А гілля берізок,
Наче серпантин
Блискучий та срібний
Нахилилось вниз.
На ньому зірками
І ній сяє теж.
Зимонько кохана.
Душу не бентеж
Своїм диво-царством,
Мов із кришталю.
Пору цю чудесну
Дуже я люблю.
2018 р.
Ось світанковий раночок настав ,
І соловейко весело защебетав.
І квітоньки синьо-жовті розквітають,
І щирі серця у моїй душі панують.
Вийшов , я з хатинки , наче своєї ,
В українському костюмі , як патріот рідної землі.
В саду великому , наче чарівному ,
Збирав я овочі свої.
І , якось , раптом , зайшов я у хатинку ,
Свого котика та кішку , наче ніжнесенько зігрів.
Та з овочів своїх прекрасних ,
Приготував , наче борщ свій смачний.
І з селянцями , я весело спілкуюсь ,
На мові , наче мелодійній .
І пес мій , з котиком та кішкою ,
Наче разом товаришують.
І душа моя розквітає ,
Наче з синьо-жовтими кольорами.
Сонечко ласкаво сміється ,
І вода тече , наче річками стрункими.
Ось , темний вечір , вже настав,
І у домівку я пішов .
І лягаю , я у ліжко ,
І засинаю , як великий господар .
Що , за мир , такий злий ,
Що , за день, такий поганий.
Люди сваряться між собою,
І зірка наче падає з небес.
Небо у вогні горить,
І пекло у небі зʼявилось.
А , як , це все мені набридло,
Хочеться миру святого , наче сонця яскравого.
І , я кажу : «Люди дорогі,
Давайте жити в мирі,
І давайте забувати свої образи
І запамʼятаємо одну цю фразу!»
Дружба- гарна справа,
Дружбою треба дорожити.
Знай , що без дружби погожої ,
Важко на світі прожити.
Вона сама собі усе придумала…
Поплакала, посихувала і прийшла,
Уже не та, а інша не надумана!
Вона сама всю відповідь знайшла…
Бо він вважав, що на краю стоїть…
І вже давно, все мовчки переносить!
І всім плювати, що йому болить…
Він – чоловік, все витримає І все зносить…
Так от, обоє все життя жили…
Вона – сама, так як і він – один…
А, епілог – вони лише БУЛИ…
Хоча, колись всі тисячі годин,
Хотіли і кохали напролом!
Жили і мріяли шаленими ночами…
Та, нагло так, в життя прийшло, воно…
Життєве горе, труднощі, печалі…
Коли прийшлося їй самій…
Вигадувати, що живе одна життєвий досвід…
А він, невмілий біль свій показати їй…
Продовжував лиш набувати ОДИНОКИЙ, досвід…
Гірко плакала калина
За синами України,
Які впали у бою
За Вітчизну за свою.
А ягідки червоненькі
Падали на сніг біленький
Й замерзали на морозі,
Наче ті прозорі сльози.
Простягала руки-віти,
Ніби прагла захистити
Ще живих та взять в обійми
Ніжні теплі материнські.
Їм залікувати рани
Та пишатися синами
Й донечками України.
Хай всміхається калина.
2023 р.
Співала матуся мені колискову
І я засинала під неї щораз
Та скупана була постійно в любові,
У ніжності хвилях. теплі її ласк.
Коли ж прокидалась – мов сонце зоріла
Усмішка привітна та щира її.
І де б не була я. вона мене гріла
Та сил додавала мені і снаги.
Матусенько рідна!Тебе вже немає,
У вічності вирій полинула ти.
Але твоя пісня і досі лунає,
Від бід та від лиха мене захистить.
2017 р.
Люблю, коли тріскає лід…
Чи то в серці твоєму, чи то в віскі!?
Не знаю навіть навмисне,
Можливо уяви мій плід…
Люблю, коли в ту секунду, коли із морозу в тепло…
Так, ніби взірвався весь світ і у нього, як лава спекотна – усюди й кругом потекло…
Той лід так тріщить, але знаєш!?
Лише пару секунд наяву…
І серце твоє, не вгадаеш!
Так само, та я в ті секунди живу!
Мам, зізнаюсь, вже інша, не та,
Добротою що наскрізь світилась,
Мам, я гірша, цинічна і зла,
Навіть злом за зло розплатилась.
Зникла ніжність, мам, утекла,
На неправду я знов розгнівилась,
В мене злоба, мам, увійшла,
Я ж на світ не такою родилась.
Вас усіх, мам, люблю через раз,
А чи, може, зовсім розлюбила,
Бачу, мам, стіна поміж нас
І забрати її вже несила.
Жаль, мам, зник, усі почуття,
Я, неначе, переродилась,
Мам, скажи, де моя доброта? —
До ікон мати тихо молилась.
02.01.2025.
Ганна Зубко
Не на страви голодна, напої,
А голодна на ніжні слова,
Все просила колись їх у долі,
Обіцяла вона й не дала.
Між пісень так хотілось літати,
В справжній посмішці на устах,
Лише в сумі вдавалось співати,
Наодинці, у снах.
Подалася в жінки й посмутніла,
Закрутилась у буднях сім’ї,
В яких ніжність моя
все черствіла,
І роки всі сивіли мої.
Жаль себе,
тих років мені шкода,
Не дала їм того, що могла,
Уже старість,
де вільна, свобода,
Та голодна… на добрі слова.
Їх ніхто у мій бік не посіє,
Не чекаю, надії нема,
Потихеньку всередині тліє,
Вигорає душі доброта.
03.01.2025.
Ганна Зубко
“Мам, я відчуваю, що змінилась,
Мене дратує щось і злить”. —
Невміло дівчинка хрестилась
У цю важку для неї мить.
“Мам, я попрощалась
з добротою,
У чорний список занесла,
Та стала гордою і злою,
У егоїстку перейшла.
Мам, я усвідомила, спинилась,
І доброту свою знайшла,
Щоб тільки ти не засмутилась,
Мааам”… І покотилася сльоза.
З граніту мати посміхалась,
Мов дослухалася до слів,
Дочка в помилках зізнавалась,
Вслухався вітер, шелестів.
02.01.2025.
Ганна Зубко
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
