Ти — вогнем пекла обпалена,
Ти — кров’ю ворога полита.
Твої поля — могили стали,
Де тисячі душ закричали.
Але стоїш, немов стіна,
Незламна, вічна, сильна!

З-під Чорнобиля вітер віє,
Згадуючи, як земля німіє.
Але тепер — не страх, а гнів,
Бо ворог знову став на спів.
Із Сходу танки заревли,
Але твій дух їх не злякав,
Бо в серці кожного — Майдан,
Бо в кожному — свободи стан!

Маріуполь, Буча, Ірпінь, Харків —
Твої рани, що кричать у пітьмі.
Діти, що в підвалах ридали,
Матері, що синів оплакували.
Але ти — не зламалась, ні,
Ти — як степовий огонь гориш,
Ти — як Дніпро, що тече в віки,
Ти — наша сила, наша мука, наша ліки!

Крилатим гімном в небі грає,
Хай чує ворог — не здолає!
Бо в кожній хаті, в кожнім серці
Живе твій дух, твоє натхнення.
І кожен камінь, кожна річка
Стають тобою, Україно,
Щоб ворог знав: тут — не чужа земля,
Тут — наша воля, наша боротьба, наша сталь!

Ти — як козацький меч у бою,
Ти — як молитва в час лихий.
Ти — наша правда, наша віра,
Ти — наша зброя, наша сила.
І хай ще падають снаряди,
Хай горить земля під ногами,
Ти — невмируща, ти — свята,
Ти — наша мати, Україно!

Слава тобі, що в пеклі стоїш,
Слава тобі, що вірних годуєш.
Слава героям, що в бій ідуть,
Слава матерям, що в серцях несуть
Твою любов, твій дух, твій світ,
Твою надію, що ворог не здолає,
Бо Україна — це вічний бій,
Бо Україна — це вічний стрій!

Слава! Слава! Слава!
І хай лунає це на всі світи:
Україна — це воля, це честь,
Україна — це те, що не вмерло,
І не вмре!
Дмитро Зенкін

О, Україно! Ти — рана в моїм серці,
Ти — пісня, що співається кров’ю і болем.
Твої поля — це тисячі могил,
Де сплять герої, що встали проти волі.

Ти — вогонь, що палає в Донбасі,
Ти — крик матері, що втратила дитину.
Ти — стіна, що стоїть проти навали,
Ти — сила, що не зламалася в кризі.

Твої ріки — це сльози матерів,
Твої ліси — це шепіт тих, що впали.
Ти — вірність, що не зрадила ідеалів,
Ти — біль, що в серці навіки застиг.

Ти — Київ, що стоїть у вогнях історії,
Ти — Львів, що співає пісні свободи.
Ти — Одеса, що сміється крізь сльози,
Ти — Харків, що встає з руїн і невзгоди.

Ти — Крим, що стогне під чужим ярмом,
Ти — Дніпро, що несе води правди.
Ти — Майдан, що криком змінив долю,
Ти — мільйони, що йдуть вперед без страху.

О, Україно! Ти — моя віра,
Ти — мій біль, моя гордість, моя сила.
Ти — земля, що полита кров’ю і сльозами,
Але ти — вічна, незламна, красива.

Ти — нащадок князів і козаків,
Ти — дух, що не вмер під тиском століть.
Ти — майбутнє, що б’ється в наших серцях,
Ти — любов, що не зможе ніхто забрати.

Якщо впаду — піднімуться інші,
Бо ти — в кожному з нас, у кожному ділі.
О, Україно! Ти — моя вічність,
Ти — моя правда, моя єдина мрія.
Дмитро Зенкін

Пісюн малий і волохатий, все життя прожив без хати. Вдень від холоду тремтить, а вночі від страху ссить.
Ройко Михайло

Рай – це місце, де немає зла,
Де любов панує незламна,
І сльоза на вії не блищить,
І душа від страху не тремтить.
Рай – це місце, де нема неволі,
Де живуть по своїй власній волі,
А ця воля – розум і краса
Чиста наче вранішня роса.
Рай – це місце де оков нема,
І мов птаха, звільнена душа,
В благодаті Божій купається,
Мов дитя – радіє, усміхається.
Рай – це місце, де нема хвороби,
Заздрості і старості, і злоби.
Там самотності також не буде.
Рай – для двох. Чи правду кажуть люди?
Рай – це місце, нема брехні,
Де слова і вчинки не брудні,
І любов Господня сонцем сяє
Кожному, хто в серці її має.

