність — нести її далі з гідністю.<br>Дмитро Зенкін

  Новинки    Слова, які не вмирають

Слова, які не вмирають

Слова, що падали, як камінь у воду,
Розходились кругами по світу.
Вони не знали меж, не знали страху,
Лиш правду несли, немов вітрила.

Історія — це не пыль архівів,
Це крик, що лунає з глибин століть.
Він вчить нас, як зірки вчать мореплавців,
Як вітер вчить крила пташиних стай.

Ми — нащадки тих, хто боровся з пітьмою,
Хто слово клав на вагу, мов зброю.
І сьогодні ми стоїмо на межі,
Де кожен голос — це бойовий клич.

Війна не лише кулями лунає,
Вона й у серцях, у думках, у словах.
Ми б’ємось за те, щоб правда не згасла,
Щоб ворог не став над нами суддею.

Економіка — це не лише цифри,
Це долі мільйонів, це хліб на столі.
Політика — не гра в надумані ролі,
Це відповідь за кожну дитину в країні.

Тому пишу, бо слово — це зброя,
Бо вірші — це крик, це молитва, це біль.
І кожен рядок — це наша історія,
Це те, що живе, навіть коли ми мовчимо.

Нехай ворог думає, що ми слабкі,
Але слова наші — це вічний вогонь.
Вони не згорять, не зникнуть у пітьмі,
Бо правда завжди знайде свій шлях додому.

Так пишу, бо вірю: слово — це сила,
Воно переможе, воно оживить.
І наша Україна, як вірш, буде вічною,
Бо в серці кожного — вона живе.<br>Дмитро Зенкін

  Новинки    Слава Україні! Слава героям!

Слава Україні! Слава героям!

Слова, що падали, як зерна в чорну землю,
Проростали тисячами кривавих днів.
Вони — не лише букви, не лише знаки,
Вони — душа, що б’ється в такт століть.

Ми — нащадки тих, хто носив мечі й пера,
Хто боронив свій дім, хто творив історію.
В їхніх очах горіло те саме полум’я,
Що й у нас — в час війни, в час скорботи й болю.

Кожен день — це сторінка з великої книги,
Де герої — не лише королі й князі.
Це — медсестра, що рятує життя під обстрілами,
Це — солдат, що стоїть на руїнах заради нас.

Ми пишемо історію не тільки словами,
А й вогнем, і кров’ю, і сльозами.
Але кожне слово — це зброя, це щит,
Це те, що ворог ніколи не зможе забрати.

Тому пишемо, боємося, любимо,
Тому стоїмо, навіть коли падаємо.
Бо слова, як і душа, не вмирають,
Вони — вічні, як небо, як земля, як правда.

І коли прийде час, і коли затихнуть гармати,
Ми зберемо ці слова, як зброю перемоги.
Бо вони — наша сила, наша віра, наша зброя,
Наші крила, наші корені, наші дороги.

Слава Україні! Слава героям!
Словами, як мечами, ми будуємо дім.
І кожен вірш, кожна строфа — це наша зброя,
Це наша правда, яку не зламати ніким.<br>Дмитро Зенкін

  Новинки    Це кодекс, який кожен із нас несе в собі

Це кодекс, який кожен із нас несе в собі

Папір терпить, але не мовчить,
В ньому — історії, що кров’ю кипить.
Юрист, що знає вагу слів,
В кожному рядку — правди гнів.

Тут Богдан з Шевченком йдуть поруч,
Їхні ідеї — вічний ключ.
Вони в огні, а не в тіні,
Бо честь — це код, а не гроші в кишені.

Сьогодні війна. І знову біль.
Але в кожному серці — незламна ціль.
Ми — нація, що встала з попелу,
І кожен з нас — юрист своєї справи й діла.

Економіка — це не просто цифри,
Це тисячі долі, що стали сильнішими.
Політика — не гра, а біль,
Коли кожен вибір — як постріл в ціль.

Я пишу вірші, бо слова — це зброя,
В кожному рядку — правди знамено.
І хай історія нас судить,
Але ми — вільні. І це — наш кодекс честі.

Так тримати, Україно!
Твоя душа — це вічний спів.
І кожен з нас — поет, юрист, воїн,
Бо в кожному — правда, що вічно жива.<br>Дмитро Зенкін

[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]
[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]