У мене є мрія – щоб тиша настала.
Щоб стихли всі вибухи в наших містах.
Щоб мати, що сина в дорогу пускала,
зустріла його на порозі в сльозах.
У мене є мрія – щоб страх відійшов.
Щоб не лунали сирени по ночах.
Щоб світ не мовчав на сльози і кров,
коли Україна живе з болем в очах.
У мене є мрія – щоб наші міста,
не впали у чорні руїни.
Щоб з цвітом зустріла країну весна,
й синіли у мирі небеса України.
Я знаю, так буде, бо вірю в наш шлях.
Бо світло сильніше від вічної смерті.
Бо кожен хто зрадив, впаде у свій страх,
а ми пройдемо крізь туман, з перемогою в серці!

Ксеня

І буде сніг, і будуть зими,
і буде літо, і цвісти ожина,
і буде небо ясно-синє,
і грім, і дощ, і навіть злива.

і ясно ще засяють зорі,
і поле вкриється весною,
і будемо разом гуляти,
і ночі довгії не спати.

але чи буде вечір як тоді,
коли ми гралися у воді,
батьки за нами доглядали,
а ми всі ночі і не спали.

ці спогади мої летіли,
мов неба край і не зустріли,
я лише хочу думки ці
прожити день, як уві сні.

де сонця промені грайливо гріли,
де грім, і дощ, і навіть зливи
були найбільшою з моїх проблем,
а потім буде райдуга з вогнем.

ці спогади тримаю крепко,
щоб серце памʼятало легко.
щоб спів пташок лишався в думці,
як згадка, що все на світі є минуче.

і біль, і втома, навіть злість
тримається в мені не не віка.
дитину згадую завжди,
що грається проблемою, мов гра.
Вівʼєн

Я хочу щоб закінчилась війна
Щоб сонце сяяло яскраво
Щоб стало небо чисте,без ракет
Щоб воїни додому повертались…
Живими ,живими поверталися вони!
А не «трьохсотими» верталися з війни …
Могли приїхать навіть без ноги,але живі
Бо все вони здолали,і здолають чи допоможе клята ця війна?від смерті легше не ставало,ворог лише хоче,української землі,а ми всі хочемо,щоб воїни верталися живі…
Таня

Вечірня мла натомлене вкриває місто,
Здалеку вже моргають ліхтарі,
Будинків тіні насуваються і тісно
В обійми припадають мовчазні.
А небо, густо продірявлене цятками,
Через які, мов голос самоти,
Б’є світло сонця, наче квітів пелюстками,
Романтизує вечір і голубить сни.
Втомився день, під сутінків сховався ковдру,
Гонитва стихла, злісна метушня,
Відносний спокій, ніби косметичну пудру,
На личко міста нічка нанесла.
12.11.24р.
Вікарук Ліля

Дівча із усміхом привітним,
Вдивляючись у широчінь небес,
Ступало кроком непримітним
По жовтій стежці із листяних плес.
Те листя жваво шурхотіло,
Наспівувало щось дівча своє,
В волоссі вітер так грайливо
Бешкетував, не мислячи на зле.
А панночка все мріяла, літала
Між білих хмар густих в далечині.
Чи шлях життєвий обирала,
Чи цілі уже ставила собі?
Рум’янцем личенько зайнялось,
Теплом війнуло раптом з усебіч,
Дівча привітно усміхалось,
Бо з юністю зустрілось віч-на-віч.
6.11.24р.
Вікарук Ліля

На каву Осінь в сад свій запросила,
Спекла духмяний яблучний пиріг,
Під грушею коц теплий простелила,
Щоби зігріти, раптом що, нас зміг.
Налила в чашки трунку запашного,
Разом вдихнули терпкий аромат,
І тихо, починаючи з нічого,
Я їй довірила один секрет,
А потім всі новини розказала,
Свої пригоди й чудернацькі сни.
Все вслухавши, Осінь лиш зітхала,
Що раз у рік так стрітись можем ми.
Довіритись, у дечому зізнатись,
Погомоніти щиро, від душі,
І просто з жартів посміятись
Не часто випадає у житті.
День догравав вже до своєї коди,
Збирало сонце струни золоті.
Ми обійнялись на прощання щоби
Залишити тепла того собі.
Бешкетний вітер листям забавлявся,
Хотів, здається, рушити на схід.
Та Осені своєї дочекався.
"До зустрічі!" – сказала їй у слід.
Вікарук Ліля

Тополя струшує листки з серцями,
акація – монети золоті,
епістолярні пише телеграми
мінлива осінь від душі.
Немов долоньки, кленові листочки,
зелених обіймають їжачків-
каштанчиків, що в потайні куточки
від затяжних втекли дощів.
Там, під кущем, фігурна павутинка
виблискує у крапельках роси,
сором’язливо поруч у шапинках
малі принишкли маслюки.
Погойдуються кетяги калини,
червоні грона, мов вогні,
в пожухлих травах дві стежини
ведуть у далеч літа дні.
А осінь пише, пише так натхненно
у дні ясні і в сірі дощові.
В конвертах мрії берегтимуть ревно
навіки злоті сургучі.
30.09. 24р.
Вікарук Ліля

Дурманять голову терпкі світанки,
А тіло прохолода бадьорить.
Тумани заслонили, мов фіранки,
З перед очей весь світ, щоб тільки снить.
Щоб снить й не бачить, що то зовсім близько,
А дихати осіннім чаром трав,
Зривати яблука і сливи низько,
Бо ті, що вище – вітер позривав.
Щоб струшувати роси кришталеві
Відважною ходою раз-у-раз
І сонця промінці позолочені
Вдягати замість дріб’язку-прикрас.
Світанки хочуть змусти відчути
Усю красу і Божу благодать
Тих див, що поруч, й радо простягнути
Долоні, щоб те все прийнять.
Вікарук Ліля

В’юнкою стежкою у червень
Пробігли травня запашні
Квіткові миті. Нових див день
Мрійливо розпочавсь в красі.
Хмарин вітрець жене череду,
Пташки щебечуть угорі,
Джмелі гудуть, наївшись меду,
Сунички спіють у траві.
Поблискують своїм намистом
Черншні й вишні у саду.
Он, спочиває, вкрившись листом,
Цвіркун, що струшував росу.
Між віття сонячні зайчата
Собі стрибають хто куди.
Так хочеться із ними грати,
Зостатись в літі назавжди.
Вікарук Ліля

Настане час відбою, закінчиться війна,

а мій батько під землею — лежить вбитий до тла.

Моя мати вже на небі, співає там казки,
бабуся з дідом вже померли — не встигла я почути їх.

Отож, одна на світі я, самісінька, як зоря.
Чи сумую я? Ну звісно,
хочеться обійняти так, ніби перед від’їздом
просто їхали в Южний парк.

Ніби ми ще у Львові святкуємо Новий рік —
разом за святковим столом сидимо, їмо пиріг.

А коли подзвонить хтось, розбудить мене, і прокинусь,
все, що снилося тоді, не здійсниться вже ніколи.
Вань Соломія