Всім відомо, що мозок насичується киснем
А душа харчується від морок
Пошуком щастя день за днем
Де ж побачити надію, яка мене зігріє
Тебе, яка життя дає
У скруті не зшукаєш
А у щасті не знайдеш
Хто ти є, перлино?
Яка ніжна, мов дитина
Обіймає так тендітно
Поцілує біля скроні
Життя ріже хірургічно
Чітко скальпелем по тілі
Де ж ти є, будинку рідний
Покажись хоч на секунду
Скоро я вже буду мертвий
Та про страту вже забуду
Григорій Скорко

Бувають моменти в моєму житті,
Коли говорити не хочеться зовсім.
Складаються часом проблеми такі
Що я відчуваю в душі малий простір.

Буває, що я відчуваю себе одиноким.
Здається мені, що весь світ заодно.
Та тільки молитва відверта та щира
Мені допоможе збороти це зло.

Бувають моменти, коли дуже страшно.
І, начебто, я в світі зовсім один.
Але відчуваю любов чисту з неба,
Вона найдорожча мільйонів перлин.

Я падаю часто, але піднімаюсь,
Хоч важко бува це зробити мені.
Я деколи плачу собі наодинці
І серце моє наче б’ється в вогні.

Та вірую я, що є сила небесна,
Що Бог є любов та пробачить Він все,
Ніколи мене не осудить даремно,
Та щастя з любов’ю мені принесе!

Мораль тут проста: якщо вірити будеш,
То Бог все пробачить тобі залюбки,
Обніме як сина чи доньку рідненьку,
Бо любить тебе знай понад усе!
Юрій Сіромашенко

Я тебе відчуваю між рядків самоти,
Там, де сутінь і промінь наші долі сплели.
Ми не раз помирали у холодних світах,
Та щоразу горіли — і ставали живі.

Там, де світло і темрява — наші сліди,
Де безмежність мовчання торкається снів.
Ми блукали, шукали, та й зрозуміли одне:
Все, що треба для серця — вже поруч, вже є.

Я кричав у безодню, ти мовчала у ній,
Але навіть у тиші ми були не самі.
Бо любов не зникає, не тане, як сніг,
Вона тихо чекає у вічності днів.
Анонім

Усі,хто приходив до неї вечором,
подихом своїм вириваючи її з спогадів,
не знали,як це-торкатися шепотом,
змусити думати про них у цій темряві.

Вона мов старовинна,покинута знахідка,
що довго чекала свого поціновувача
її перебирали нервово,рвано,розгублено
знищуючи по дорозі усі вказівки і напрямки.

Поспішаючи,заплутувались в її волоссі
незграбно намагаючись приховати паніку..
а їй не вистачало забутись у власному спокої,
закуривши-переконати себе у правильності.

Кожен хто йшов від неї,повертався до інших,
не прощаючись,не називаючи свого імені,
поки вона надалі незрабно рятуючись,
сама собі влаштовувала криваві війни.
Sofi Remen

Я тебе відчуваю між рядків самоти,
Там, де сутінь і промінь наші долі сплели.
Ми не раз помирали у холодних світах,
Та щоразу горіли — і ставали живі.

Там, де світло і темрява — наші сліди,
Де безмежність мовчання торкається снів.
Ми блукали, шукали, та й зрозуміли одне:
Все, що треба для серця — вже поруч, вже є.

Я кричав у безодню, ти мовчала у ній,
Але навіть у тиші ми були не самі.
Бо любов не зникає, не тане, як сніг,
Вона тихо чекає у вічності днів.
Анонім

Із нею годинами можу сидіти,
І просто так тихо мовчати.
Я хочу кохати своїми очима,
Її безтурботні ранки.

Мене вражає її міркування,
Її задумлива печаль.
Мене захоплює бажання,
Перейти весь океан.

А вона Янголятко із неба,
Нерухома її тверда сталь.
Я побачив у ній світ деталей,
Що з душі виривається жаль.

І як мені оминути,
Діамантові очі красуні?
Як не дивитись на руки?
І чому так важко зітхають груди?

Із нею годинами можу сидіти,
І просто так тихо мовчати.
Янголятко, що має крила,
А в серці безодню рая!
Васильєв Юрій

Я на вулиці із мріями про неї,
І скажу, що вірш цей про любов.
І напевно варто вже зізнатись,
Що є тягар, який болить і знов і знов.

Мені так прикро за мою незграбність,
За мою стривожену печаль,
За оті думки, що блазні.
Мені так соромно і одночасно жаль.

Вона відкрила світ для мене,
Словами про взаємну ту любов.
І спалахнуло в небі сяйво,
Нічних балад, білих зірок!

І не знаю, що робити далі…
Нехай пливе одвічний караван!
А я кохатиму її надалі.
Невідомість, що має печаль…
Васильєв Юрій

На моїй спині є хрест,
Тягар, що тягне до низу.
Із стосунків, болю, жінок,
Із жалю, скорбів і думок.

Я приймаю хрест зі сталі,
І несу по дорозі важкій.
Терен пронизує пʼяти,
До ниття і болі душі.

У сьому винен я сам,
І тепер до останнього кроку
Нестиму цей хрест до небес,
Що написаний нашим Богом!
Васильєв Юрій

Цінуйте хвилі, поки молоді.
Кохайте, поки ще можливо.
А як проґавите свою єдину мить,
То не повернете назад свої вітрила.

Я римою пишу свої листи.
Неначе дума сонцем дозріває.
Точно не проґавлю свою мить,
Бо вона зовсім поряд, я це знаю!
Васильєв Юрій

Її погляд на нього
Незрівнянний із світом,
А він так з душею прагне
До тіла.

Він міркує жагу і цілісну славу,
Вона в обіймах його потопає.
І кожен цілунок і слово, що раннє,
До тиску в душі мене пробирає.

Вона не дивилась аж ні на кого,
Так щиро й усміхнено, так як на нього.
А в ньому палає іскра океану
Любові й турботи, і те як зітхає…

В чистому серці пожар почуттів,
А в душі нескінченне свято.
Яною звати її,
А коханого кличуть Богданом!
Васильєв Юрій