В мені погасло все живе,
І не війна цьому виною.
Пропав для мене сенс життя.
Загасили всі свічки покою.

Я бачив сум в її очах.
Колись гарячі чорні очі,
Які світили у ночі.
Закрились злобою людською
Зламавши все святе в мені.

Живи без мене, мила моя.
І пам’ятай, в житті у нас
Були не тільки чорні плями
Була веселка у сім’ї.

Ти зникла швидко
Грюкнув серцем.
Зламавши все моє життя.
Сім’я, дружина, син , собака
Пропали із мого буття.

Лякає повсякденна тиша.
Не чую з ранку слово "Батя"
Не бачу радісного пса.
Згасає все
Окрім бажання
Продовжити но не з нуля !
Сергій

Летів невпинно вічний час.
Горіли хвилі і секунди.
Сьогодні блазень, завтра цар.
Мінялись маски щогодини.

Собой ставав лише вночі.
Коли думки кроїли мозок.
Вечеря, ліжко, різний спам
І спогади аж до світанку.

Новий світанок, старі маски
На вибір біля дзеркала лежать.
Надів царя пішов на працю.
Дорогою її зустрів…..

Застигло все і час і сльози.
Під руку йшла вона з другим.
Облилось сильне сердце кровью.
Хотіло вирватись з грудей.

У голові одне питання,
Так швидко, наче Нас і не було.
Не рік , не два , не сім, а чотирнадцять…..

Нема кінця цього вірша.
Немає спокою в душі.
І знову вечір, ліжко, маски .
І знов думки на самоті.
Сергій

Летів невпинно вічний час.
Горіли хвилі і секунди.
Сьогодні блазень, завтра цар.
Мінялись маски щогодини.

Собой ставав лише вночі.
Коли думки кроїли мозок.
Вечеря, ліжко, різний спам
І спогади аж до світанку.

Новий світанок, старі маски
На вибір біля дзеркала лежать.
Надів царя пішов на працю.
Дорогою її зустрів…..

Застигло все і час і сльози.
Під руку йшла вона з другим.
Облилось сильне сердце кровью.
Хотіло вирватись з грудей.

У голові одне питання,
Так швидко, наче Нас і не було.
Не рік , не два , не сім, а чотирнадцять…..

Нема кінця цього вірша.
Немає спокою в душі.
І знову вечір, ліжко, маски .
І знов думки на самоті.
Сергій

Як дуже швидко виросла я, мамо
Роки дитячі, юність пролетіла вмить.
Вже доросла і не плачу,
Коли душа моя болить.
Я сильна, чуєш, мамо?
Ти вчила бути нею з ранніх літ.
І у душі краплинку світла
Берегти той чистий цвіт.

16.01.2025
Івушка Моргентал

А я…буду мовчки милуватися тобою,
Любити, навіть коли буваєш злою,
Буду з’являтися, "ні звідки", випадково,
Кидати натяки, аби почула моє слово.
Хіба ж краса не в твоїй справжності?
так, у її наївній простоті та складності.

Й мені…шкода.
Шкода, що ти не розумієш своєї вроди,
Що впускає в мою душу бистрі води,
які затянуть швидкоплинно у глибоку яму…
Чи не пора мені піти, сповідатись до храму?
Ми – підлітки, а значить чисті,
Тож і думки мої іскристі.
Хіба ж не найсвітліше почуття –
Кохати так уперше, аж до забуття?
Чи це погано – бути фанатиком твоїх очей химерних?
Таких суворих, а часом – і відвертих
Якщо хоч раз заставлю їх засяяти,
То знай, на крилах трепетних буду наздоганяти
тендітний хід твоїх думок,
Що надихають прагнуть до зірок.
А усмішка… ця річ п’янка, мов те сухе вино,
Яке скуштуєм ми, дивлячись сумне кіно.
І пам’ятай, ти така єдина,
Нехай в тобі й бушує дика злива.

