Ти будеш просити у мене питання
Про те, що сказати мені не вдалось?
Чи будеш писати щоранку зізнання
Про те, як погано без мене спалось?

Чи будеш хотіти як птах полетіти?
Відкрити для себе ще сотню пригод?
Чи будеш хотіти у тиші сидіти,
Із тисячей слів і морем думок.

Чи ці всі питання не з себе тягнути,
А відповідь дати потрібно тобі?
Бо я вже сказала в своєму мовчанні
Все те, що хотілося завжди мені.

Чи кожен із нас у своїй голові
Приносить в життя такі самі думки?
Питання та відповідь не однозначні…
Готовий закрити це все назавжди?

Це вітер реве за вікном гучним свистом,
Чи це просто жах, що проснувся в мені?
Чи можна сказати, що ми йдемо далі,
Якщо залишилися на глибині?

Вдихнути не вийде, бо ми вже далеко.
Хоча вчора були так близько, чи ні?
Можливо не варто дозволити серцю
Сказати мовчанням про страх у житті.
Lilia

Ранок, сонце. Всі ми встали
В школу треба, а не спати.
День, як день. І ніч була.
Мати каже : не вставай…
Можна спати. Я до неба!
А на вулиці розруха
Всі лякаються й бояться,
Світ за ніч перевернувся і Зима настала темна…
Ходиш, думаєш, боїшся
Дослухаєшся не спиться…
Страшно так! А брат мій де?
Трубку він вже не бере.
Голос був у нього тихий.
Каже: треба мені їхать.
Друг був поруч пів життя,
Зараз десь чиїсь життя
Захищає і боїться.
Щож йому отамо сниться?
Чуєш? Шорох, грім гуде.
Серце вже немов німе.
Тут летить, а там гримить.
Мама каже: у підвал.
Гупа серце завмира.
Так в одну прекрасну Мить взять і весь світ переробить.
У новинах тільки числа у душі моїй не чисто. Де коли? В який момент? Люди стали наче лев. Тільки й знають, що ділить. Хочеться взлетіть на мить.
І закрити знову очі…
Брат тут поруч.
Друг бурмоче.
В очах спокій, а не страх
І не треба знов кричать!
Скільки треба всім нам щастя, щоб збагнуть, що воно є!
Друзі воїнами стали. Рідні люди плачу з нами. Було щастя – не цінити. Коли зникло, зрозуміли…
Тетяна

«Казкова ніч»
Місто оповите мглою,
Застрягло у місячній пітьмі,
Десь далеко у казковому полоні,
Місяць розкриває доріжки.
Тихо скрізь, поснули люди,
Пливуть доріжками яскраві зірочки,
А місяць підводиться повільно,
У повній – повній самоті.
Поринув світ у чари ночі,
Немов із місячних тіней,
Виходить казка незворушна,
І сліпить темряву очей.
Вона малює по небу узори,
А все навкруги заринає у сни.
Казкова ніч в містичній таємниці,
Блукає в полотні удалині,
Розносить пісні свої вона чудові,
Сузір*ям втомленим на чужині.
На крилах лебеді нічні,
Відносять у світ казки,
Сьогодні точно не засну,
Не скорюсь я поразки.
Я чую музика лунає,
І десь прекрасний сміх полився,
І шепіт подихом чарівним,
У раз об скло нічне розбився!
Федорова Катерина

Світанок приходить, встало вже сонце
Тихо промені ясні засіяли в віконце
Кімната вже вся теплотою вітає
І чути з віконця як соловейко співає

В небо так легко птахи полетіли
Якби ж ми всі люди так само уміли
Піднятися у вирій і легенько літати
Нам остається лиш тільки бажати

Я сів у віконця, і очі закрив
І птахом я у небі себе уявив
Ніби журавлик у верх підіймусь
І гордо на землю з висот я дивлюсь

На жаль нам Всевишній крила не дав
Але багату уяву він кожному дав
Розвивайте фантазію і це той гарант
Що в собі ви відкриєте новий талант

Музиканти, художники і також поети
Їх фантазії кращі з усієї планети
Всі їх творіння радують нас
Скрізь роки, століття, і повсякчас

І я як не дивно в цей список попав
В своїй фантазі я писати почав
В поетичному творі вся голова
Я начав складати у риму слова

Увійшов я у світ Божественних лір
Побачив і я, те що бачив Шекспір
Тому хочу і я поділитися з вами
Тим що створив я своїми руками

Як на ваш погляд, моє творіння
У світі поезій воно пустить коріння
Опишіть цю уяву простими словами
Поділіться зі мною своїми думками

Ігор Лівак

Вітер віє, повиває.
Схилити все до долу.
Він такий могутній, сильний
мов козак на полі бою.
Тут повіє,там повіє.
То стихне,то тихенько
знову віє.
Не сидить без діла.
Він завжди і всюди.
Облітає всі країни.
За одну секунду.
Ольга

Сум в очах на серці біль.
За нашу неньку Україну.
Наступили вороги
на нашу Україну.
Наші хлопці козаки.
Не сидять без діла.
Відіб’ють та визволять
нашу Україну!

Ольга

я подивилась йому в вічі,
та там вже холод,там нема тепла,
подумавши нормально в двічі,
я зрозуміла «це усе дарма»…
Такі яскраві були з ним моменти,
коли ясненьке сонечко нам засвітило,
життя приносить нам такі призенти,
щоб в серці рана вже страшна зажила…
Настав той час ,і той момент,
коли розтавили всі крапки ми над і,
та тільки час не встиг наш зрозуміти,
чому все відбулось немов у тьмі?
Для нас вже так ніколи не зазвітить сонце,
ми разом стоном з тобою на Весні,
та тільки пташечка постукає в віконце,
і скаже тихо «ви лиш в сні»!
Ми знову не почуємо «кохаю»,
не обіймемось ,як було це все колись,
ми двоє це прекрасно знаєм,
нам залишається стежкою щастя правильно піти…

Анонімно