І ось вертаюсь я вкраїну милу, все снігом все ще вкрито, прийшов провідать друга
Він двері мені відчинив, і радушно сказав:
"Вітаю вдома, любий друже, великий шлях пройшов, недужий"
Хотів я запитати в друга
"Ну як сім’я, чи всі довкола?"
Та не зміг вимовити ані слова, побачивши сумне обличчя друга
Він мовчки сів, і страшна тиша оповила,
Немов ця хата стала кладовищем.
Його рука несміло чашу підняла,
А погляд в даль летів, немов та куля рокова.
– "Прийшов невчасно, друже мій далекий, тут тепер вже інший світ живе.
Війна зірвала наші дні легкі,
І всюди горе, всюди біль пливе."
Я в тім словах почув щось надто грізне,
Що серце раптом стиснуло в тиски болючі.
Сказав: "Візьміть мене, бо я залізний,
Боротися за край я буду наче звір страшний і грізний!"
Та друг здригнувсь, в обличчі ще сумніше,
Схилив чоло, і мовив він мені:
"Ти знаєш сам, що старість нас сильніша"
І стих запал. І щось в душі холодне,
Мов сніг, що вкрив безмовно мій поріг, з’явилося й не таяло, здавалося б, і не ростане вже ніколи
Та раптом іскра в серці запалала, і тую корку льодяную всю зламала:
"Вітчизна виживе, ти чуєш, друже мій!
Бо кров козацька в жилах ще пульсує,
Народ наш сильний, духом не впаде.
Нехай же ворог страху не минує,
Бо правда світла з нами назавжди! Чи пам’ятаєш, як казав великий наш поет?
Тож й ти згадай і вір, роби усе, щоб ми змогли перемогти!"
Обнявши друга, мовив щиро:
"Ця війна – то вирішальна битва…
За що боролися віками, за те, щоб знову на коліна впасти? За те, щоб знову кандали сковали? За те, щоб знову стали ми рабами? Ні!
Нехай вони говорять що завгодно, нехай глузують з нас, чи що – до біса, це не вирішує нічого, ми самі зробимо судьбу свою!
І пам’ятай, що скільки б не боролись, завжди настане десь, колись кінець, і щось говорить, шепче мені з-за плеча, що це вона, це вирішальна битва, від неї все залежать буде, чи знову станем вільними птахами, чи будемо закутими і припнятими псами…"
Рубрум
