Як далі жити сам не знаю
Стою у прірви на самім краю
Я в житті отак догрався
Що в трьох одразу закохався

Одну дівчину звати: Віра
Моє натхнення, і довіра
Надихає розум ніби ліра
Що описана в Шекспіра

Дівчина друга це: Надія
Коли поряд моя мрія
То в душі немов стихія
Зносить все магічна дія

Дівчина третя це: Любов
Скарб кохання я знайшов
І без будь яких розмов
Серце кличе знов і знов

Розриває серце поміж трьох
В душі стоїть переполох
І ледве біль я цю терплю
Бо всіх однаково люблю

Мабуть стану я Султаном
І буду жити з ними разом
Щоб не було у нас проблем
Я об’єднаю всіх в гарем

Ігор Лівак

Мовчання стискає холодні вуста,
А правда лежить у кайданах.
В очах – тільки попіл, де віра була,
У снігах загубилась весна.

Світанки без сонця, лиш вітер гіркий,
Що шепче імення забутих.
Їх кроки розтанули в темряві днів,
Їх долі розбиті, розкуті.

Везуть у вагонах – без права, без слів,
За «зраду», за погляд, за тіні.
І плаче світанок, і стогне мороз,
І в серці – лише домовини.

Та вічно не стерти із пам’яті слід,
Не згасне іскра непокори.
Бо навіть в темниці народиться крик,
Що знову розірве всі гори.
Арсен Конопля

Розірване небо кричить уночі,
Земля стогне болем від крові й вогню.
Будинки, мов тіні, без вікон, глухі,
І смерть простягає до них таїну.

Дитячі малюнки – попіл і дим,
Колискова у тиші – вибухів грім.
Матері плачуть, блукаючи в снах,
Де всі живі? Де не чути страх?

Залізо й бетон, що впиваються в ґрунт,
Молитви, що гаснуть у свисті ракет.
Світ мовчки вдивляється в чорний свій пункт,
Не бачачи злості від вічних тих мук.

Світло не гасне, бо правда – не ворог,
Лиш серце тримає надію й слово.
Арсен Конопля

Світанок кривавий згорів на вітрах,
І степ закипів, мов залізо в горнилі.
На станцію чорну, на сірих конях
Ворожі загони летіли.

Стояв там курінь – лиш сотня бійців,
Та очі горіли, мов іскри у ночі.
Вони присягнули: «Назад – не піти,
Бо воля дорожча за срібнії гроші».

Погнали коней, ревіли шаблюки,
І небо розрізав прощальний їх крик.
Підкови дзвеніли, попадали трупи,
І ворог стіною насунув за мить.

Падали, падали, та не схилялись,
Бились, мов буря, мов вихор страшний.
Аж поки лишився один поміж сталі,
Один серед попелу, в мороці злих.

І ранок настав, та ніхто не вернувся,
Лиш вітер шептав поминальне ім’я.
Та поки є пісня, що серцем торкнеться,
Козацька звитяга у світі жива.
Арсен Конопля

Не йди у ліс, коли ніч настає,
Коли вітер там шепче таємні імена.
Там тіні ховаються в чорне гілля,
І кожен твій крок хтось вже знає сповна.

Здається – лиш вітер, лиш стукіт гілок,
Та ніби за спиною хтось ходить слідом.
Шепоче крізь хащі, невидимий крок,
І хтось задихається глибоко під мохом.

Чиїсь кістяки вже зрослися із коренем,
Чиїсь очі мерехтять між листків.
І ліс їх тримає, і ліс їх ховає,
І кличе до себе нових неживих.

Тож краще тікай, поки ноги несуть,
Бо ліс не прощає, ліс помсту таїть.
А як заблукаєш – він шлях твій забуде,
І станеш частиною темних гілок.
Арсен Конопля

Вона ступає легко в світ,
Сріблиться іній на віконці.
Сніжинки падають до ніг,
Мов зорі, кинути в долонці.

Мовчить засніжений гайок,
В задумі річка спить під кригою.
Лише у небі, між зірок,
Місяць пливе стежкою тихою.

Мороз малює на шибках
Казкові візерунки білі.
А в хаті – сміх, тепло й свята,
Щасливі погляди і мрії.
Арсен Конопля

Просто текст :
Ну так ,я думав кенти це сила
А насправді все як завжди
Лжива віра,натягнута посмішка
І все це тільки квітки

Я думав кенти це сім’я,
А насправді вони як лисиці
Хитрі та безчесні кроти
Вірити неможна нікому
Ти один у цій битві життя воїн

Котрий може тільки плести
Плести своє жалке життя
В якому ти лиш непотрібний мусор
Рідко бувають нормальні кенти

Тільки жалкі безчесні кроти.
Ігор

О женщина как много в этом звуке,даёшь ты жизнь,мужчину окрыляешь,но можешь сделать так когда мужик опустит руки,какую ж силу,власть имеешь ты сама того не понимаешь.и вот в конце двадцатого века тебя смешали с грязью и ногами растоптали и превратили в недочеловека,славянскими руками чью то злую волю исполняли.во все века свершаешь ты святое дело,даёшь продление человека Роду,так почему же ты сейчас несмело в гармонии стараешься поддерживать природу.но почему то современные примеры вот эту роль не сильно подтверждают,готова жертвовать собой ради карьеры и деньги с женщиной так некрасиво поступают.
Андрій пастух

Помру я тихо, непомітно,
Червоним полум’ям зроблюсь,
Згорю вітрам наперекірно,
В імлі вечірній розчинюсь.

Розсиплюся іскрам в долонях
Холодних хмар, чужих світів,
Щоб небо в ранах полум’яних
Прощальним світлом задихтів.

Не буде плачу, ані слова,
Лиш тінь у попелі зійде,
А серце – жар, а серце – сповідь,
Що крізь вогонь вночі пройде.
Со Байлу

Мій оптимізм десь заблукав,
заплутався стежками в лісі,
в самотності обравши тишу,
милуючись чужим життям.
Не світить сонце і не гріє,
в печалі просто шаленіє,
поринув думами життя
про безтурботне майбуття.
Щирість думок, бажання жити,
ніхто ні в кого не забрав,
але завжди бувають миті,
що сни цікавіші життя.
Ми можемо підвести очі
і споглядати неба світ,
що все міняє кольори,
коли приходить восени –
похмура та сумна негода,
що відбирає щастя мить,
яку краплинами збираю,
як ранню лагідну росу,
що блиском діамантів манить,
вбираючи нашу весну.
9.11.2011

Тахмасбі Ірина