Ненавиджу війну. Я була звичайна щаслива людина, яка мала друзів, ходила в школу, яка отримувала оцінки – і гарні, і ні.
Аж тоді усе змінилося… Я пам’ятаю той день… Коли я прокинулася… а тоді…
Розділ 1
Це був четвер, звичайний будній день… Мала б бути контрольна з математики, тому я зовсім не хотіла вставати, коли мама почала мене будити.
– Я не хочу до школи! – гаркнула я…
За тим я розплющила очі і глянула на годинник – близько п’ятої ранку. Чому ж тоді мене вже будять? Я чула, як десь метушаться батьки і плаче моя молодша сестра Маргарита.
Потім я все ж встала, мене розпирала цікавість, що все-таки сталося?
Я встала з ліжка і підійшла до батьків – вони якраз збирали рюкзаки.
Мені стало не по собі.
– Мам, що відбувається? – спитала я. Відповіді не було.
– ТА МАМ, ЩО СТАЛОСЯ?!
Коли мама відповіла, її голос тремтів:
– Почалася війна…
Мене мов громом ударило.
– Як це?..
Звісно, я знаю, що таке війна, як-не-як, я ходжу в 5-й клас. Але я не могла повірити в те, що тільки що почула…
– І що тепер? – спитала я.
До нас підійшов тато.
– Ми більше не зможемо жити в Харкові… – прямо мовив він. – Ми з Кірою ще обговорюємо, куди будемо їхати.
Кіра – це моя мама.
– Але куди? – знову спитала я. – Я не хочу їхати з Харкова! Тут мої друзі, школа, дім…
Та мене ніхто не слухав… Весь день ми займалися заклеюванням вікон та збиранням рюкзаків, а татко один раз сходив до супермаркету. Я теж вирішила зібрати рюкзак. Я взяла свого улюбленого кота-батона, найпотрібніші речі типу зубної щітки, піжами, телефона і гаманця. За деякий час я склала все. Але мені все одно здавалося, що я щось забула.
Раптом я зрозуміла, що саме, – мій блокнотик для віршів. Так, я б хотіла стати поеткою. Звісно, це, мабуть, здається дивним через те, що вірші – страшенно нудно. Але я люблю як писати вірші, так і вчити. Я знаю на цей момент аж 15 віршів на пам'ять. Зараз у мене теж був настрій написати вірш, але я розуміла, що не встигну…
«Я подивилась у вікно, а там гроза,
Я подивилась на росу її нема,
Я подивилася на сонце, а його нема,
Я глянула на себе в дзеркало, а я така сумна.»
Придумувати щось довше в мене не було часу, бо мама сказала мені вже лягати.
На ранок я встала о 6-й, тому що мама з татом знову метушилися. О 8-й ми мали виїжджати в Кременчук. Я швидко досклала рюкзак, і ми пішли. Я була дуже схвильована, тому і неуважна, і не звернула увагу, що тато нічого з собою не взяв. Коли ми дійшли до поїзда, то лише тоді я помітила щось дивне: тато не зайшов в поїзд.
– Тату, чому ти стоїш? – спитала я.
Але я геть не очікувала почути таку відповідь…
– Знаєш, Тіно, я вважаю, що тікати – неправильно.
– То чому ви з мамою домовилися їхати? – не розуміла я.
– Тому що вам так буде безпечніше.
– Нічого не розу… – аж раптом я почала розуміти, – ми поїдемо без тебе?
– Так, – прямо відповів мій батько, – я лишуся тут і захищатиму свою Батьківщину.
– Ні, будь ласка! – закричала я, а тоді повернулася до мами. – Чому ти нічого не сказала!? Чому не сказала що ми їдемо без нього!?
– Вибач… – прошепотіла мама. Схоже, їй було боляче.
«І нехай! – розлючено подумала я, – Вона заслужила!»
– Мені вже не 5 років, щоб таке приховувати! – закричала я і схопила татка за руку, щоб він нікуди не йшов… Я розуміла, наскільки це жалюгідно, але мені було все одно. За мить рука мого батька вислизнула в мене з рук.
Двері зачинилися, а я стояла, ні на що не дивлячись. Тоді пішла і сіла на сидіння.
– Тіно…
Я проігнорувала слова мами.
