Мов вати солодкої клаптики в небі,
Хмарини пухкенькі поволі снують.
Такі безтурботні, хоча при потребі,
Свого невдоволення краплю проллють.

Але ж вони вільні, літають досхочу,
Немов на долоні для них увесь світ.
Сягнуть висоти їх мені б! Не доскочу,
Хоч як би хотілось, безкрилій, в політ.

Прекрасні, чарівні, зворушливо-ніжні
І чисті, наївні хмарини пливуть,
Як наші молитви до Господа щирі,
Вибілюють душу. Якби ж всім збагнуть…


Вікарук Ліля

Сьогодні пташка щебетала
Удосвіта біля вікна.
Найтонші трелі вибирала,
Неначе бісер з-під крила.

Її тривожить не хотіла,
Лиш трохи ближче підійшла.
Якби мене співать навчила
Так дзвінко, пташечко мала.

Вслухалась довго, любувалась
Блискучим розспівом чудним,
Щаслива доленька дісталась
Пташині. Бог не обділив.

Сама малюсінька, дрібненька,
Тривожна, наче боязка.
Та пісня дзвінка, голосненька
З її грудей у вись зліта.

О ні, пташину не злякати!
Незламні віра й дух в ній є,
А голос може досягати
Куди крило не піднесе.


Вікарук Ліля

Весна до лісу не спішиться,
В полях дрібненький сіє цвіт.
Та все-таки мені здається,
Що сонця промінь впав між віт.

Сік сонно плине під корою
Старезних грабів та дубів,
Бруньки бубнявіють з жагою –
Скоріш збудити тих соньків.

Плющ – он де видерся нагору,
Йому, бач, сонця подавай!
Змарнів з лиця в холодну пору,
Та з виду гордий, не чіпай!

І молоде галуззя пнеться,
Угору, тягнеться, росте.
Йому ще мріється, здається,
Що може все, що встигне все.

То хай собі воно мужніє,
Бо що гадати наперед?
Весна прийде, зазеленіє,
Накине цвіту пишний плед.

Цілюща жимолость зав’ється,
Озвуться голосом птахи,
І оживе ліс, усміхнеться
Приходу красної весни.


Вікарук Ліля

Туман приліг спочити на долину,
Та сонця бризки впали на траву,
Торкав промінчик кожну стебелину
І вигравав мелодію свою.
Дзвенів дзвіночок кришталевий,
Шуміла тихо-тихо осока,
Тремтів від вітру пагінець зелений,
Бо ще була на нім рясна роса.

Здіймалось сонце в небо вище й вище,
На землю слало все своє тепло,
А пустотливий вітер собі свище,
Додолу гне тихцем дрібне зело.
Виспівує ромашка білосніжна,
Червоний мак на вітрі тріпотить,
Красується волошка дивовижна,
Квіткова пісня вдалечінь летить.

Але пора вже сонечку сідати,
Прощатися з землею йому час,
Чудну мелодію свою дограти
Для нас воно зуміє ще не раз.
І задзвенить дзвіночок кришталевий,
Заграє на траві дзвінка роса,
Зашепотить рум’янок золочений,
Немов оркестр, звучатиме Земля.


Вікарук Ліля

Нишком повертає, по рясних покосах
З золотої ниви, серпень босоніж.
Накупавшись вдосталь у досвітніх росах,
Він ступає тихо, начебто поміж
Заспаних обабіч деревію, пижма
І Петрових, в синіх квітах, батогів,
А над ним витає чисте, наче крижмо,
Зіткане з молитви небо, без країв.
Назбиравши чару з Божої десниці,
У снопи багатство серпень пов’язав,
Щоб був хліб насущний на столі в світлиці,
Щоб надію кожен на майбутнє мав.

Вікарук Ліля

Стрілись поглядами якось ми з тобою неспроста.
Долі знак в цьому вбачав ти, а я віри не йняла.
Та проте, тобі на спомин, я залишила сліди.
На піску вони зостались. По них спробуй віднайди!

Що шукав мене, я знала, що розпитував, також.
Та себе я не назвала, то ж вагався ти або ж
Сумнів нишком десь закрався, сон і спокій утекли.
Та ти мужньо не здавався, і зустрілись знову ми.

Не давав мені проходу з того часу ні на мить.
Мала я за насолоду тобі голову крутить.
Та не витримала, чесно, твого погляду ще раз.
Крига з серця мого скресла, і сказала я: пробач!

Нерозлучні ми від тоді, щоб там хто не говорив.
Дам пораду, при нагоді: на піску слід – не підвів!
Будьте й ви тепер пильніші і уважніші, так-так,
Милосердніші, добріші, може поруч – долі знак.


Вікарук Ліля

Трояндово всміхнувся день погожий,
Здається, щастя плюснуло з небес,
На клаптик світу, ні на що не схожий,
Під аромат танцює екосез.

Трояндово виспівують пташата,
Тихенько, злегка вітрик награє
Квіткові нотки, легко й заповзято
Їх у вінок вплітає ніжно, в’є.

Трояндово прижмурилося і мріє
Про щось чудесне, чисте, неземне
Мале дівча, що вірить і сміліє
В своїх думках, бо ж справжнє щастя це –

І дні трояндові, й солодкі співи,
Танок з духмяних пахощів і див.
Воно таки божественно зоріє
Шматочком раю, того, що вцілів.

Трояндово, трояндово красою
Хлюпоче радість щира до сердець.
Душа дитяча сяє теплотою
Й промінчиком відтворює взірець.


Вікарук Ліля

Цвітуть магнолії у парку,
Алеї вкутав білий дим,
Зелений мирт зробив ремарку,
Щоб день не видався сумним.

Пташиний дзвін світання будить,
Жбурляє сонце промінці,
А білосніжність віт голубить
Тремтливі порухи душі.

Ніде нікого, тільки мрії
Злітають вільно до небес.
І кожен крок – нові події,
Безцінний досвід, волі сплеск.

Нарешті – пауза в гонитві.
Час – невловимий диригент –
Задав ауфтакт в новому ритмі.
Слухачу, не прогав момент!


Вікарук Ліля

Із вирію додому повертає
Весна, і на лелечому крилі,
Блаженної ніщо не зупиняє:
Ні шквальний вітер, хмари грозові.

Вона летить до рідного гніздечка
Ділитись тим, що вдалось перейнять,
Для світу – цвіт свій – золоті сердечка
І гострий розум, в спадок передать.

Бо ж як без нього? Ниточка тоненька,
Та тягнеться із сивих поколінь,
І колискова, в вишитті тихенька,
І хліб святий, у шепоті молінь.

І пломеніє віра в її грудях.
То ж так повинно бути, це життя.
Квітує сад духмяний в сірих буднях,
Час прокладати стежку в майбуття.


Вікарук Ліля

Знову світанок стрічаю,
Вмитий сльозою дощу,
Душу замерзлу ховаю
В вовняний плед, й не пущу

Більше холодних побачень
В своє затерте життя.
В ньому немає ні значень,
Ані початку й кінця.

Сірий туман розчинився…
Ліс усміхнувся мені
Й так, голяком, залишився
Тихо співати пісні.

Доброго ранку! – гукнула.
Довго ще сонця чекать?
Плед акуратно згорнула,
Душу іду шліфувать.

Вікарук Ліля