Стривож хоч раз вечірню тишу,
У сон до мене завітай.
Я втому всю свою залишу,
Чекати буду. Так і знай.

Збери з росин перлини чисті
І в дар мені їх принеси,
Або зорини променисті
В шовкові коси заплети.

Зіграй мені на струнах серця
Про почуття свої пісні,
Нехай на них моє озветься
Та й затремтить також собі.

В світанку – сонця золотого
Для мене в пригорщі візьми,
А для кохання неземного –
Вогню у нього попроси!


Вікарук Ліля

Не називай мене чудною.
Звичайна я, така, як всі.
Наївна часом, говорю з собою,
А ще літаю часто уві сні.

Заплющу очі – й небо відчуваю,
І дотик сонця теплий на щоці,
Руками м’які хмари обіймаю,
Вони нічиї більше, лиш мої.

Не називай мене смішною.
Звичайна я, така, як всі.
А усмішка, дарована весною,
Ховає серця струни потайні.

Босоніж я біжу на зустріч вітру,
Його цілунки на собі ловлю.
Він невловимим є для цього світу.
Таку свободу я також люблю.

Не називай мене своєю.
Нічия я, навіки нічия.
Сьогодні засвічу тобі зорею,
А завтра вже не знатимеш, хто я.

Вплітаю мрії-квіти в свої коси,
Заплющу очі – й лину наче птах.
Любові крила оминають грози
І буревії в синіх небесах.

Вікарук Ліля

Дай соня нап’юся із твоїх долонь
І ним обігрію всю душу!
Нехай у мені той незримий вогонь
Палахкоче. Його не зворушу.

Дай жару черпну з твоїх ясних очей,
У серці його заховаю
Від себе, від тебе, для сотень людей
В майбутнє його завіщаю.

Дай усмішку ніжну твою збережу,
Нехай же мене окриляє.
Я в вічність її, наче скарб понесу,
Вона на любов надихає.

Дай ще раз відчути тепло твоїх рук,
Так можеш лиш ти обіймати.
Вслухатися буду у серденька стук,
В блаженстві, щоб перебувати.

Вікарук Ліля

Не бійся втратить голову на мить,
Піддатися емоціям і серцю,
Коли кохання у душі горить
І хочеться життю додати перцю!

Не треба в собі сумніви таїть,
Бо час летить, ох невблаганно.
Не зауважиш навіть, як збіжить
Твоя безжурність, зникне десь банально.

Залишишся тоді на рубежі
Між тим, що є і тим, що буде завтра.
Робити помилки таки свої
Все ж краще, ніж чекать на участь фарту!


Вікарук Ліля

Ти – музика мойого серця,
Мій кришталевий чистий дзвін.
Нехай вона в мені озветься
Із потайних твоїх глибин.

Я буду слухати ті звуки
І тамуватиму свій біль.
Ти знову граєш? Твої руки
Збирають ноти звідусіль.

Летить мелодія чарівна,
Космічна магія луна…
Немов любов – вона нетлінна,
Немов душа – вона жива.

Солодким чаром мені поїш,
Бентежиш струни потайні.
Чому й навіщо таке робиш?
Кому ця музика? Мені?


Вікарук Ліля

Твій голос – мов перцева м’ята,
Бальзам цілющий для душі.
У нім – якась журба заклята
Вібрує, наче по струні.

Він пробирає так щемливо,
Що аж не віриться мені,
Невже насправді так можливо:
Слова для голосу – чужі?

Твій голос, мов солодка сота
І, разом з тим, гіркий полин.
У нім якась незвична нота
Єства мого торкається глибин.


Вікарук Ліля

Весняний дощику, збуди вже землю сонну,
Отям її, зимових буднів тугу змий.
Нехай одягнеться в свою легку обнову,
В бруньки смарагдові на гілочках укрий.

Весняний дощику, напій землицю спраглу.
Хай веселковим цвітом нам любує зір.
Вона відчує в собі силу життєдайну
І забуяє рясно-рясно до тих пір,

Коли червнева спека в слід весні повіє
П’янкими сотами солодких, ох, медів.
Весняний дощику, поглянь – усе тобі радіє.
Життя вібрує на вершечках пагінців.


Вікарук Ліля

А вже весна! Я так її чекала!
В цвітінні спрагло дихає земля,
Пташки співають Господу: «Осанна!»
Його десниця світ благословля.

В’юнкою стежкою он простелився,
Повз неспокійний, вже бадьорий ліс
Рясний барвінок. Він таки напився
Чи то очей блакиті, а чи сліз.

Бо п’ять пелюсточок малих розквітлих
Всміхались сонцю, небу і мені.
Їх не займав ніхто, дощем умитих,
Ці квіти – неба краплі на землі.

Така весна! Я так її чекала!
Пора надій і мрій, і сподівань.
І є у мене все, чого бажала.
Кому вділити щастя? Ось – тримай!


Вікарук Ліля

Весняний промінь взори вишиває:
Зелену гладь на поле розіслав,
Травиці шовк тоненький підбирає,
А ліс – потроху гафтом вже прибрав.

Мережить стиха доли і горбочки,
Подекуди яскравих барв сипне,
З-під променя з’являються рядочки
Квіток дрібних, як небо голубе.

А горицвіти лукам до вподоби,
Жовтогарячий вабить їх давно.
Чекає степ також собі обнови,
Натхнення тільки б в променя було.

Але ж не думає він про спочинок,
Ще сили є й бажання вишивать.
Захочеться – розсипе намистинок.
Вони, мов самоцвіти, заблищать.

Для саду – білі китиці готує.
Йому пасує білосніжний цвіт.
Світанку ниточку пряде й гаптує
Орнамент дивний, знаний на весь світ.

А я із ним зустрілась на стежині,
Клубочок з нитками якраз шукав.
Допомогла знайти, й мені, по хвилі,
Промінчик ряст у пригорщі поклав.


Вікарук Ліля

Хтось в тобі бачить усміх немовляти,
Хтось – днини гожої прихід,
А я, чомусь, не можу споглядати
Зорин згасаючих політ.

Хтось – мрії щирі вільно випускає
В твої обійми, мов птахів.
А хтось – невпевнено тихо зітхає,
Бо відпустити не зумів.

Хтось в тобі волю, простір відчуває,
А хтось – приймає так, як є.
Твою безмежність радо обіймає
І спокій кожному дає.

Хтось в тобі бачить щирість непоказну,
І справедливість майбуття.
Черпає силу хтось в тобі щоразу,
Наснагу, віру для життя.

А я у тобі, моє бездоганне,
Таке казкове, як у снах,
Читаю, чую світу несказанне,
В твоїх фіалкових очах.


Вікарук Ліля