Усю дорогу я мовчки дивилася в нікуди, а в моїй голові вирували тисячі запитань.
«Чому тато вирішив лишитися? Чому тоді ми не могли лишитися? Чи піду я в новому місті в школу?»
Зараз мені б написати якийсь вірш, але голова порожня, тож я просто постійно повторюю кінець мого вірша: «Я глянула на себе в дзеркало, а я сумна».
Десь через півтори години ми встали в Полтаві, а звідти поїхали автобусом. Ще було не так пізно, але я задрімала. А коли я прокинулася, то я була не вдома, а в зовсім чужому місті, де я нічогісінько не знала…
Розділ 2
Минуло два з половиною місяця… Я вже звикла до нового міста, та все одно його не полюбила. Також я пішла тут у нову школу, але друзів не знайшла. Мені написала моя найкраща подруга Христина. З друзями я завжди розмовляла російською, та зараз від думки про російську мову мене аж перекосило, тож я відповіла українською. Моя подруга була дуже здивована, а тоді вона сказала, що пишається, що в неї є така подруга-патріотка, а ще, що і сама спробує говорити українською. Уперше за довгий час я справді відчула тепло на душі. Христина буде моєю подругою завжди, хай там що.
…Може, усе було б не так погано, якби не один день…
Він почався просто паскудно, бо я прокинулася о 7:25 і мені довелося бігти до школи. Я прибігла з дуже розпатланим волоссям і з припухлими очима, тому Ліза – моя сусідка по парті – глянула на мене, мов на привида. Я зітхнула і бухнулася за парту.
«Чудовий початок дня», – подумала я і кисло всміхнулася
Як на зло, ще й першим уроком була англійська.
– Ну, як ви впоралися з домашнім завданням? – запитала нас вчителька.
Проєкт! Я його не зробила, але лише через його тему, «My family». Я хотіла написати, що моя мама брехунка, а тато вирішив покинути сім’ю. Але, побачивши мій текст, мама сказала, що це неподобство, і що я мала б пишатися батьком, і що він герой.
– Яка ти невдячна! Твій батько вчинив, як герой, а ти таке пишеш.
– ТИ НЕ РОЗУМІЄШ! Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ МІЙ БАТЬКО БУВ ГЕРОЄМ! – закричала я. А тоді вже тихіше додала. – Я просто хочу, щоб він був з нами.
…Зайнята думками, я не почула, як мене викликали.
– Тіно, доки ти літаєш в хмарах, ми затримуємо перерву! – мовила вчителька.
Я спохопилася і вийшла до дошки.
– А де твій проєкт? – спитала вона мене
– Е…Я…У мене його нема… – сказала я і почула, як Саша пирснула і прошепотіла щось Маші.
«Ненавиджу цей клас!» – подумала я і пішла до свого місця.
Я сіла і тихенько витягнула телефон, щоб написати Христині.
– Тіно, будь ласка, повтори, що я тільки-но сказала.
Я вже почала відкривати рот, аж раптом до класу ввійшла наша класна керівничка і щось прошепотіла вчительці. Та кивнула і мовила:
– Я тебе відпускаю, Тіно.
«ЩО?!» – подумала я, взяла портфель і вийшла з класу в коридор. Там я помітила нашу класну керівницю
– Що сталося? – запитую я.
– Я не знаю, мама просила тебе відпустити, – каже вона.
Я зітхаю і виходжу з будівлі. Мабуть, воші в голові завелися чи що… Зі школи до дому не дуже далеко, тож за мить я вже скидаю з себе рюкзак і йду до мами. Мені стає не по собі, бо в будинку дуже тихо. Я заходжу до кімнати мами. Мама і Маргарита лежать у ліжку. Звісно, для моєї молодшої сестри це нормально, але… Мені стає дуже страшно.
– Мамо? – кажу я. Мій голос тремтить. – Усе гаразд?
Здається, мама таки не спала. Але коли вона піднімається з ліжка, я жахаюся. Обличчя мами бліде-пребліде.
– Він загинув… Від вибуху снаряда… – ледь чутно каже вона.
Тато… «Тату, ні!»
Я хапаюся за ручку дверей щоб втриматися.
– Ні!!!!!!!!! Ні, будь ласка, ні! – плачу я.
Я занадто шокована щоб нормально думати, тож кричу на маму.
