Вкривати тебе теплим пледом,
Навіть коли за вікном різні країни,
Готувати тобі чай з медом,
Намагатися відновити рештки руїни.

Спати, не плакати, чудес не чекати,
Сидіти, гадати, магній приймати
Чи ліпше все ж буде 100 грам випивати?
Не знаю, хіба ж так легко людину зламати?

Кинути чеку, а в руки – гранату,
Лезо не торкнеться моєї руки.
Покинь вже, будь ласка, мою тиху кімнату.
Сховайся хоч там, від моєї пітьми.

Анна Швець

І знову я слідкую, коли ти в мережі.
І знову я сумую, що ми десь на межі.
Навіщо ти зі мною, чому не підеш геть?
"Бо хочу так", – сказав ти з наповнених легень.
Ти ж знаєш, що ти хочеш, хіба я не права?
Ти хочеш тупу дуру, така в тебе жага?
Кохатися я вмію, природа так навчила,
Не лиш в цьому щастя, є ще одна причина.
У тому що в думках своїх я плутаюсь сама.
Хай краще буде світлою твоя перша зима,
А я якось та й буду, не вперше щось втрачати.
Така у мене доля – вірші смутні писати.
Анна Швець

І знову я слідкую, коли ти в мережі.
І знову я сумую, що ми десь на межі.
Навіщо ти зі мною, чому не підеш геть?
"Бо хочу так", – сказав ти з наповнених легень.
Ти ж знаєш, що ти хочеш, хіба я не права?
Ти хочеш тупу дуру, така в тебе жага?
Кохатися я вмію, природа так навчила,
Не лиш в цьому щастя, є ще одна причина.
У тому що в думках своїх я плутаюсь сама.
Хай краще буде світлою твоя перша зима,
А я якось та й буду, не вперше щось втрачати.
Така у мене доля – вірші смутні писати.
Анна Швець

Ти для мене досі – головна загадка.
Чи були б ми разом, чи це лиш неполадка?
Що ховається десь там, у глибині душі
Чи сновигають демони у клятій цій зимі?
Що ти, бляха, відчуваєш? Не думай лиш за себе,
Бо це до біса боляче, ковтати всі ці нерви.
І правду кажуть люди – душа поета хвора,
Ось пишу все і пишу, така собі морока,
Але раптом, всплине слово,
І ти подивишся тим оком,
Уже не хижим, не лякливим,
А повним світла й сили днини,
І ми згадаєм наші думи,
Наші пісні, наші струни,
Я надіюсь. Я в це вірю. Бо так жити – я не мрію.
Анна Швець

Серце тихо тремтить.
Біда… скоро настане.
Тихий ранок буде не скоро,
І заново починаються страждання.

Затишний світанок… незворотні зміни.
Сила наша – вона не зміна.
Але чи варто так жити,
Якщо не настане день перемоги…
Дарія Токарюк (Дармі)

Мы знаем друг о друге всё.
Любимый цвет, любимый сок.
Мы знаем даты дней рождения,
и расписание в воскресенье.
Ты знаешь все мои привычки.
То как мечтала о петличке,
и как хотела быть моделью –
с субботы и по воскресенье.
И как хотела быть певицей,
с утра в четверг хотела пиццу.
Я знаю твой любимый чай,
и мульт, дракона приручай.
Я знаю школьные года –
о них рассказывал всегда.
Я помню первую работу.
Прогулки наши по субботам.
Я помню море и причал,
и помню чайки как кричат.
Я помню первое свиданье.
И кофе утром, пену в ванне.
Мы так стремились быть родными
Что стали вдруг совсем чужими.
Мы можем встретиться в толпе
и не узнать друг друга
И сердце ёкнет, но в душе
одна лишь только вьюга..
Анастасия Ливицкая

Я його досі кохаю,
Звісно ж, він про це не знає.
Я мрію про нього що ночі,
Поки він спить і бачить свої кляті сни пророчі.

Бо біля нього вже давно спить та,
Яку він міцно обіймає і думає, що теж кохає.
Шепоче їй на вухо: «Я тебе люблю»,
Цілуючи її бліде плече.

Волосся біле ніжно поправляє,
І так вже фанатично нею живе,
Що в його голові згадок про мене просто немає.

А в темряві на шовкових тканинах,
Без страху поцілунками дурну вбиває.
Він вивчив кожний сантиметр її тіла,
І знає точний аромат.

Він відчуває, коли вона вразлива,
І коли проситься в його захват.
Він знає, що вона брехлива,
І знає точно кожен міліметр її шкіри.

Щоразу хоче лише її одну,
Ламаючи інше тяжіння.
І робить з нею це щоразу,
Хоч в глибині душі він знає, що по-справжньому кохає,

Лише ту, яка так само що ночі,
Бачить ті кляті сни пророчі, як і він.

Дарія Лада