Наша любов – це зоряне небо,
Ніжний та чистий гітарний цей звук.
Милий Амуре, підкинь вверх монету,
Хай випаде óрел й злетить з наших рук.

Сизокрила голубко, що й думать не знаю,
Так хочу до тебе, не тямлячи мук,
А як все покинуть я гадки не маю –
Не спізнать глибину цих святих всіх наук.

Мовчи, мила, мовчи що є сили,
Скоро заграє переможний наш марш,
А поки ми голови з тобою схилили,
Все здається суворим. Істинний шарж!
Анна Швець

А любов жила на першому поверсі,
де сім’я – молода і чарівна.
А кохання було на сусідній вулиці,
де юнак стрункий й дівчина вірна.

А спокій мешкав на першому поверсі,
де сини ходять в школу, батьки на роботу.
А щастя сиділо на сусідній вулиці,
де завжди запах квітів поглинає кімнату.

А міць пролягла на першому поверсі,
де пішов тато сміло захищати країну.
А сталь дихала на сусідній вулиці,
де козак молодий вступив в лави сили.

А смерть вже живе на першому поверсі,
де не перший місяць плаче дитина.
А туга ожила на сусідній вулиці,
де юна красуня не жде матері сина.

А вже не допоможуть ніякі вірші,
де на першому поверсі панує скорбота,
А вже не зарадять жодні сльози,
де на сусідній вулиці майорить стрічка чорна.

А загине та любов на першому поверсі,
де вже застелить снігом скромну могилку.
А помре те кохання на сусідній вулиці,
де героя ім’я припаде сірим пилом.
Анна Швець

Біжить калейдоскопом час,
Впевнено крокує свій останній марш.
Оркестр відіб’є фінальний бас
Й замайоріє в небі прапор ваш.

Цей прапор – знак на добру путь,
Не що інше, як петляста стрілка.
Знайте, вас серед найкращих ждуть
І обов’язково засвітиться й ваша зірка.

Хто не повзав – той літать не буде,
У природи є свої закони.
Коли чуже все стає враз любим,
То вітаю – ти, мій друже, при короні.
Анна Швець

Твої очі – то є рана,
Я перестала сподіватись геть,
Посеред ночі стрінеш панну вбрану
То знай, то я є – твоя смерть.

Учуся жити самотою,
Іти у напрямку успішних крут,
А серце ниє, вимагає зброю
Влаштовує найяскравіший бунт.

Тягар – це ж легше, ніж пустити,
Сміялась наді мною сама ж я,
Дитино, тобі цілий вік ще жити,
Прийде й твоя щаслива мить буття.

І все переживеш, без милиці в руці,
Станцюєш свій звитяжний танець,
Не владарювати над тобою цій розлуці,
Не стати тобі смутку свого бранцем.
Анна Швець

Дірка в серці, та все це пусте –
Сивий павук зв’язав павутину.
Кров вже не йде, око сухе,
а рана загоїлась наполовину.

Я так звикла до похмурих днів,
До падолисту посеред липня,
Засинати та бажати гарних снів,
Бо лиш там буваю я щаслива.

Там іскриться усмішка моя єдина,
І рум’янець поверх твоїх щік,
Там, де я ще радісна дитина,
Наш прекрасний двадцять третій рік.

Там, де була віра в людей,
Де лежала я у омуті любові,
Де був мій любий колір очей
І кучері, мов карамельки цукрові.

Там, де не було пустих діалогів,
Коли від емоцій не стулити повік,
Де не потребувала душа педагогів.
Наш прекрасний двадцять третій рік.
Анна Швець

Аж ніяк ми не коханці,
Кайдани плетуться за мною,
Ми шлюбу цього бранці,
Мила, залишайся собою.

Цілуєш кожен сантиметр,
Мов остання твоя змога,
Мов між нами кілометр,
Хоча, може, це все змова?

Ніби нічого між нами й не було,
Ніби це все – вигадка Бога,
Чому біля скроні твоєї дуло?
Хай йому грець, яка ж ти вбога!
Анна Швець

Чи згадуєш мене
Серед густих тіней,
Де лихо обмине,
Чи згадуєш мене?

Чи згадуєш мене
Коли слова священні,
А час вельми скажений,
Чи згадуєш мене?

Чи згадуєш мене
Й ім’я моє чудне
Та моє фото в портмоне,
Чи згадуєш мене?

Чи згадуєш мене
У сизім світлі кленів
Та ніжнім тілі хризантеми,
Чи згадуєш мене?

А коли все щастя промине,
І на Землі залишаться лиш камені,
Може, тоді мене згадаєш?
Так, мене.
Анна Швець

І що сказать,
Коли слова пусті,
Коли вони мовчать сильніше крику.

Я скажу тобі, постій,
Я ж писала твір годину.

Коли від однієї пісні йдуть мурахи,
А просте "привіт" вбиває жар,
Коли ти дивишся сімейні мелодрами,
А в голові мовчання замість "який срам".

Коли тобі мов перекрили кисень,
А береш ти по ковтку лиш раз в півроку,
Коли ти не загубишся посеред чисел,
І те місто знов не стане домом.

Коли у таксі ти повертаєшся в той день,
День, коли твоє "я" згубилось,
Те, що не дає спокою ні на тиждень,
День, коли "я" – все, що в тебе залишилось.

І ніби ж ти жива, давай, мала,
Ще все попереду, займись собою,
І ніби маєш в серці те, що не згаса,
Вночі думка – як я хочу бути поруч із тобою.

Відчути на собі запах одеколону,
Поринути у тепло твоїх рук,
Що у поцілунках твоїх я потону,
Та я сама вночі іду додому. Знову.

Я звикаю, це не в новину.
І всі важезні торби я занéсу.
Але десь-якоїсь ночі я порину
У спогади. щоб хтось побачив всю красу.
Мою.
Та не буде цього. Ні. Ніколи.
Анна Швець

Ти ледь шепнув мені: "Ми більше не друзі".
Мабуть, ти мав на увазі, ми більше ніж друзі.
Я буду твоєю душею, що розвивається вітром, звучи дітлахів на вечерю.
Ця ніч може стати нам роковою,
Може засяяти, може горіти тобою,
Може і соколом хижим обернутись й до бою
Готувати свої металево-сталеві мужності крила.
Тліти безжально, тліть, що є сила.
І дух у крові, і вогонь запеклих не пече,
Поки ти думаєш що це все маячня лише –
Я буду молитись, мов це служба в Ватикані.
Наслухаєшся, які всі погані
І далі ладнуєш що я не така, мій голос байдужий,
Що борщ надто кислий, і волосся криве,
І все тобі вічно якесь не таке,
А цвіт твоїх очей лілових мовить одне:
Та мені просто байдуже. Все.
Анна Швець

Зламані люди ламають людей,
Місяць спаде, настане той день,
Коли тьма пропаде, коли зірка розтане,
Коли людина кохати людиноньку стане.

І все ж, всерівно мені
Битись руками чи їхати танком.
У світі і так вже повно брехні.
Напиши мені потім, напевно десь зранку.

Тиша, бува, насувається терпко,
Вона голосна мов літак у польоті.
А що таке, знову тобі на душі чомусь кепсько?
Кажеш, знову ти грузнеш у страхах і турботі?

Чи часом не ти обіцяла матусі
Стати успішною, бути в кожусі?
А собі що? Обіцянку дала?
Чи знову промовиш "Це порча, я знала"?

Ну давай, прокидайся, моє любе місто.
З’їж мене всю, дотла і поволі,
Заміси мене у листкове чи дріжджове тісто
І додай хоча б трошки, хоч щіпку любові.
Анна Швець