Мертвою аніж чуже жити.
Нещастя, життя в майбуттях
Не буде здобутку, буде повчанням,
Не квапся, насінину саджай

Проростає, живе, і дивиться,
Її добре поки живе.
Якщо хочеться корінь вирвати,
Виривай, це твоє життя

Іноді хочеться плакати,
Сльози будуть дощем.
У твоєму гарному садечку,
Все одно настане кінець.
Олду

Кров.
Кров на підлозі , кров на столі.
Кров на тілі, кров у душі.
Але душі нема.
Там є лиш пустота.
І кров.
Багато крові.
І сльози.
Багато сліз.
Сльози на підлозі, сльози на столі.
Сльози на тілі , сльози в душі.
Але душі нема.
Там лиш пустота.
І немає нічого, в цім тілі
Крім сліз і крові, пустоти.
І бажання, бажання вмерти.
Таке сильне, найсильніше з них.
Найсильніше між крові, сліз і пустоти.
А кров , вона не кров.
Вона як грім.
Кипить, но скоро згасне.
Бо бажання стрімкіше за грім.
А сльози то не сльози.
То дощ.
Сильний ливень.
Але скоро стане слабким дощ.
Бо бажання сильніше, сильніше за дощ.
А пустота.
А пустота це пустота.
Вона ніщо, вона ніхто вона слабка.
Але вона й переможе те бажання.
Потім буде лиш пустота, кров, і сльози.
Але з’явиться щось нове.
Не таке . Не слабке, не стрімке, і не сильне.
Але хороше. Тепле.
Прекрасне.
Це кохання.
Воно зовсім маленьке, але зупинити це не можливо.
А потім час.
Такий нескінченний.
А потім дружба.
Хитра, і добра.
І всі вони вже такі які є.
І разом сотворили душу.
А з душею й прийшла назад загублена особистість.
І пропали.
Пропали, сльози, кров, бажання й пустота
І з’явилися душа.
Енн Ванденнахт

Ніжним дотиком врятуй її мистецтво,
Поцілунком теплим запали,
Бо світ такий простóрий та невпинний, що легко загубитись у тишині.

Наздожени слова її прозорі,
Такі от чисті, барвінкові,
Вони у світлі бачать зорі, що тепло зіткані були.

Вона примхливо бачить місто,
І от ті вулиці барвисті,
Ігристий дим понад свічками,
І тепло так лише між нами.

І ось в руках її намисто,
І легіт лагідний, шум листя,
І сон дрімотить, шепче місто,
Гуляють сни, над нами дійство.

І нам удвох, і нам не тісно!
Бо у цьому місті, де шепче листя,
Любов безмежна пророста,
І зрання нас обігріва.

Вечір тихо проплива,
Розмову чуйну заверша,
Дрімотить сон, гуляють сни,
І час вечірньої зорі.

І тепла кава, мов розрада,
Кава, кава… тиша пада.
Анастасія Яковлєва

Вона сама собі усе придумала…
Поплакала, посихувала і прийшла,
Уже не та, а інша не надумана!
Вона сама всю відповідь знайшла…

Бо він вважав, що на краю стоїть…
І вже давно, все мовчки переносить!
І всім плювати, що йому болить…
Він – чоловік, все витримає І все зносить…

Так от, обоє все життя жили…
Вона – сама, так як і він – один…
А, епілог – вони лише БУЛИ…
Хоча, колись всі тисячі годин,

Хотіли і кохали напролом!
Жили і мріяли шаленими ночами…
Та, нагло так, в життя прийшло, воно…
Життєве горе, труднощі, печалі…

Коли прийшлося їй самій…
Вигадувати, що живе одна життєвий досвід…
А він, невмілий біль свій показати їй…
Продовжував лиш набувати одинокий досвід…
MARUMA

