Старі картини, старий дім –
і ти у вічності німій.
Скрипить підлога під ногами,
і ніби хтось стоїть позаду.

Повітря стомлене журбою
благає випустить на волю,
але закритий старий дім,
немає в нім, немає в нім…

Завмерли речі у спокою,
висить картина на стіні
і милі серцю образи,
що не почують молитви.

Ще ходять тіні у ночі
і чути їхні голоси:
співають пісню солов’їну,
що ще не вмерла в Україні.

Час зупинився та не взяв
краси всіх спогадів таємних,
років дитинства незбагненних
з простою щирістю в очах.

Одні кімнати в самоті,
гуляє вітер у вікні
і непорушна ця печаль,
що одягла сумну вуаль.

Весна відродить рівновагу,
і сонце з’явиться з-під хмари,
черешні зацвітуть в саду,
щоб заколисати журбу.

А потім тихо у пітьмі,
поплачеш десь на покутті,
пройдешся босими ногами
по бур’янах, а не стежками.

Тахмасбі Ірина

Розмальована, спустошена,
у пітьмі загублена,
тихим вітром віднесена,
десь у домі розвіяна.

Ходить дивно блукаючи,
і когось все шукаючи,
хто так поруч, близесенько,
тихим вітром віднесений.

І нічого не знаючи,
ходить мовчки питаючи,
у надію повіривши,
що знайде там любов.

І її все минаючи,
він знаходить немилую,
уві сні ним покинуту,
до кінця нерозгадану.

Але то лиш обман –
дивних слів океан,
вона ходить блукаючи,
і когось ще чекаючи…
10.03.2007
Тахмасбі Ірина

Залишаю світ, тримаю напрямок у інший,
Я впав давно і тільки долетів до вас, мої примари.
Знаєш, я мертвий зовні, – всередині конвалії ростуть.
Душа зробила мене міцним, не вбила й не зламала… Прийняла.
Тілом я знаходжусь на землі, душею десь за небокраєм,
Летів давно і так невпевнено, от дідько!
Зненавидів себе тим дурнем, сьогоднішнім люблю.
Мені достатньо мало душ, щоб зрозуміти світ людей,
Себе я й досі не пізнав… Чому так дивно? Чому вони?
Мій напрямок "Душа у невідоме", – був довгим і ніяким,
А зараз я невпинно йду, блукаю серцем, венами і кров’ю.
Не страшно… Впевненості нуль… І вас багато…
Я з кожним кроком звик до ваших криків,
Падіння залюбки приймаю, бо виростають крила,
Моя любов міцнішає та тільки невідомо для чого…
Прощаюсь з радістю, я двері міцно-міцно зачиняю, ключі розплавлю у залізний хрестик,
Я крок за кроком залишаю рай, тихенько роблю кроки вниз, до самої землі,
Де з ненавистю люди поглинають і вбивають душі.

[27 вересня 2020 р.]
Коржик

Навесні, у травні, розцвіли тюльпани,
пелюстки червоні, мов калина, вбрані,
солодко шепочуть від любові ночі.

Ніжна прохолода в темряві смеркання
освіжає погляд від палкого сяйва,
очі, що навпроти, дивляться востаннє.

Та лиш зорі тихі мовчки споглядають,
як горить бажання, і нестерпно манить
ніжна прохолода в темряві смеркання.

Погляди зійшлися, та уста німіють,
бо обоє знаєм: нас кохають інші,
що не спять ночами та чекають вічність.

Я не хочу чути ці слова любові,
дай хоч на хвилину побути з тобою,
бо ти скоро зникнеш, як міраж з водою.

Відцвітуть тюльпани, – з’являться троянди
з ніжним ароматом та колючим щастям,
що уп’ється в серце, отруївши рани.
25.06.2007

Тахмасбі Ірина

Моя незламна, рідна Україна,
люблю тебе безмежно, звідусіль
долине пісня, мова солов’їна
до кожного серця, відлунням війни.

З околиць і селищ хай пісня лунає,
незламний наш дух, переможе те зло,
що вп’ялося кров’ю і нас убиває,
не спинить, не зможе всіх нас подолать.

Хай чують ту пісню усі вороженьки,
тікають і плачуть допоки живі,
не змиють століттями кров українців,
ганьбою засуджені вже навіки.

Молитися будем за наших героїв,
незламних жінок і нескорених душ,
усіх переможемо, усіх подолаємо,
єдиний у світі наш вірний народ! (квітень 2022р.)
Тахмасбі Ірина

Міжнародне зізнання,
Ворожіння й видіння,
Небажані дії,
Уже поховані мрії,
Набуті бажання.
Пусти вже коріння!
Невдале єднання
Болю й кохання.
Ні миті на час!
Забудьте про нас,
Це одностайно!
Нас не змінили карти таро,
Та чорт вже із ними,
Ким би не були.
Все одно кого нам любити,
Як захоче вона приворожити…

Луна секстиль венера!

Відьмувала, ворожила…
Під серцем воскове носила.
Не справжня, не жива,
Вона його не любила…
Кров на руках,
Біль від пера,
Мовне питання.
Пий вже до дна!

Белла Зорова

Усім довкола невтямки,
Чому печаль в моєму серці.
Пливуть години, дні, роки,
А я тримаю землю в жменьці.

В моїх руках маленький світ,
В моїх руках шматочок дому.
Тримаю дрібку рідної землі,
З війни привезеної мною.

Тримаю землю і не вірю,
Що все це не в моєму сні.
Мені немовби вирізали крила,
Та душу вирвать не змогли
Анастасія Терлецька

Дощик гарний, степовий,
Поселився на роздолі,
Дощийгарний, степовий,
Та пахучий аж доволі.

Ллється злива там і там,
Не сподобалось котам.
Розсердились, розгнівались,
І коти засумнівались:
Чи то злива, чи то що,
У краї наші до нас прийшло?

Дощик став, і зупинився:
Та на них він подивився,
Що вони про мене кажуть?
А от зараз і розкажуть!
Дощик в них поцілив
Та водою їх облив.

Тарасенко Соломія

ти як сонце ясне кожен день
мій світ зігріти можеш
мені казати слів не треба
я знаю що тобі потрібна я
як серцю кров
моє серце биється із тобою в один такт
не міг я дихати без тебе
що аж ніяк я не заснути
ти світ мій та надія
Лаванда

як станеш ти писати
памʼятай кому писав ти
хто знає все про тебе
про ту яка була готова на все заради тебе
ти моїх очей лиш показ
не бачу я нічого
хвилина лиш одна проведена з тобою
пройде як все життя
надію не втрачаю
та вірю що покохати зможеш
як кохаю я

Лаванда