Ноема Олексієнко

Кажуть люди, за льодовим краєм,
Де земля ховається в імлі,
Там, де вітер бурі починає,
Місто спить у вічній мерзлоті.
Хто побачив брами його чорні,
Тих поглине снігова пітьма.
Там мовчання в’ється, ніби корні,
Піснею вічності без вороття.
Кажуть, в місті зберігають знання,
Що не вмістить смертний розум наш.
Скарби світу, темні одкровення,
Таємниці, що стискають час.
Тіні тут невидимі і тихі,
Їхній подих в’ється, мов змія.
Холод точить думки одинокі,
І ламає волю до життя.
Обраним відкриті в місто двері,
Хто шукає відповідь у снах.
Але навіть ті, хто шлях здолали,
Не вертаються вже до людей назад.
Що ж за сила там тримає вічність?
Що за голос кличе крізь льоди?
Антарктида – снігова величність,
Місто знань у тиші холодів.
Кажуть люди, за льодовим краєм,
Місто спить під крижаним шатром.
Лиш тому, чий розум не блукає,
Відчиняють брами всі разом.
Автор : Сергій Довгополий
Сергій Довгополий

На галявині я, яка велична природа , це Всевишнім дана Землі нашій врода.
Костяниця в Травні цвіте білим цвітом, ягодами червоними в Липні налита.
В Травні білий цвіт суниць п’яти пелюстковий.
Червона ягідка в Червні і цвіт вже частковий.
Мов на посту стоїть весь сезон звіробій.
На материнку, цвіт її темно-рожевий переводжу погляд свій.
Ожина цвіт рожевий , ніжний, якщо білий цвіт, то білосніжний.
Ожина в природі багатокістянка, спілі плоди смачні вдень, ввечері та зранку.
Шипшини цвіт світло – рожевий, плоди яскраво-червоні,в осінній час на людській долоні.
Безліч квітів в полях, лісах, ярах, цвітуть красу несуть.
Відпочивають люди серцем тут в дім позитив несуть.
Лише малий куточок краси, я оком своїм захватив.
А скільки в світі є краси багато.
І все це Бог Наш сотворив.
Що потрібно бери, користуйся, неси, тільки не згуби , цієї Богом даної краси.
23.01.2025
В.Є. Панченко

Ремарк казав глибокі речі:
-Люби усіх,кохай одну
-Любити можна все
-Кохати лиш одну
-Любити можна всіх
-Кохати лиш тебе
-Любити можна друзів
-Кохати хочу лиш тебе
-Любити можна всім
-Кохати треба вміти
-Любити можуть всі
-Кохати хочу, а любити ні -Кохати можу, а любити ні
-Кохати буду, а любити ні

Люци

Мені так боляче, та я не плачу,
Стікаю кров’ю на папері тихо.
Душа ламається від мук незрячих,
А світ сприймає все як гру і вихор.

Вже не тримають пальці ручку пильно,
Лиш чорнильні сльози стікають рядком.
Шукаю істини у слові стисло,
Та крок до неї — мов ножа укол.

Читають долю люди між словами,
Не бачать шрамів, що кричать без слів.
А я горю пекельними вогнями,
Як Фенікс, що воскреснути не смів.

Мій кожен подих – сповідь невимовна,
Де тіні споминів лишають слід.
Та рими ці — як труна невідповідна
Для всіх надій, що покидають світ.

Вони не знають, як болить натхнення,
Коли перо стає мечем важким,
Коли в думках – лиш спустошення,
І кожен вигук серця є глухим.

І навіть смерть мої слова не змиє,
Бо в кожнім з них горю я, мов зоря.
Щоб хтось, читаючи, відчув надію,
Яку колись втопила доля зла.

Мені так боляче, та я не плачу.
Лише рядки — як відгук всіх скорбот.
Перо мовчить, і тільки ніч пробачить
Мою останню музу і любов.
Тетія Равен

Неможливо кохати очі,
Бездонні,як темний тунель.
Вони сумують пів ночі,
В очах не видно скель
За скелею видно дівочі,
Мов весняний сонячний день.
Коси,що люблять ті очі .
Більш, ніж сонячний день .
Очі неможливо кохати,
Вони не бачать цього .
Їм мало про це сказати ,
Їм і чути не треба цього.

Дарія Розалія