Медова ванна й пелюстки троянд,
Відкриті вікна навстіж, поки лиє дощ.
Незбираний у ранок виноград
Не плавиться під сонця жовч.

Лиш стіл, що скатертиною укритий,
Тихенько намагається втікати.
Пориви вітру час від часу
Не можуть йому волю дати.

Такий чарівний літній день,
Та серце тужить в самотині.
Між нами обрій, даль і степ,
І тихий сум на дальніх лініях.

Та, може, час сховає слід,
І вітер наші душі воз’єднає.
Бо навіть там, де небо спить,
Тепло твого ім’я лунає.
Ляна

Кімната наповнена червоним світлом,
воно випалює твої кістки.
Хтивість спалює моє серце,
а ти — знищуєш мої думки.

Розливай віск по тілу,
не жалій для мене вогню.
Лиш із тобою, у теплій постелі,
я готовий вести війну.

Які крики на кухні? Є спальня.
Ми вже знаєм спільний секрет.
Не важливо — у ліжку чи в ванній,
я тобі розв’яжу корсет.

Ти палиш ніч, я палю втому —
і в цьому весь наш секрет.
Нехай кімната стане полем,
де тіні сплетені в сюжет.
Ляна

Мені потрібно більше натхнення,
Більше поглинати людей,
Намагатися відчувати себе невпевнено,
Щоб не забратись вище гір та ідей.

Мені буде заважати гордість,
Надмірна впевненість проковтне мене.
Я краще вже ляжу під потяг,
Аніж зверхньо дивитимусь на людей.

Спокій — головне, його тримати в собі.
Ну і що, що всі кажуть: “Ти — хаос”.
Зовні так і є, це ж картинка,
А не якийсь там акторський пафос.

Я просто дикий зовні,
А всередині — тиха дитина,
Що пише про все навколо
І фантазує відмінно.
Ляна

В центрі міста силуети безликі гуляють,
Вони мають свої справи, мріють і кохають.
Поки я несу папери, йдучи легковажно,
Все навколо сірим тоном робиться неважно.

Гавкіт, стукіт, шепіт вітру — все робить роботу,
І я теж сиджу, працюю, у своїх турботах.
Я друкую і пишу, шуркаю папером,
Що ще треба друкареві? Спокій біля себе…

Непомітно плине час, я й друкую досі,
Ті безликі силуети стали вже дорослі.
У них всіх сімʼя, робота, дорослі забави,
А я знов несу папери, йдучи легковажно.

Кожен крок — моя проблема,
Дивлюсь й помічаю, що усіх людей навколо навіть я не знаю.
Мої думи сірі стали, як панельні плити.

Кроки лунко відбивають ритми давні збиті,
Тут лиш тіні від будинків, темрявою вмиті.
Я візьму і проміняю тишу паперову,
І, прокинувшись на ранок, стане все як нове.
Ляна

Поки кайдани жмуть тобі на руки,
Тебе з’їдає ненависть тяжка.
Чому я маю знову жити в муках?
В твоїх думках проскакують слова.

Якби ж життя мене не затягнуло,
В ту темряву обшарпаних трьох стін,
Де люди рідко заглядали,
Бо навіть морок мав там свою тінь.

Це місце пахло цигарками.
Там були правила свої.
Там пили! Всім там наливали!
І навіть я не міг встоять передусім.

Я грав у ігри, продаючи душу.
Мене у муках мучили чорти.
"Ну ще разок," "Ти зможеш,"
"Ти же нас послушай,"
Що разу говорили це мені.

Раніше в мене було справжнє щастя,
У мене було все, що забажаю я.
Але ось сталося нещастя,
І все потроху почав втрачати я.

А зараз я сиджу на ліжку,
Яке старіше навіть, чим сам я,
І розумію вихід був і інший,
Але обрав солодкий яд чорта.
Ляна

Я атеїст, який молився богу,
І вбивця, що спасав життя.
Тяжка була моя дорога,
Зло-добродушного гравця.

Терпів я всі людські "поради",
І сам всіх вчив цьому життю.
Я виріс в соціумі зради,
Вся моя гідність на кону.

Тому не стану я вважати,
Що ваша щедрість це добро.
Мені простіше припускати,
Що зроблено це все на зло.

