Пробач мені, Боже, за всі справи грішні;
За кроки, що швидко у прірву вели;
За дні, коли віра здавалась невтішна,
А серце блукало в безодні й блуді.

Пробач, що не чув Твого тихого слова,
Коли шепотів Ти на вушко мені.
Я марив та вдачу обрав за основу,
Забувши, що істина тільки в тобі.

Пробач, що не дякував часто за ранок,
За сонце, за небо та хліб на столі.
Нерідко я гаяв прекрасний світанок
І згадував Тебе у власній журбі.

Та я повертаюсь, до Тебе, мій Отче
З відкритим та каятим, серцем своїм
Пробачення треба мені твоє конче
Вогонь запалити не можу нічим

Юрій Сіромашенко

Я і є те вічне та прекрасне
Що вкрито таємницею ночі
Ти завжди закликаєш мене
Щоб побачити уві сні

Я і є та недосяжна зірка
Яка сяє крізь очі твої
Я той промінчик світла
Щоранку вже біля двері

Я і є то шалене кохання
Що запалює серця
Без мене нема існування
Нема сенсу людського життя

Я і є та остання надія
Яка в серці тендітном живе
Я сама від себе радію
І страждаю сама від себе

Я і є то дивне створіння
Від якого руйнується все
Я і є той ангел небесний
Що на крилах тебе понесе

Я і є та надприродня сила
Яку я відчуваю все життя
Вона нікуди від мене не зникла
Тому що нею, завжди була я
Діана Ф.

Навіщо я його люблю він же мене не любе навіщо ці почуття для болі чи я для нього іграшка навіщо ти зі мною граєш в цю гру краще ж щоб я тебе забула а ти мені говориш навіщо забувать я відподаю а навіщо любити тобі ж подобається друга я чого ж
ти зі мною граєш я для тебе просто іграшка а хтось мене кохає від пусти мене. Зроби ти так щоб я тебе не кохала говориш що не можеш а я ж знаю що ти мене не кохаєш залиш ти вспокої мене .Мені без тебе тяжко але ти говориш що кохаєш а нас правді себе ти обманюєш і мене також забуть ти мене на завжди.
Дарина

Йди усіма дорогами – незнай біди,
Крокуй стежками й не оглядайся.
Злим боком до світу ніколи не повертайся,
Ти ж моєї любові не цурайся.

Дивлячись в очі – не зізнавайся,
Що біль ще живе у душі твоїй,
Що іноді сам себе картаєш,
Згадуючи всі краєвиди тихих надій.

Знай, що долі твоєї ангел з моїм
Колись під зорями в полі лежали.
Йди вперед – згадуй жагу мою до твоєї щирості,
Мою байдужість до твоєї зброї,

І свою певність, що я тобі не потрібна.
Залиш квіти в вазі чесності,
Хай буде дощ єдиним спогадом,
Йди сам, а я за вікном проситиму в долі милості,

Щоб завжди з тобою був клубок мужності.

Вікторія

Я вірю в те що хтось не в змозі
Що перемога вже у нас на порозі
І зійде сонце над нашими землями
І буде мирне небо понад нами

І від Донбасу і до Карпат
Замайорить весь на розмах
Наш символ незламної країни
Жовто-блакитний прапор України

Я надіюсь що в близький час
Господь захистить усіх нас
Ми віддамо всі наші сили
Щоб ми ще краще тут зажили

Ми знов запустимо життя
Вільний подих в майбуття
Будуть поля всі повні жита
І земля достатком оповита

Я люблю безмежно цю країну
Незалежну, славну Україну
І де б не був я в далекім краю
Про неї завжди пам’ятаю

Не здаваймось сестри й браття
Пройде скоро і це прокляття
Знов розцвіте наша держава
І світ весь скаже: Україні слава!

Ігор Лівак

Митці шифрують повідомлення
У клавішах, у струнах, у мазках –
На хвилі внутрішнього променя,
Крізь біль, крізь відчай, через страх.