Анна Швець

О, рада була б я,
Хоча б на мить, хоч раз в житті
Не мати цього відчуття
Залишеної у гидкій німоті.

Що ж це за дійство,
Запитаєш,
А справа в тім,
Мій друже, знаєш,
Тону я в омуті страшнім.

Ця мара видиться мені й у снах
І наяву, та навіть в школі,
Що хочу опинитися в обіймах
Та в щирій і палкій любові.

Нехай, посмійтесь,
Що дурна ще я,
Що несу якусь там єресь,
Та все ж гучне моє серцебиття.

Так, я хочу бути милою комусь,
Я хочу звичного тепла людського
Й повністю відкритися тому,
Хто здатен дать вогню терпкого.

Бажаю бачити в очах своїх
Відблиск ясних рук свого кохання
Та все ж, чутно тільки сміх
Й моє важке низьке зітхання.

Не варто, серце не тривож,
Не світить мені щастя.
Треба йти далі, а що ж?
І з розумом своїм прощайся.
Анна Швець

І поглянувши у очі
Повні сили, правди й віри,
Його доня ледь шепоче
"Повернися, тату милий"

Та враз в полі, серед днини,
Де гармати затрубили,
Звучить тихе, смутне "вибач"

"Вибач, сонце,
Вибач, милий…
Вже немає доні й сина".

Лютий звір вночі полює,
Підкрадається, пильнує,
Він – тиран, без сентиментів
Забив так, що ґрунт тремтів.

Тато бив за Батьківщину,
Мати свою та калину,
Вже його не зупинити,
Бо вони є Батьківщина.

Його помста – страшна,
Його дії – то гнів
За всіх, хто загинув,
За наших Богів.

І стане наш ясний день,
Спаде з душі гіркий камень,
Та лиш не вернути сенсу його –
Милої доні й сина малого.
Анна Швець

Як повелось у цьому світі:

Коли ти не на троні – ти пішак.
О так, принось до царя квіти,
Хай "рєгулярна" демонструє свій кулак.
А що, як кат, занісши ніж під ребра,
Ювілейно промовляє " досить крові",

Убого, та може й полікує вже, як треба?
Краще, може, перерватися хворобі?
Раденькі, що тяга в нас така до волі.
Аякже, демократія на цвинтарі –
Їдко гнемось під удари долі,
Не потрібні тут й коментарі.
Уста лиш мовлять – "люди-флюгери".
Анна Швець

Лише від нас залежить
Чи буде вільна Україна.
Хіба тебе не так бентежить,
Що залишиться одна руїна?

Так, що нас не вбиває,
Робить лиш сильнішими.
Та надія все дотліває,
Коли дні стають темнішими.

Скільки ще чекати нам?
Рік, а може цілих десять?
Скільком судилось ще серцям
Повільно тліти, догорять?

Гей, тобі важко, кажеш?
А когось зламав злий недуг.
Ти любого все вперто ждеш,
А коло нього – самий лиш ржавий луг.

Ні, це не агітація, побійся Бога,
Не всі повинні брати зброю в руки.
Та поки лунає в нас тривога,
Не протирай ж ти свої брюки.

Бо лише від нас залежить,
чи буде вільна Україна.
Лиш наша воля твердить,
чи залишиться одна руїна.
Анна Швець

У повітрі вже бринить осінній запах,
Хочеться ридать, все щось не виходить,
В небі відблиск, чи то цілий спалах
Моїх сірих хворих очей сходить.

Хто я є, що мені робити далі?
А бодай б ти був здоровий!
Час іде, я все кручу педалі
Й суплю свої темні брови.

Страх, як люблю цю ілюзію безпеки –
Мовби ще й до смерті задалеко,
Проте вже я чую грюкіт глеків.
Куди ж мені подітися, лелеко?

Лелеко, віднеси мене на крилах білосніжних
У путь далеку, невідому для людей
Чи по стежках ще млявих, колобіжних
Пройдемось посеред недоспаних ночей.
Анна Швець