Чи я занадто доросла, щоб ховатись під ліжком?

Чи я занадто доросла, щоб боятися темряви, навіть трішки?

Вже ніхто не піднімить на руки бо втомились ніжки,

Вже ніхто не прочитає на ніч, навіть малесеньку книжку

Чи я занадто маленька, щоб вирішувати,

Чи знищити свої дитячі спогади, чи все-таки їх залишити?

Я занадто мала, щоб знайти всі слова,

Щоб знати, де істина, а де лише гра

Мовчу, бо боюся розбити цей світ

Де кожен мій спогад – мов крихітний слід

Аріна Галкіна

В моїй Україні є квіти,
Вони золоті, запашні
В моїй Україні є трави,
Високі, зелені вони.
Струмок серед гаю співає, як стрічечка, лине, дзюрчить,
На квітку метелик сідає,
Рясніє у полі пшениця, І гречка цвіте запашна.
Домівка стоїть серед гаю, І запаху природи сповна.
А поряд сидить родина,
І радіє уся сімʼя.
Над річкою встало сонце,
Навкруги – тиша, краса,
А я милуюся нею,
Бо це – моя рідна земля,
А зветься вона Україна,
– і краще за неї нема!

Агаджанян Еліна

Шість хмаринок біля хати,
В якій жила давно вона.
У жовтні місяці дівонька,
Своє серце віддала.

Той хлопець, парубок великий,
Як дуб кремезний, вірний їй,
Розбив її на дві частини,
Вона як різні дві людини.

Світляка в омуті блукала,
До нього все ж таки палала.
Шукала, де його знайти,
Та не могла вже віднайти.

Тепер все стало без надії,
Він пішов, вона одна.
Не було слів, немає тіні,
«Він не прийде» сказа вона.

Без нього все таке порожнє,
Як ніби все навколо мре.
Вона чекає, хоч і знає,
Що він не повернеться вже.
Агаджанян Еліна

В моїй Україні є квіти,
Вони золоті, запашні
В моїй Україні є трави,
Високі, зелені вони.
Струмок серед гаю співає, як стрічечка, лине, дзюрчить,
На квітку метелик сідає,
Рясніє у полі пшениця, І гречка цвіте запашна.
Домівка стоїть серед гаю, І запаху природи сповна.
А поряд сидить родина,
І радіє уся сімʼя.
Над річкою встало сонце,
Навкруги – тиша, краса,
А я милуюся нею,
Бо це – моя рідна земля,
А зветься вона Україна,
– і краще за неї нема!

Агаджанян Еліна

Бережи береги, ті, що гріють,
Ті, що плавлять тебе, як метал.
Незабутньо і непомітно
Проникає голка у сталь.

Потрапляє у рідне довкілля
І торкається своєї історії.
Вона любить переживати
Моменти емоційно наповнені.

І за кожною тонкою голкою
Може просто ховатись людина,
Що шукає у світі порядок,
А знаходить лише павутину.

Бо життя — це лише шов на тканині,
Що зіткали із мрій і утрат.
І що гостріший дотик голки,
То міцніший із часом канат.

Кожна нитка — то вибір і кроки,
Кожна рана — урок для душі.
Може, саме крізь біль і уроки
Ми ростем, як зірки в тишині.
Ляна

В моїй Україні є квіти,
Вони золоті, запашні
В моїй Україні є трави,
Високі, зелені вони.
Струмок серед гаю співає, як стрічечка, лине, дзюрчить,
На квітку метелик сідає,
Рясніє у полі пшениця, І гречка цвіте запашна.
Домівка стоїть серед гаю, І запаху природи сповна.
А поряд сидить родина,
І радіє уся сімʼя.
Над річкою встало сонце,
Навкруги – тиша, краса,
А я милуюся нею,
Бо це – моя рідна земля,
А зветься вона Україна,
– і краще за неї нема!

Агаджанян Еліна

Люди, як ви приймаєте рішення?
Коли ти сам суперечиш істині…
А обман проникає на відстані…
Всі думки в голові –
без розуму,
на воді….
Тіло твоє обмежене рухами..
Серце каже,
Ти ж не слухаєш…
Як прийняти те кляте рішення???
Коли душа сама все вирішує!!!
Бути з ранами, не зі сталі,
І терпіти…терпіти надалі!
Свою долю ми самі творимо,
А кляте рішення прийняти не можемо…
Душа – не гора!
Не вистоїть!
Після гострих ударів там місця не вистачить…
Де та воля і та сила???
Поки ТА тебе не вбила…
Аліна Войтович

Верба у полі.
І ці тополі.
Та при довкіллі,
Ходжу так сміло.

Втратив се..
Що так любив.
Лиш оболонка,
Кружляє тин.

Після всього,
Що я вбачав.
Усі права,
Я по втрачав.

І ті слова,
Що не зібрав…
Я в паніці,
Усе плекав.

Як намагаюсь,
Все вберегти,
Сиплюся ще,
На біль та прах.

І вже все бачу
Як мої руки
Со́тні пилинок,
Здувати будуть.

Та все так марно
Темрява вже тут…
І світло там…
Ніхто не був.

І забудуть тут.
Як нісенітниць кілька.
Що так по́лягли.
Зі мною, спільно.
Narcist

Проходить усе. Проходять усі
Перед очима Твоїми, о, Вічний!
Минає день. Щезає ніч,
Мов порох сухий – велич сторіч
Перед очима твоїми, о, Вічний, о, Вічний…

Ноема Олексієнко

Чи варта ти терпіти біль?
Чи згодна з долею такою?
Що будеш вічно в смутку жить,
І не полюбить тебе доля.

Ти зрозумій, ти варта світу,
Твій чоловік, зробив би все,
Що б тільки все з тобою пережити,
Для тих секунд долонь в теплі.

Не втратить сили, почуття, надію
Не буде думати про тих,
Що почуття йому розбили,
Він точно не згадає їх.

Люби себе, милуйся світом
Не дай образити себе
Хай буде на руках носити,
А ти проси: «Ще , ще».

І не проси уваги, мила,
Він може сам і без порад,
Але питання лиш в одному
Чи справді він тебе кохав?

Всі хлопаки прості як нитка,
Захоче, зробить, ось і все.
Ця істина легка , немов повітря
Ти головне, кохай себе.

Ти варта більшого , я знаю
Ми варті квітів кожен день
Ми варті, що б нас покохали,
Просити тут не треба, перебір.
Марія Корчака