Робочий день скінчився, шелестять на дорозі шини.
Додому знову їду я, за кермом машини.
Її поставлю в рідний двір, тут рідне все ,до всього звик.
Я тут відпочиваю, милує око мій квітник.
Тут безліч різних квітів, прогулююся по двору і є чому радіти.
Розмірянно життя йде ,не просто так летить.
Мені приємно працювать, мені приємно жить.
Темніє вже, метелик Колібрі знову прилетить.
Він квіточки свої нічні дбайливо облетить.
Йому потрібно працювать ,а нам відпочивать.
Активний час життя свого, нам зранку починать.
А ввечері думки зібрати та добре все обміркувати.
Віддавши сон свій в руки Божі, приходить час спокійно спати.
Бо потім добре відпочивши, потрібно зранку всім вставати.
Обдуманому перед сном потрібно поштовху надати.
12.01.2025

В.Є. Панченко

Вона завжди купалась лише у гарячій ванній.
Кипяток, мов лава, тік по її ногах,
А пар – задурманював блиск у її очах.
Вона не із тих, хто боявсь говорити правду.
Хто вклонявся до стіп, хто втікав.
З тих – хто не показував Всесвіт,
Лиш багато про все думав, звідкись знав.
На смак вона – дороге вино.
Витримане, не солодке,
Десь в італійському погребі сховане давно.
Не кожен відчує який його сорт,
«неббіоло» , «каберне» чи може «мерло»? .
Її знали геть не усі.
Хтось любив її, боявся, був знайомий, сусід,
Та ніхто не пізнав, ким насправді є та –
Людина, що за інших – себе продати змогла б.
Вся турбота – у вчинках, без слів чи морок.
Готувати для рідних – це окрема любов.
Чистота в будинку, кава батькам вранці –
Це її вихованість, а не завдання у плані.
Вона ховалась у цьому, а ще у піснях.
У допомозі, щоденних нових заняттях.
У машинах – це мистецтво століть,
Мабуть , гени , бо ж вони – вершина її гір.
Найбільше плекала надії у Бозі.
Він рятував її , коли вона далі йти не була в змозі,
Коли за морями від дому, у Римі.
Вперше сама на кордоні у Польщі, Словаччині.
Усюди, у дорогах чи заміському лісі.
Він єдиний завжди слухав, що просила – давав.
Інколи безцінний досвід, інколи бурхливий фінал.
Вона вірила, взмозі закрити всім звірям пащі.
Врятувати частинку світу добрим серцем – на краще.
І хай там як, світле сонце прийде після темної ночі.
Лиш , мабуть, тоді ви побачите який колір мали її очі.

Камілла

І рвешся ти на волю щосили,
Як пташка, що втратила крила.
Старання даремні, зв’язуючи руки
Та серце палає — незнаючи муки

Набридли кордони, набридли ворони,
Що кружляють знову у надії покори
Та дух твій міцніє, мов сталь у вогні,
І в кожній зграї вожак у мені

Хижак на роздоріжжі, простягує лапи
Хоче підбігти і серце забрати
Але коли спохватиться узяти
В вічних муках йому палати
Левчук Вікторія

І одного дня ти впадеш на коліна,
І підійде ворог, скаже, що він друг,
І дім твій тепер — руїна,
А ні, руїна — все навкруг.

І колись ти вже не заспіваєш,
І в рядки не ставатимуть слова,
Дізнаєшся того, чого ще не знаєш,
І мова зійде з язика.

Й у темряві ти запитаєш тишу:
Невже ось і залишилась одна?
Та я себе ніколи не залишу —
Вогонь в душі не згасне, як і я сама
Левчук Вікторія

*
———-
Я вже і сну не бачив стільки днів,
Бо лиш її почуть хотів.
Я в далині, на заслані,
Вмираю вкотре в темноті,
Лише шепочучи ім’я її.
Вона вся в справах, вся в турботах,
Вона щаслива, хоч й не поруч.
І хоч важливий я для неї,
Хоч її любов я вічно відчуваю,
Та все ж їй світ і так яскравий.
А щож до мене, я й не знаю,
Та весь мій світ це лиш вона,
І лише з нею я в спокої,
І тільки з ней, солодкі мені сни.
І зараз знову у неволі,
Я мрію тільки про одне,
Лиш би з ней по говорить,
Почути її голос знову мрію,
Сказать усе що душить довго,
Без неї наче з колом в горлі,
Не наче в вічному кошмарі,
Я не заснув, і не прокинусь.
І так сумою за тим чудом,
За тим теплом її долонь,
За блиском в тих блакитних оках,
Що кожний раз я бачив поруч.
І лиш чекаю я нагоди, побути разом,
Знов про все поговорить.
І хоч скоро це вже буде,
Та наче світ той зупинився,
Що ждать ще цілу вічність треба.
Мелешко Валентин

З тих просторів між комет
І з невідкритих ще планет
Скрізь фантазій і повсякчас
Прийшла поезія й до нас

І принесла в наше життя
Неймовірне відчуття
Треба душу лиш відкрити
Її з радістю впустити

І зразу ж ти побачиш те
Як кругом все зацвіте
В дивовижних кольорах
Що бува лише в казках

Досить тільки зупинитись
І на природу придивитись
Як з Карпат тече струмочок
Біжить, лунає як дзвіночок

Переростає в велику річку
У блакитну довгу стрічку
Яка багата жвавих хвиль
Що пливуть у небосхил

І як дерева всі в саду
Зустрічають знов весну
В білий цвіт усі вдягнені
Мов на весіллі наречені

І бува що літнім ранком
Ми милуємось світанком
Як перший промінь засвітив
І навкруги все оживив

І як в парку з усіх боків
Солов’їний лине спів
І про ці явища дрібніше
Поет в віршах своїх опише

І достатньо лиш того
Взяти папір та перо
І описати всі дива
Що природа нам дала

Щоб всі інші лиш читали
І в думках лиш уявляли
Як в словах цього поета
Дивовижна вся планета

Ігор Лівак