Колись малі і метушливі
Ми спалювали дні до тла
Тоді ще всі були щасливі
І ніч короткою була…

Йшла бабця тихою ходою
Чому? Тоді ніхто не знав
Всі глузували над старою
І хтось "каргою" називав

Не прислухались до старої
Щоб пам’ять доки живі
Не буде долі "золотої"
Якщо не має в голові…

Нема на світі вже старої
Бо жити їй уже не час,
Чи стане пам’яті людської
Щоб ті слова дійшли до нас

Багато літ минає в часі
Слова старої – "золоті"
Лунали в пам’яті лунає й досі
І в світлий день і в темноті

Є добрі люди що повчають,
У них зажди душа болить
А є ті що добра не знають
У них завжди душа мовчіть.

Л, Дідусенко. червень 2022р.
Леонід Дідусенко

Знову сонце
Вранці вмилося росою.
З чистим полем
Вітер тихо розмовля,
А вночі місяць
В небі бавиться красою,
Та що навколо
Усіма зорями сія.

У тихім гаї,
Де верба стала над водою,
Дзвінким струмочком
Водиця чистая текла,
В його кохання
Вона повірила душою
І в темну нічку
Для нього косу розплела…

В її садочку
Уже розквітнула калина
І соловейко
Їй знову пісеньку співа.
Та не радіє
Йому вродлива та дівчина,
Своїх двох діток
На світанку сповива.

Їм сонце стеле
Золотими килимами,
Щоб не ступали
Босі ніженьки в росу,
А щоб щасливі
Малі діти виростали
Віддав їм місяць
Свою зоряну красу.

Стоїть та верба
Одинока над водою
І тільки вітер
її тихенько обійма,
Немов дівчина
Дуже стомлена журбою
За тим коханим…
Та коханого нема.

Юна мати,
Ти не плач, і не журися
Тому що сталось,
І що росплетена коса.
Своїм двійнятам
В блакитні очі подивися –
У них небесна,
Мов намальована краса.

І знову місяць
Ясним небом пропливає,
А вранці сонце
Вип’є чистую росу,
Блудить батько
Білим світом та й не знає,
Що його діти
Мають зоряну красу.

Л. Дідусенко, січень 2017р.
Леонід Дідусенко

Немає щасливої миті
На білому світі,
Навіть де виріс і йшов
Босоніж по росі тоді
Ми не зважали у світі
На щастя короткої миті,
Там де холодна роса
Ще цілющою була тобі.

На жаль не збагнути,
Що в цьому світі буде,
Тепер ми всі над дзвінкій
Порожнечі стоїм.
Нехай жах війни
Зникає і про нас забуде
Відтоді я стану Боже
Вірним рабом твоїм.

А літо палає на землю лягає –
Потрібно дощу.
Знову на ранок ляже світанок
У літній красі.
Важка дорога веде до Бога,
Я собі не прошу,
За землю благаю, її обіймаю
В холодній росі

Тепер понад прірвою
Небо синє мене тримає,
Може стане потрібно
Я руки йому підійму
Вже зовсім поруч
Бог душі наші охороняє
Буде потрібно йти
Я вірно до нього прийду.

На жаль мир у війні
Дурнів тих не розрадить
Вони такі в світі
Для вбивства і тої брехні
Так уже сталося…
А світ Україну не зрадить
І світлії душі героїв
У вічності Бога живі.

А літо палає на землю лягає –
Не буде дощу.
Знову на ранок ляже світанок
Але не в душі.
Я навіть у Бога біля порога
Собі не прошу –
На землю лягаю, її обіймаю
В холодній росі.

Л Дідусенко 16,06,2024р.
Леонід Дідесенко

Я відтворила світ фантазій,
Згадала світ бувалих снів.
Таким красивим, невиразним,
Не був ще жоден світ…

І повне світлом та надією ,
Любов’ю й радістю, проміння.
Яке проникло у світ, з мрією,
У світ буденний, довготлінній.

І це проміння надихає,
Нас, на найбільші відкриття.
А може, двері відкриває,
Нам, у безкрайне забуття.

Й не зрозумієш де ти є,
У визнанні чи забутті.
Куди проміння доведе,
В цьому короткому житті.

Куди дійдеш — де буде той кінець,
Де зупиниш свій шлях цими світами.
Де проведеш ти свій останній день,
Чи проведеш його, блукаючи містами

Чи, в цьому світі, не здолає тебе час,
Чи не загоїть, в цім житті всі твої рани.
І не дізнаєшся, чи часом цей же Час
Є лікаром, чи смертею за вами.