Крізь далеч простору, поламане сумління,
Застиг кришталь на скорених очах.
Століття болю, пошуку, гоніння –
Поховані союзи втечі і відваг.

Митці шукають вихід з поневолення,
Чорнило чорне блідне на руках.
Катарсис – через внутрішнє оголення,
Таємні змісти – в буквах і словах.

А ми читаємо потерті манускрипти
З надією на істину в слідах,
Читаємо не тексти, а лиш титри –
І праведні ми тонемо в гріхах.
Дяків Сергій

Як книжкою стати?
Життя друкувати
Співати пісні
В яких є сенс життя
Ночами і днями
Співати й писати
Писати про те як минає життя

Катя

Ціле літо в рідному краю!
Це було так давно,
Однак я точно знаю,
Це колись правдою було.

Вивіска перед того міста:
«Ласкаво просимо до літа».
Тоді воно ще пахло кавуном,
А потім ціле літо йти селом.

Тоді ще хмари були вищі,
І «кірпічік» з дідом в гаражі…
Тоді було до річки два стрибки,
І рахували літаки…

Тоді форпост на старім древі,
І батька «мастєркі» нові…
Тоді десятки подружок-дівчат,
Й бабусі було не шістдесят…

…

Ніжний осінній тиховій,
Місто-марево у памʼяті моїй:
Перше безпорадне літо,
Зорі на небо не надіто…

Вже іржавіє листя,
Кудись спливає захистя.
Вже немає тієї хати,
Що на березі стояла річки.

Вже не буде такого літа,
Такої рідної домівки,
Таких людей, такого міста…
Це було тоді, коли ще літо пахло кавуном…

Белла Зорова

Дівчинка Ганна наче і добра була,
Мила лицем, та чорна душею.
Ображати людей в пʼять почала,
Тварин збиткувала рукою своєю.

Та й ось в один такий день
Обравши новеньку мішень,
Рішила недовго поспати,
Спокладала її мати:

— Спи, моє сонце, хай тобі
Насняться справжні королівства.
Мирні вулиці й князівства.
Та тільки б правді були вірні ночі…

— Буду, мамо, спати я всю ніч,
Та хочу я новеньку річ
Побачити у сні своїм!
Щоб корились всі ногам моїм.

Не хочу правду бачити,
Вона і так за мною ходить
— Ну хай і так, ти тільки спи!
Мати вже її виходить,

А очі стали закриватись,
І сни прийшли боятись,
Ані буде весело і добре
Та це назавше змінить світ

Сон явився дивним дивом,
Кімната стала лісовим масивом.
Старим замком на узвозі
Й дивним приладом на розі.

Та тут її уже зустрів лакей,
(Точно видно, не боявся він людей)
У синьо-чорній мантії старій.
До речі, був же ж він водій

Неясного диво-приладу такого,
Із знайомого їй тут було нічого.
Аж тут він говорити в раз почав,
І тут уже почався лік тих див:

— Добридень, пані,
Ласкаво просимо у сон!
У місто правди і брехні
Ми ж візьмемо вас в полон!

Бо не варто було вам брехати,
Не ляльками, людьми грати!
Бо зазнали ми всі втрати,
Тож я маю вам сказати..

— ЩО?! Мене? Я ж мила дівчина!
Та й ніколи не брехала!
— А от і знову! Плюс один,
А не пройшло й пʼяти хвилин!

—До короля ведіть її,
Не побачить вже сімʼї,
—Що же ви! Я же їх люблю!
Верніть мене, я ж сплю?!

—Спиш ти чи не спиш,
Уже не твоє діло,
Та й всі спроби вибратись облиш,
Ліпше б тіло твоє зрозуміло…

-Ми живем собі спокійно,
Ну а ви ж собі постійно
Робите життя складним!
Ну хто займається таким!

