Котики, їх всі люблять, але чи всіх їх люблять,насправді? Не зважаючи на шорстку, лапки, очі, чи гарна мордочка чи ні?
Угрюмий, помятий, кусючий, мяукливий, чи всі полюбляють це?
Відповідь одна.
Ні не всі
Це нормально, не всім по душі не ідеальність, це теж нормально
Але відчуваю себе дивною коли знахожу не ідеальність гарною
Що ж зі мною не так?
Чи зі світом щось таке?
Ніколи не знайду відповідь
А про котиків це все взагалі?
Аліна трохидивна

Присмак гірького полину
Закарбувався в пам’яті моїй навіки.
Коли я проходила повз гірського струмка,
Він заговорив до мене, неначе покинуте маля.

Ми говорили з ним про долю,
Про час згадали ми не раз.
Він розповів мені про зброю,
Яка впала прям на нього, коли поруч поліг хлопчак.

Я слухала його й ридала,
Неначе ця картина ожила.
Я тихо плакала й мовчала,
А він наступну розповідь почав.

Він розповів мені про волю,
Якої так на жаль і не видав.
І наостанок ще й про одного хлопця розказав.

"То був як дуб кримезний красень,
Як ясен небеса торкав.
Він йшов цим полем вперший раз,
І як я зараз зрозумів, востаннє.

В руках його була смертельна сабля,
А за плечима лиш малий мішок.
Той був такий вже старий,
Що мав безліч маленьких дірочок.

На обличчі його була тяжка усмішка,
А на руках порізи та синці.
Він повертався зі смертельної бійні,
І лишався лиш цей невеликий шматок.

Коли я на хвилинку задивиася на бережину,
Яка так і манила мене собою.
Я відчув тягар на собі,
То було хлопчини тіло, яке накрило мене собою.

Я лиш встиг оговтатися на хвилину,
Як повз мене промчались дикуни,
Вони втикали гострії ножі і так в бездихане тіло.

Вони промчали, мов одичалий бджолиний рій,
І всі квітки в землю втоптали.
Вони лишили по собі лиш кров і гніт,
І мене ошалілого від втрати.

Я подивився на хлопчину,
І на торбину, що була в його руках.
З мішка випала біла хустина,
Але в мене мову відніме, якщо я її ще раз назву кольором снігу ".

Старий полин закінчив промову,
А я навіть не ворохнулася з місця.
Так і стояла вслухаючись в кожеє слово.
А під ногами виднілась стара залита кров’ю, хустина.
Самойлик Марта

Присмак гірького полину
Закарбувався в пам’яті моїй навіки.
Коли я проходила повз гірського струмка,
Він заговорив до мене, неначе покинуте маля.

Ми говорили з ним про долю,
Про час згадали ми не раз.
Він розповів мені про зброю,
Яка впала прям на нього, коли поруч поліг хлопчак.

Я слухала його й ридала,
Неначе ця картина ожила.
Я тихо плакала й мовчала,
А він наступну розповідь почав.

Він розповів мені про волю,
Якої так на жаль і не видав.
І наостанок ще й про одного хлопця розказав.

"То був як дуб кримезний красень,
Як ясен небеса торкав.
Він йшов цим полем вперший раз,
І як я зараз зрозумів, востаннє.

В руках його була смертельна сабля,
А за плечима лиш малий мішок.
Той був такий вже старий,
Що мав безліч маленьких дірочок.

На обличчі його була тяжка усмішка,
А на руках порізи та синці.
Він повертався зі смертельної бійні,
І лишався лиш цей невеликий шматок.

Коли я на хвилинку задивиася на бережину,
Яка так і манила мене собою.
Я відчув тягар на собі,
То було хлопчини тіло, яке накрило мене собою.

Я лиш встиг оговтатися на хвилину,
Як повз мене промчались дикуни,
Вони втикали гострії ножі і так в бездихане тіло.

Вони промчали, мов одичалий бджолиний рій,
І всі квітки в землю втоптали.
Вони лишили по собі лиш кров і гніт,
І мене ошалілого від втрати.

Я подивився на хлопчину,
І на торбину, що була в його руках.
З мішка випала біла хустина,
Але в мене мову відніме, якщо я її ще раз назву кольором снігу ".

Старий полин закінчив промову,
А я навіть не ворохнулася з місця.
Так і стояла вслухаючись в кожеє слово.
А під ногами виднілась стара залита кров’ю, хустина.
Самойлик Марта

Полюбила своє ім’я,
Коли ти став його промовляти,
Розучила прості слова,
Що хотіла тобі сказати,
Тихо в душу влила урок –
Все у нас бо не випадково,
І натиснула на курок…
Вистріл був. Тиша. Все – чудово.
Я пробралась в твоє нутро,
Там сиджу наче та гадюка,
Не бреши бачу я всеодно,
Що без мене тобі лиш мука.
Я не та, але й ти не той,
Пожиттю несумісна пара,
Всеодно, хто там скаже що,
Ти для мене, як та тіара.
Наші душі зрослись в одну,
І не пробуй бо не забудеш,
Можеш кликати тишину,
Та від цього ти не розлюбиш.
Я на віки в твоїй душі,
Не бреши, бо це все даремно,
Твої очі – лихі й сумні
Розтрощили мене нечемно.
Арсенія