– Це все ти винна! Я казала йому, щоб він їхав з нами! А тобі було все одно! – і, нічого не думаючи, кричу. – Ненавиджу тебе! Це все через тебе!
Я схоплююся на ноги і вибігаю з кімнати.
– Тіно, не йди, будь ласка.
Та мені все одно на її крик. Я біжу до річки, бо знаю, що там точно нікого не буде. Тоді нарешті я падаю на землю і ридаю. Дуже гірко. «Це неможливо!»
Чому, чому? «Я більше ніколи не побачу його! Не почую! Чому він вирішив піти на війну!»
На серце тисне камінь, і я розумію, що вже не можу витримати цього тягаря. Я сідаю біля річки і дивлюся в воду. «Де зараз він? Чи думав він про нас, коли помирав?» Я намагаюся прогнати ці думки, бо від них стає ще гірше.
Минає лише пів години, я раптово розумію, що я маю зробити. Тут у мене вже не лишилося майже нічого. Але в Харкові буде похований мій батько, там мій дім, моя подруга і все рідне мені. Тому мені треба втекти до мого рідного міста.
Розділ 3
«Я готова…» – подумала я.
Минуло кілька днів після смерті тата, однак мені ставало все гірше. «Та я не здамся! – думала я.- Я не здамся тяжкому горю, заради тебе, моя Україно і мій Харкове!»
За цей час я встигла підготуватися до того, що планувала – втечі до Харкова. Завтра, рівно о 8-й я виїду на щоденній електричці до Полтави, а звідти на велосипеді подамся до Харкова. Я детально все розписала, і з моєю витривалістю та швидкістю їзди на велосипеді я маю вкластися десь в три дні. Сподіваюся, мама не почне панікувати.
Весь вечір я думала, що написати в записці мамі. Оскільки я була людиною з дуже яскравою лексикою, то не могла написати коротко, по типу «Мене не буде три дні». Я врешті написала «Відколи помер тато, я відразу зрозуміла, що маю дещо зробити. Якщо я це не зроблю, то назавжди лишуся нещасною. Вибач, мамо, та мені треба декуди вирушити. Дорога туди забере десь 3-4 дні, але я не знаю, коли повернуся. Будь ласка, не злися, не панікуй і не викликай поліцію. Твоя Тіна.»
Увечері мама трохи біля мене полежала.
– Добраніч, сонечко, – мовила вона.
– Добраніч… – відповіла я, і мені стало сумно. Я сумуватиму ці пару днів за мамою.
Зранку в мене задзвонив будильник і я відразу схопилася з ліжка. Поряд уже лежав зібраний рюкзак, і мені лишалося лише вдягнутися і тихо вийти. Я тихо заскочила до маминої кімнати, поклала записку і пішла до дверей. На мить я завагалася, занадто це було складно для десятирічної дитини. «Та я і так не почуваю себе вже дитиною», – подумала я і врешті вийшла з дому. Добре, що мама ще спала. Вийшовши на двір, я миттю заскочила на велосипед і через пару хвилин доїхала до зупинки.
Коли я з велосипедом зайшла до електрички, усі якось дивно на мене глянули. Я втупилася в свої ноги.
– Де її батьки? На вигляд вона неповнолітня! – почула я.
– Ага, на вигляд не більше десяти, – мовив ще хтось.
Я надягла на себе навушники і витягнула книжку. Музика відволікла мене від тяжких думок.