Та дівчина і далі сперечалась,
Та й до лакея не слухалась.
А він лише зітхнув й вказав рукою
На замок старий із вежею, тьмою.

Дорога вузька, бруківка значна,
Замок стояв, мов із туману стіна.
А Ганна, сердита, ступала вперед,
Збиралась змінити невдалий сюжет.

За мурами темними скрипнули двері,
У залі свічі стояли у дивній манері.
На троні король із очима ясними,
Що бачили правду святих живими.

— Дівчино мила, ти знаєш, чому тут?
Бо кривда твоя принесла гіркий смут.
Людей ти зневажала, сміялась із бід,
Тварин знущалася, не спадаючи під лід.

— Чому же я тут? — крикнула вона,
— Хіба ж не гідна я слави і діла?
Я ж тільки гралася, все для забави,
Не треба цієї мені вашої слави!

Король всміхнувсь легенько:
— Кожна "забава" страшненька.
Люди плакали, звірі тікали,
А ти сміялась, їх катували!

— Тепер твій шлях буде важкий,
Побачиш світ очима чужими.
І, може, серце знайде тепло,
А не лиш гордощів пекла того.

— Ведіть її до Залу Стихій,
Хай дадуть усі урок же свій!
Там вона зможе бариться,
Чи то душа її зміниться.

Лакей поклонився й до Залу спішив,
Ганна ступала, хоч дух їй тужив.
Не стане дому, не стане і зла,
Навіть якби могла, не пішла.

— Почнемо з вогню, — сказав провідник,
— Чи зможеш пройти жаркий ти потік?
— Ха! — сміялась Ганна зухвало,
— Та жару ж буде мені мало!

Та коли ступила на вогонь,
Біль обпік серце долонь.
— Це полум’я болю, що ти сіЯла,
Кожна образа, що залишала.

Вогонь затих, і зникли болі,
Зал змінився на води неволі.
Навколо блищала безмежна ріка,
На середині — човен, та й складная та гра.

— Наступна випроба — вода,
Що вкаже правду й змиє сліда.
Човном пливи, та будь обережна.
Чисте серце — вода не причина.

Ганна ступила на човен, легко бува
Мовляв, у воді немає ні страху, ні дива.
Та ріка раптово бурхливою стала,

Вода крижаним обіймами брала.
Вона намагалася втримати курс,
Та хвилі здіймали шаленства брус.
Раптом почувся голос з глибин:

— Це сльози постраждалих нині причин.
— Твої слова, твої дії зухвалі,
Це їхній біль, що хвилює і далі.
Хочеш вгору — проси прощення,

Бо ріка не пустить до душі смирення
Ганна стала, стишилась внадно,
— Пробачте мене! — скрикнула владно.
І вода затихла, спокійною стала,
Човен до берега сама доправляла.

Далі йшли вони до третього Залу,
Де вітер грався в загадки фіналу.
— А це, дівчино, твоя легкість і сила:
Чи знаєш ти, що таке доброта, чи вміла?

В залі стояв вихор, страшний і буйний,
Руйнував усе, дивний й отруйний
— Перетни цей зал і не руйнуй нічого,
Лише тоді зможеш дійти до свого.

— Що за дурниці? Це ж простіше простого!
Ганна ступила, як грім – без нічого.
Та вітер здіймався, ламав стіни та скло,
Бо гордість її сильніше за небеснеє зло.

— Якщо серце твоє лиш зневагу тримає,
То буря й у душі твоїй не вщухає.
Зупинись, озирнись подивись навкруги,
Що лишаєш за себе – руїни й дими

Ганна присіла, руками схопилась,
— Я не хочу, щоб все зруйнувалось.
Стих вітер, лиш шепіт довкола:
— Лише доброта зупиняє креола.

Зала остання — земля і каміння,
Тут істина вся, тут серця коріння.
— Якщо ти здобудеш і цеє спасіння,
Здобудеш душі нове розуміння.

