Я маленька Твоя порошинка,
Я маленька Твоя комашинка,
Господи, Отче небесний,
Владико безмежних світів,
Я грудочка праху земного,
Я часточка світу живого.
Безмежного часу – простору,
Що немає початку – кінця.
Як я можу без Тебе жити,
Не слухать Тебе, не любити?
Як думають, радіти, тужити,
Коли мене в Тобі нема?
Я – безмежного світу піщинка,
Я – крихкого снігу сніжинка,
Розтану на теплій долоні –
Залишиться лиш сльоза.
Як людині без Тебе жити,
Не вірить Тобі, не любити?
Мріяти, вірить, тужити,
Коли Тебе в серці нема?
Я – маленька твоя порошинка…
Ноема Олексієнко

Скільки у Бога таємниць!
Впади, людино, впади ниць
І приклони перед Богом коліна,
Ти приклони, не прокляни
Свою дорогу і журбу,
Свою нелегку судьбу
Не проклинай.
Не проклинай, не нарікай –
На Бога лиш надію май.
Хай дух твій гартується в недолі.
Не те важливо, що ти хочеш, людино,
А те, що з Божої виходить волі.
Скільки у Бога таємниць…
Ноема Олексієнко

Темрява. Камінь холодний і сірий.
Тріщини в стелі, мов згаслі зірки.
Біль розливається в тілі, як вітер,
Рвані легені ковтають роки.

Очі злипаються… Тіні і спогади.
Мамині руки – теплі, живі.
Голос її: «Повертайся додому…»
Смуток і ласка бринять у словах.

Різкий удар. Повертаюсь у темряву.
Кров і залізо – у роті, в руках.
Хтось глузує. Хтось сміється підлегло.
Знову безсилля, знову мій страх.

Закриваю повіки… Батькові очі,
Мудрі, глибокі, мов небо весни.
«Сину, тримайся… Ти ж воїн, ти зможеш!»
Душу роздирає крик із пітьми.

Важко вдихнути – зламані ребра.
Гостра різь пронизує грудь.
Біль повертає мене з забуття,
Зриваючи з ніжних снів.

Знову спогади… Жінка у білому,
Шепіт лагідний, губи м’які.
Я обіцяв їй, що повернуся,
Що ще відчую ці руки тонкі.

Крик. Вогонь. Щось гаряче по шкірі.
Руки стискають, а я вже не чую.
Смерть простягає свої чорнії крила,
Та я ще тримаюсь, ще дихати мушу.

І раптом – донька. Маленька, смішлива,
Біжить по подвір’ю з квіткою в жмені.
Очі її, як сонце, щасливі,
Та тільки для неї лишився у сні.

Останній подих… Сльози палають.
Очі закриті – у серці весна.
Десь там, удома, вони ще чекають.
Та я не повернусь. Вже все. Тишина.
Nonnaght

Мамо, я не вернусь із бою,
Не обійму тебе рукою.
Я десь поміж тих руїн,
Де сніг холодний, чорний дим.
Я в пісні, в шелесті лісів,
В молитві, в сонці, у дощі.
У стукіт серця я вплетусь…
Пробач,матусю… Не вернусь.
Мамо, не клич — я не прийду,
Не стану більше на порозі.
Я вранці впав… У тім саду,
Де пахло хлібом і морозом.
Я не почую більше слів,
Що ти шептала перед боєм.
Я не дожив, та я зумів
Закрити вас від куль собою.
Я більше не прийду, не жди,
Мене немає між живими.
Я впав, як зірка, у сади,
Де мирні квітнуть береги.
Я більше не скажу: «Привіт»,
Не обійму, як завжди, рано.
Лиш вітер принесе мій слід,
Що впаде тінню так неждано.
Я більше не відчую смак
Домашніх страв, тепла долоні…
Прийду до тебе,мамо,в снах,
Я йтиму босий по осонні.
Та тільки сонце вмить заграє,
Я зникну хутко між вітрів.
Не плач, матусю… Я без краю
Живу в серцях,серед живих.

Віка Федорич

В твоїх очах я бачу спокій,
в твоїх очах я бачу світ,
про всі свої проблеми – забуваю в одну мить.

Проходять хвилини, години, дні –
а я все більше розумію:
ти – це все що потрібно мені.

І нехай всю красу емоцій твоїх,
я обгорну в обіймах своїх.
Захищу від суму, від тяготу й печалі,
захищу тебе від сили емоційної спіралі.

Та хочу бути поруч я завжди,
любуючись з тобою на безкрайніє сади,
сади прекрасних квітів, емоцій та надій,
сади чарівних спогадів та результатів всіх подій.

І пройдемо через пекло, пройдемо через лід,
лише хочу бачити тебе на кінці своїх літ.
Стьоба Вадим

Моя душа горить, горить – немає слів.
Мов зірка, кинута тобою
в обійми моїх темних снів.

Світиш ти сильніше сонця,
грієш ти сильніше всіх.
Як же сильно посміхаюсь
я після твоїх слів!

Твоя посмішка – це чудо,
чудо, що здатне підкорити світ.
Вуста змушують забути
увесь алфавіт.

Один дотик – і миттєво
задрижить у венах кров,
мов весняна злива з неба,
мов несказана любов.

Один погляд – і зникає
світ, що був до тебе мій.
Лиш у тобі душа палає,
лиш з тобою – я живий.
Стьоба Вадим

Ти підкажи мені, у чому справа,
Ти підкажи мені, у чому річ.
Чому тебе я так сильно кохаю,
Чому без тебе порожня ніч.

Чому про тебе всі мої думки,
Чому про тебе всі мої слова.
Чому тебе я люблю понад усе у світі,
Чому без тебе у серці холодна зима.

Я тебе зустрів пізньою зимою,
Коли весна у вікно заглядала.
Мабуть, вона мені тоді сказала,
Що моя душа тебе давно шукала.

Чому про тебе всі мої думки,
Чому про тебе всі мої слова.
Чому тебе я люблю понад усе у світі,
Чому без тебе у серці холодна зима.

Без тебе життя не має свого сенсу,
Без тебе серце у грудях не співа.
Ти моє світло, моя радість і вічність,
Ти те єдине, що мене трима.

Ти підкажи мені, у чому справа,
Ти підкажи мені, у чому річ.
Я за тобою піду крізь темряву й роки,
Бо без тебе порожня кожна моя ніч.
Чиста совість

Ніч тихенько
Всіх заколисала
Задивилася
На зорі
Місяцю лукаво
Підморгнула
Позіхнула і
Не зчулась
Як сама заснула
Олександр Протас

То що робити ?
Сам не тямлю
І не знаю
То може я тобі
На скрипочці
Заграю
Заграю – звісно ж –
Про кохання
Як молодими ми
Були і розпачу
Не знали
А скрипка тая
Нам сумно й ніжно
Про все те нагадає
Та тільки –
От халепа –
Я скрипочки не маю

Олександр Протас

Там де я, тебе немає
Там де ти, розгулює пітьма.
Де душа твоя гуляє?
І чому вона одна ?

Неспокійно бродить лісом,
В пошуках надійного плеча.
І крокує за оманливим бісом,
Де є замкнена, знівечена свіча.

В безнадії опинилась
Була у пошуках, в собі
Серцю свічка знадобилась,
Щоб з пітьми у світ зійти .

Старим павутинням обвилась,
Мʼяким світлом наповнилась зоря.
Але в раз здійнялася, від тліну звільнилась,
Мов метелик, що барвить поля.
12.02.2025 21:53

Анастасія Мізера