Підозри лишніми не будуть,
Це знаю точно і не раз.
Добром віддячу хоч чужому,
І зрадника я пам’ятатиму весь час.
Ляна

Твій фініш для мене — це старт.
Що буде, якщо ми звернемо назад?
Знову деградація чи просто втрачений час?
Я думаю, краще, що стрілки йдуть проти нас,
Що година з хвилиною йдуть у своєму темпі,
Що ти і я не знаємо, де ми,
І інколи губимося в просторі часу.
Якби не це все, ми б не були тут разом.
Так, в тебе фініш, а у мене свій старт, але навіть так не звернемо назад.
Ляна

Історії кохання — мов кіно,
Де почуття тримає полотно.
Чорно-білі відтінки, як знімки старі,
Ховають у собі невідомість зорі.

Перо виводить рядки невідомі,
Слова, що тануть у нічній пітьмі.
Налий в бокал любов, розбий табу,
Залиш себе в піснях або в письму.

Збережи в картині чи на плівці часу,
Пиши про почуття в шаленім трасу.
Слова — як хвилі, б’ють у береги,
Надихають знову на незвідані стежки.

Знімай своє кіно для двох сердець,
Де щастя буде єдиний кінець.
Нехай фінал лунає, мов симфонія,
Душа співає – знайдеться гармонія.
Софія Дмитрієва

Бачу я камінчик
Гладенький і сіренький
На ньому щось написано
Можливо моє імʼя
Стоїть на кладовищі
А під ним земля
Воно все так манить
І дуже сильно вабить
Можливо доля там моя?
Зітру багнюку з імені
Мого імʼя нема
Це чужа могила
І зовсім не моя
Перепрошую пане,
Чия могила ця
Чи ви там щасливі?
Чи ще видно обриси вашого лиця?
Чи того я хочу?
Заздрити вам?
А відповідь німа
Не мовчіть ви пане,
Бо вибір зроблю сама
Помру раніше віку
Можливо помилюсь
Але я в це не вірю,
Я вірю що права
Скоро я загину
Зроблю собі могилу
Й лежати не буде сили
Тож тіло покриє земля
Буде моя могила
Охайна і красива
Тож заздритиму собі, а не вам.
Хоші

Кожен проходить, через життя
Кожен отримує це не буття
Більшість живе, так як захоче
Інша частина страждає, охоче.

Хто обирає як ти побачиш,
Світ, своїми малими очами.
Як зустрітися з тим "про родителем"?
Співають про це, своїми піснями.

Яка ж, комунікація… Складна штука
На ве́ршині стоїть ця наука.
Можливо не так її характеризують,
Та складності напевно, від цього існують.

Вступити місце, у тому автобусі.
Просити телефон, для одного дзвінка.
Кожен день, шукати знайомства.
З кожним поколінням, складніші дива…

Цікаво, чому життя все гіршає?
Іноді бачу… Клімат сильнішає.
Намагаюсь згадати, почалося із-за чого?
Точно! Люди будують, довкола.

Сьогодні дізнався, дещо нове.
Не таке ідеальне, розуміння мале.
Кожна людина – не тот ідеал…
Та кожній чогось, вистачати не буде.

Пам’ятаю, один, тот такий вислів.
"Завжди знайдеться людина що краще".
Цікаво, краще усюди чи де?
Як про це думаєш… Не все й так класно.

А якщо, усе це марно?
Загубиться десь, у світі тому.
Рядки ці потонуть, у том небутті,
Не почують ці ду́мки, у всьому жалі.

Чи може, спалять, це у вогні?
Утоплять, там, десь у горі?
Може, порвуть, на десяток шматків?
Можливо, забудуть, як не проси.

Що буде зі мною далі?
Як на це все вплинути?
Нічого не робити, чи
За течією дихати…

З моментом, йде все менше,
Тої самої мотивації.
Як все ти не робитимеш,
Піде все марно, далі й се.

Та іноді, наступають дні,
Коли не хочеться нічого.
Хочеться, про́сто лежати,
І стелю ту, зором ламати.

А я́кщо, дні ці продляться,
Хто витягати мене буде…
Коли совість навіть хоче,
Взагалі мене позбутись.

І от я хочу закінчити,
На оцій такій от ноті…
Ще багато не розповів,
Та живіть гарно, з тим і сонцем.

Хай світить воно завжди, світло.
Стан світу, має теж так бути.
Не бачте, може, тих і днів,
Всміхайтесь більше, за цих снів…
Narcist