На полі бою, де тиша плаче, І дзвони б’ють, як серця биття, Війна іде, мов жах безкрайній, Розбита мрія, зруйноване над хатами, попіл і сльози, Дитячий сміх згубився у тьмі. Вітер холодний несе погрози, Горять надії в чорному вогні.В землі скривавленій лежать герої, Їх душі сяють зорями вночі. Вони віддали все, що мали, Щоб мир настав у нашій стороні.
Старик Матвій

Квітка шани тихо ляже
На сиру, вологу землю.
Воїн був… і вже немає…
Душа нагадує пустелю,

Дуже випалену сонцем,
Виснажену сухим вітром,
Сіру, рихлу, безпритульну,
Що без мети шниряє світом.

За що, скажи, тебе убили?
За віру, волю і свободу?
Ти завжди будеш не забутим,
Героєм для свого народу.

Лети із миром, будь же вільним,
Ти так боровся, щоби рідні
Ніколи не відчули горя
Й жили в квітучій Україні.
Тетяна Чорнопольська

це хорошою було історією
пам’ять з часом її не зітре
хоч ми разів 4 прощались
сміючись доля нас знову зведе
і кому там платити потрібно
щоб нове прийшло у життя?
і у кого просити потрібно?
амнезії у бідні серця?
Вилегжаніна Альона

Давай згадай
Згадай ті дні і ночі
Згадай про смерть
Про зиму
Про життя
Коли всі наші молодії хлопці
Пішли на смерть
Забувши про життя
Пішли вони узявши в руки зброю
Не знавши страху
А знавши тільки гнів на тих хто вліз у їх життя
Гнів на тих хто взяв до рук зброю «пришел спасать»
Але ж від кого?
Хто любив свою країну?
Чи від дитини яка росла щоб просто жити…..? Але десь мертва вже лежить вона.
Томчик

И в марианском жел’обе бед’ов Адмирала тог’о анализ в микробе самосум’о поснимали с него.борода пострижена:шесть-девять-сто тридцать,если бы не гыдел гиженым на лопатки на сено в пшенице.и получилось бубновый памфлет два валета ёжика голою сракой убили при этом.
Андрій пастух

"Совість очищає тільки кров Месії", –
Це нам це каже батько – небесний Саваоф.
Всі ми люди грішні, від Павла до Матвія.
Треба бути з Богом – не буде катастроф.

Бог створив Адама, ну, а потім Єву,
Усі Земні блага їм одразу дав. "Ви робіть, що треба. Цей ось плід не їжте",-
Тато всемогутній строго наказав

Але не послухалися Адам і Єва Бога,
Зробили все по-своєму, відкинувши добро.
Бог за це одразу наказав їх сильно
Та негайно на землі почалося зло.

Потім закрутилося все і завертілося.
Каїн Авеля убив, не поділив врожай.
Іцхак та Яков посварились, заздрість причаїлася.
Пролилося на землі крові понад край.

Часто згадуємо Ноя
Та всю його сім’ю.
Ковчег великий збудував він.
Та не попав в страшну біду.

Ной праведний був перед Богом,
А також вся його сім’я.
Потоп великий на землі був.
Вода все змила, навіть, гілля.

Страждань багато відчував Ізраїль,
А також весь його народ.
Були в єгипетському рабстві,
Носили їхній скрізь клейнод.

Та Мойсей пішов на штурм,
Бо йому Бог це наказав.
Звільнив народ єврейський з рабства.
Та по пустелі з ним блукав.

Вони блукали сорок років,
Бо нарікати почали.
Не слухалися вони Бога,
Ідолам душу продали.

Але послав Господь Месію,
Щоб всіх він нас урятував.
Життя, щоб мали люди вічне,
В аду ніхто не бідував.

"Совість очищає тільки кров Месії",-
Це нам каже батько – небесний Саваоф.
Всі ми люди грішні від Павла до Матвія.
Треба бути з Богом – не буде катастроф.
Юрій Сіромашенко