Я і не помітила, як ми приїхали, бо трохи придрімала. Я швидко витягнула велосипед з електрички, сіла і вирушила ніби кудись до міста. Та насправді я зупинилася і витягла телефон. Орієнтуючись по карті, я відразу зрозуміла, куди мені треба, тож скерувала велосипед і поїхала вперед…
Дорога не була легкою. Раз я так спіткнулася об корінь дуба, що добре собі розбила губу, та я їхала все вперед. За годину безперервної їзди я вже неймовірно втомилася, та їхала далі. Коли о 6-й годині я зупинилася перепочити, то лише тоді помітила, в якому гарному місці я зупинилася. Дерева були дуже високі та мали широкі гілляки, на яких росли зелені листочки, а крізь них просвічувалися промінці сонця. Земля була вкрита мохом, і де-не-де росли квіточки. Проте мені було все одно самотньо. Раптом я почула якийсь звук. То була білочка. Я обережно встала та витягнула горішок, який у мене в кишені лежав ще з того часу, як почалася війна. Білочка обережно прискакала до мене, але не зовсім близько, і я кинула їй горішок, а сама відійшла. За мить білочка схопила горішок своїми лапками і відскочила. Я пішла вперед, тепер уже нікуди не поспішаючи. Раптом я помітила двох лисеняток, яких мила їхня мама. Я зупинилася, бо неймовірно хотіла, щоб вони не помітили мене, але дарма, бо за мить вони все одно побачили мене і втекли. Та невдовзі я почула їхній шурхіт і зрозуміла, що вони граються. «Чому люди не можуть жити так мирно? – подумала я. – Якби ми жили так мирно, як ті лисенята, то ніяких війн би не було, і він би не помер…»
Переночувала я у велетенському дуплі, яке знайшла. Там було затишно, але холодно та брудно. Я прокинулася о 6-й ранку, ще й відчула, що в мене дуже болить горло, я застудилася.
Але я знала, що маю їхати далі. День минав жахливо, бо почалася злива, я змокла як хлющ, страшенно втомилася та змерзла. Уже о 6-й вечора я впала і ледь не вперше, відколи поїхала з дому, взяла телефон.
Я побачила 35 пропущених і 50 повідомлень від мами.
Та я не наважилася на них глянути. Я подивилася на своє тіло, пошарпане, усе в багнюці та крові.
«Ти маєш бути сильна, якщо справді хочеш до Харкова», – сказала я собі, але я не почувалася сильною. Я почувалася маленькою та нещасною. Мені захотілося подзвонити мамі, і щоб вона мене забрала.
«Тату, як гадаєш, це той момент, коли здаватися не можна?» – спитала я, дивлячись угору.
Думаю, якби тато жив, він би сказав мені повернутися, адже, як-не-як, він мій батько, але, з іншого боку, він казав мені ніколи не здаватися.
То я і не здамся. Я витягаю телефон та книжку і починаю читати, світячи ліхтариком. Так, майже весь вечір я читала, і навіть не помітила, що сильно проплакалася. Щоб трохи розігрітися, я запалила маленький вогник, і над вечір я заснула біля останніх жаринок.
Зранку мене розбудив маленький павучок, який заліз мені на ніс. Я зняла його і приязно глянула.
– Привіт, я Тіна, а ти хто?
Я назвала того павучка Спрайт, на честь напою, який дуже любив татко, і поклала його собі на плече.
Сьогодні настрій у мене набагато кращий. Спрайт став для мене справжнім другом у цій подорожі, хоча, якщо чесно, я не впевнена, чи був він щасливий, їдучи зі мною. Принаймні, не раз намагався злізти, та врешті, мабуть, здався. Хоча я і знала, що він нічого не розумів з моєї балаканини, мені було вже зовсім не так самотньо.
Я їхала на велосипеді на повній швидкості, бо хотіла вже сьогодні доїхати. Карти показували мені, що я рухаюся в правильному напрямку. Уже о 12-й я дуже втомилася, тому, щоб підтримати себе, вголос розказувала різні вірші, які пам’ятала.
«Хуух!» – я зіскочила з велосипеда і ще раз глянула на карту в телефоні. Мене переповнило невимовне полегшення, коли я побачила, скільки мені ще лишається. Мені їхати не більше, ніж пів години.
– Ми змогли це, Спрайте! – вигукнула я.
Я заскочила на велосипед і поїхала вперед. Навіть дорога якась краща стала. Через пів години я виїхала на високий пагорб і зупинилася, бо помітила багатоповерхівки і заплакала. Я впізнала всі ці звичні для мене балкони, на яких вивішаний одяг. Я, мабуть, уперше плакала від щастя. Я стояла так довго, аж раптом почула бабах. Доволі сильний, я аж впала на землю. Я закрила голову руками і припала до землі, та потреби не було, я вже не чула вибухів. Мені було страшно, але я встала і глянула туди. І хоча я бачила, що десь далеко горять будинки, і моє серце краялося, та водночас воно тріпотіло від щастя, бо я була вдома, у своєму рідному місті Харкові.
<br>Євгенія Ксьонз