Софія Ткачук

11.01.2025 1053й день війни

Я мрію, бажаю і вірю,
Настануть безхмарні часи,
Не буде тривоги ночами
І солодко спатимо ми.

Дітей, що ідуть на навчання,
Не вестимуть в темний підвал,
Коли, як скажений волає,
Ненависний, клятий сигнал.

І воїни наші безстрашні,
Нарешті прийдуть до родин,
Не будуть сидіти в окопах,
Не чутимуть грохіт боїв.

І мами, і тата, зустрівши,
В обіймах триматимуть їх,
Сльозами вмиватимуть рани,
Із темряви витягнуть в світ.

І дітки маленькі і старші,
Загоять всі рани війни,
Їх щебет дитячий, щасливий,
Відновить бажання в житті.

Хай сім’ї з’єднуються разом,
В любові будують життя,
Розквітне моя Україна,
Як тільки скінчиться війна.

Хай Ангели в небі пітьму відганяють,
І мрії усіх допоможуть здійснить,
Ми нація сильних, сміливих, рішучих,
Тому маєм право з повагою жить.
Галина Корольова

Безхмарне небо, лише сокіл в ньому літає.
Розправив крила розмірянно кружляє.
Неторопливо в небі він парить, лиш інколи у небі сокіл закричить.
В небі яснім сокіл парить ,лиш інколи на землю з неба каменем летить.
Падіння як невдале, знову в небо він летить та знову розправив крила розміряно парить.
Знову в чистім небі сокіл кружляє.
Та гострим своїм зором Землю оглядає.
Як вдале падіння, він небо покидає, він лишнього не візьме, бо міру свою знає
Свободу в чистім небі птахам іншим лишає.
Він лишнього не візьме , він візьме лиш потребу
Поверне після цього всю свободу небу.
Опісля цього небо знову оживає і безліч птахів різних, знову там літає.
Кожен має у Житті знати свою потребу
Щоб жила наша Земля ,та щоб жило Небо.
11.01.2025
В.Є. Панченко

Повертаюсь додому, а там пустота
Мене зустрічає одна темнота
Відчуваю себе ніби в світі одна
До сліз розриває мене тишина

Зрозуміти не можу чому ти пішов
І чому ти так легко іншу знайшов
Чим ця зміюка тебе спокусила
Я ж тебе більше за неї любила

Дивлюсь я на фото де ми разом з тобою
І наповнились очі гіркою сльозою
І як не старалась знайти протиріч
Думки лиш про тебе були цілу ніч

Як же хочеться знов тебе повернути
І знов твою ласку на собі відчути
В твоїх обіймах зігрітись теплом
Щоб всюди ми були тільки разом

Я ще надіюсь що прийдеш ти до тями
І повернешся до мене ще цими днями
Обіцяю забуду про все що було
Тільки б наше кохання знов зацвіло

Ігор Лівак

Сидю у Вайбері
Спілкуюсь
Як рипнуть двері –
Туди і не дивлюсь
Бо меседжа
Прогавити боюсь
Та спілкуваня те
Якесь смішне
Чи може я у тому
Зовсім не розбираюсь
Я і дотепності пишу
І фото вислав
У відповітдь –
Ну просто ні гу-гу
Приємна чиста тиша
То може я роблю
Усе не так
І за планшетом
Краще не сидіти
Мабуть піду
Кудись гулять
Чи врешті
Попрацюю
Ніж з віртуальним
Другом
Мовчки гомоніти

Олександр Протас

Колись було
Така морока
Зробити фото
Сам апарат
Потрібно мати
А плівки, а бумага
Ще треба якось
Це надрукувати
А зараз – телефон
Мільйни пікселів у ньому
Встигай лиш
Пальцем натискати
Знайома фото
Прислала мені
Ось я у Карпатах
На Говерлу іду
Це – з друзями
Я на Десні
Очі примружені
Гарні такі
Усмішка весела
І коси свої
Розпустила
А це у гостях
У мами
Тут – Новий рік
Зустрічали
Та – дорогенька
На фото
Лише твоя
Фізіономія
Ще й телефон
Тримаєш
Двома руками
Олександр Протас

Правильно читати вірші
Не проста то справа
Перш за все
Між іншим
Треба мать дивана
Сісти зручно
Бути не голодним
Якщо вірші
Написані поетом
Сучасним і модним
Головна прикмета є
Якщо рим
Зовсім нема
А глибокий зміст
Дивує
І ніяк не розумієш
Що поет на думці мав
Значить вірша
Всього того
Ти не правильно
Читав

Олександр Протас