На шляху перед нею — зруйновані гори,
А далі — село, люди отримавші горе.
— Збудуй міст, допоможи їм дійти,
Й тільки тоді зможеш замок пройти.

Ганна почала працювати руками,
Каміння збирати, міняти місцями.
Руки боліли, та серце надію дало,
Бо вперше їй тепло і добре було.

Коли міст був готовий, село ожило,
Люди дякували, тепло їх знайшло.
З’явився король святою тугою,
Й проголосив її душу новою:

— Я зла не знала, лиш слова.
Та бачу нині, яка провина,
Як біль словами ожива.
Тепер вже інша я людина.

— Ти пройшла свій шлях, навчилася жити,
Не руйнувати, а любов дарити.
Тепер вертайся, і знай завжди:
Серце людське змінює лише добро і сни.

Дракон же знову став котом,
А замок того короля столом.
Заходить мати, дивна трохи,
Проводить погляд за гріхи:

— Доню, як же ж так!
Ти була сонцем моїм,
Лучиком моїм єдиним!
Я вірила тобі, однак

Коли ж злом живим ти стала,
Стала тим повторним чудом?
Нащо ж ти і била, й катувала
Ти ж змішала нас із брудом!

— Мамо, звідки знаєш ти це все?

— Я ж прекрасна дівчинка твоя!
То сни мої, мої!
Я нікого і не била, то уява все моя!
— Доню, бо сни брехнею не мовчать твої…
Белла Зорова

(Вірш написала Піцул Олеся – учениця 6-А класу Чудейського ліцею №2 Чернівецького району Чернівецької області ).
Літо зі снігом
Літо зі снігом прийшло через страх
Усе у середині, є тільки жах
Виходила в платті рано раненько,
Бачила в полі так все гарненько!
Не бачивши снігу, йти через нього
Шукати у полі щастя рідного.

Літо зі снігом йшло через час,
Почуття провини з’явилось у нас.
Чого холодненько зараз так в полі?
Та настільки, ніби в неволі.
А чому сніг ,кучами лежить?
Та не дає нам спокійно жить!?

Літо зі снігом пройшло до нас дорогу
Велику, як гори. Довгу, як година морозу.
У полі сніг чатує на квітах,
А ще також на маленьких дітках.

Топтали вони сніг , топтали,
Батькам своїм про це розповідали
Багато їх було, не підрахуєш,
Але себе ти вже не врятуєш.

Чому це сніг йде так активно?
Вже це нікому не зрозуміло.
Червень ж два дні тому розпочався!
Може ось і кінець вже стався?

Літо зі снігом прийшло вже до них
Немає більше небес голубих.
Б’ється , б’ється скло об дорогу
Рветься, рветься, серце од болю .

Тепло у хаті пішло не побачивши,
Що літо зі снігом прийшло, не пробачивши
Людям, що кинулись повз дорогу
Наздоганять те, що квітло потроху.

Кінець всього ти вже не припиниш ,
На вулицю вийдеш-швидко загинеш.
Страждають-лякають люди себе
Що ж ви накоїли, любо земле?!

Літо зі снігом усе ще у полі,
Немає де й заховатися долі,
Думай-придумай, тобі не щастить
Та душу твою зігріває та мить,
коли серед літа небесна блакить,
і сонечко ясне осяє нам світ.

Ой, де і куди ті всі люди поділись?
Ми ж на життя хороше надіялись!
Кругом тільки сніг, а сьогодні ще літо,
А може, то марево мені привиділось.

Літо зі снігом людей не шкодує
Та й все живе на землі замордує.
Більше немає красивих морів,
Єдині моря-моря з крові і слів.

Літо зі снігом зробило зле діло,
З людини тепер тільки мертве тіло,
Улітку же снігу не може бути..!
Голосів на вулиці більше не чути.

Піцул Олеся