Кожної ночі рутинно писати "кохаю",
Але з таким почуттям, мовби востаннє,
Кожного ранку прокидатися від "Доброго, сонце"
І знати, що він є твоїм охоронцем.
Коли починаєш усміхатися перехожим,
Коли помічаєш як тонко виводять мелодію сойки,
Коли задивляєшся на зімкнуті в замок Руки, на усмішку дитини, на букети в Руках чоловіків, на сміх безтурботних Школярів.
І все живе, живе й вирує.
Руками насильно зводити посмішку в Спокійний стан обличчя,
Радіти болю в животі
Бо це не хвороба, ні,
Це знак того, що ти все ще жива.
Розчаровувати людей, розчаровувати себе,
Засинати з тягарем на душі і скорботою В серці,
Але зранку знову оживати під звуки Будильника та повідомлення "ти Найкраще, що в мене є".
Жити.
Сумувати за його устами, хоч і бачились Кожного дня.
Перед сном згадувати ніжні, але сміливі Поцілунки у шию, та нижче, глибше, Міцніше…
Ти таки жива.
Анна Швець

Лелітки весни,
Верніть мої сни.
Кричать все вони
"Поясни, поясни".
Заросли бур’яни
Поплили човни,
І в серці моїм – розквіт краси.
Підійди, обійми,
Поцілуй і скажи,
Чи будемо ми
Як цієї зими.
Пригорнись до спини,
Прошу, обгорни,
мене восени,
як цю ніч цвіркуни.
Замки б ці звести,
І подалі втекти
За стрімкі валуни
Від цієї війни,
Залишивши сліди.
Вберегли?
Вберегли.
Ще й хрести принесли.
Анна Швець

Мої почування точать лезо
Й тепло на душі, хоч рви за край,
Коли мозком ти хай і твереза,
Та серце все наказує "вбивай".

Час іде, біжить, лине стежками,
І на старих фотографіях лиш пил,
Небо кучеряво вкриється дощами,
Всі вони – дорослі, рештки тих світил.

Ось ти ще, дитя моє барвінкове –
Перші кроки, звуки та мости,
А за мить звучання ніжноколискове
Стає темним й зовсім не простим.

На рахунку ще одна безсонна ніч,
Й ще один морозний ранок,
Залишаєшся ти з долею віч-на-віч,
Очі в сльозах всі, потоплені туманом.
Анна Швець

Ти мов повінь, що палає,
Мов засуха , яка бринить дощем,
Мій вогонь вічний, що згасає,
Моя троянда, вся вкрита кущем.

Забери мене в густії діброви,
Поведи, де панує незнаний туман,
Запровадим ми щирі розмови
І заляже між нами відвертий роман.

Знаєш, зірко моя золотиста,
Смуток веде в мені карнавал,
Та коли я бачу тебе, діво пречиста,
Відчуваю в серці сталевий кинджал.

Зброя ця міцно засяде в печінці,
І смерть зі мною закрутить свій флірт,
Та враз потону я в багрявім рум’янці
І засяє цей свіжий, весняний ще цвіт.
Анна Швець

Морок часу плине безудержно,
Сонце зійде – роса очі виїсть.
Поглядаєш на всіх важно-княжно,
Серед власних дум ти лиш звичний гість.

Сльози ллються водограєм,
Доки за стіною йде барвистий сміх,
Ти гадала, що ми надто поспішаєм,
Але вже пішов не перший сніг.

Ось минають дні, летять години,
А твій подих досі геть терпкий,
Йди-но, зірви ґроно ягід горобини,
Вичаклуй собі мікстуру щастя й пий.

Й доки тебе гублять власні руки,
Доки плачеш ти щоночі в закуті,
Доти будеш тонути серед багнюки
Й марнувати ці хвилини золоті.
Анна Швець

Кохай того, хто і з Антарктиди
принесе сніданок в ліжко,
залишивши шлейф троянди,
й поцілує ніжно-ніжно.

Кохай того, хто хоч зараз
ладен вести листування,
а не о двадцятій сорок
надішле тобі "до завтра".

Кохай того, хто фанатик
всіх твоїх безглуздих дум,
й має завжди що сказати,
а не навіває сум.

Кохай щиро, як ти вмієш,
того, хто цілого світу вартий,
бо важливо, розумієш,
мову серця промовляти.
Анна Швець

Подалася барвінь сніжнобіла,
Й недалечко хустка мами лебеділа,
Ось уже й пройшло гаряче літо,
Це дитинство утікає горецвітом.

Твої губи на смак – масло із батоном,
А волосся досі має запах ацетону,
Маєш фото, де у перший клас рушаєш сміло,
Та незабаром переїзд у інше місто – нове діло.

Пам’ятаєш, як у гості приїджала до бабусі,
І як ти боялась диких качок й гусів,
Будь щаслива, що хатина досі має світло,
А не геть опало все й осіло.

Прикро, проте час не зупинити,
Доля в нього – роки прóжиті пролити,
Але знай, не стоять навічно в вазі квітам,
Не завжди будуть мама, тато й діти.

Проте це не привід сумувати,
Не гай часу аби марно все зітхати,
В твоїм серці завжди буде барвінь сніжнобіла,
Й недалечко хустка мами лебеділа.
Анна Швець

Я не хочу йти вперед,
Рости, навчатись — ні, навпаки,
В минуле хочу повернутись,
І знову з чистого листа
Тебе я хочу покохати,
Бо ти — любов мого життя.
Барченко Вадим Сергійович

Я не хочу йти вперед,
Рости, навчатись — ні, навпаки,
В минуле хочу повернутись,
І знову з чистого листа
Тебе я хочу покохати,
Бо ти — любов мого життя.
Барченко Вадим Сергійович

Я не хочу йти вперед,
Рости, навчатись — ні, навпаки,
В минуле хочу повернутись,
І знову з чистого листа
Тебе я хочу покохати,
Бо ти — любов мого життя.
Барченко Вадим Сергійович