Ясний ранок, зійшло сонце
Я зазирнув в твоє віконце
Щоб сказати тобі мила
Як мене ти полонила

В моїм серці кипить кров
Тебе бачить хочу знов
Можу все за це віддати
Щоб на тебе споглядати

Знаєш мила цієї ночі
Я не зумів закрити очі
Відчуття було шалене
Думав тільки лиш про тебе

Твій ніжний голос хочу чути
І теплий дотик теж відчути
В твоїх обіймах моя єдина
Я засинаю мов дитина

Твоє личко дівчино мила
Як неймовірна в світі сила
Коли я бачу вроду твою
Я безсилий перед тобою

Я потрапив в твою пастку
Як котик я чекаю ласку
І погладь мене легенько
Щоб заспокоїти серденько

Ігор Лівак

Привіт,мій Янгол синьоокий
Тобя ,я дякую кажу…
За те ,що ,маю дні і ночі,
За те ,що я тебе люблю!
За те ,що я ,ще маю мрії,
За те що маю почуття,
Та за спиною моєї крила,
За те що я в душі жива!
За те що серце моє бьєтся,
За те,що ти такий,як є!
За те,що щастя поруч ,в’ється,
Та може буть воно твоє!
Рада Жизни

У сутінках вечора тиха грає
Мелодія джазу – вона обіймає.
Тануть у склі два бокали вина,
Ніч між рядками звучить, мов струна.

Полум’я свічки тремтить у кімнаті,
Тіні лягають, мов шовк на зап’ясті.
Гаряче серце в ритмі яснім
Б’ється під музику легким вогнем.

Зорі сплітають малюнки на склі,
Шепіт хвилин розчиняється в млі.
Тепло дотикається ніжно до рук,
Вечір стає поміж нами, як друг.

Джаз мерехтить поміж світлом і сном,
Тепло його залишаю разом.
Коваленко Вікторія Володимирівна

Чи можна щоденно мовчати,
Коли хочеться слізно кричати
Про те, як ти досі не забула кохати
Як терпеливо хвилини можеш гортати.

Одиноко в оточенні люду гуляти,
Гомоніти з душею – а з ними мовчати,
Ходити навколо та пісні співати,
Посміхатися дурно, наче клоуном стати.

Та невже ти охоче цього можеш бажати?
В цих холодних обіймах неминуче страждати,
Коли «не доречно» над цим міркувати…
Лиш крилатий птах розуміє, чому повинна мовчати.
15.02.2025 17:32

Анастасія Мізера

Заздрість риса погана – вона мов в середині рана.
Рана яка кровоточе, спокою не дає, постійно уваги хоче.
Уваги мало приділили, так мало його похвалили.
А він бідолага так багато для всіх і кожного зробив.
Весь вільний час на всіх потратив, для себе часу ще немав,
він через нас для себе ще й не жив.
Він скромний та такий єдиний, такого більше не знайти людина екземпляр неповторимий.
Він бідолага так багато для всіх і кожного зробив,
а ти невдячний його недооцінив, та ще й сусіда похвалив.
Бо той уваги не просив, а взяв за просто так добро зробив.
Він бач не обдумав і це спонтанно все зробив.
Тому хвалить його не смій!
Його хвалити рано, а благодійнику не смій наносити душевну рану.
Бо благодійник наш кричить ,що все Життя для нас він жив, а ти невдячний ним не дорожив.
Йому ти оду не співав і він за все своє добро, одного облизня спіймав.
14.02.2025
В.Є. Панченко

І тільки швидко озирнувсь
Не зрозумів ти сам як сивим став
І тільки на кінці життя
Згадав ти все …
І те як ріс, і те як вчивсь…
Згадав як плакав на похоронах батьків…
як злий, впадав у відчай, питаючи у бога " За що?!"
Згадав ти й те, як закохався в перший раз…
Згадав ти і як падав, зробивши ще одну помилку, і як злітав, навчаючись на помилках своїх

Згадав ти перші мрії, яскраві й буйні мов вогонь
І як життя, мов злива проливна, усі ті мрії загасила, а ти стояв на вугільках, і плакав над своїм дитинством…

Згадав, як прагнув змін, як ти хотів на краще світ змінить, але в кінці, ти як і всі до тебе, впадеш в безодню мрій забутих.
Тягар обманів, і нещасть – все це зламає дух борця,
І замість світла, що горить, знайдеш лиш тінь свого кінця.
Знайдеш лиш спогади гіркі,
Про те, як мрії твої кроки вели,
Про те, як віра в справедливість зникла, як тиша в душу втомлену проникла.

Згадав, як друзі відвертались, мовчки,
Як залишався сам в холодній ночі.

Як світ сміявся над твоїм бажанням,
А ти боровся, попри всі страждання.

Та сили з часом зникли, мов вода,
І ти прийняв, що доля не твоя.

Що світ сильніше, а ти лише іскра вогню,
Що згасла перед вітром світу.
Рубрум