Її безсовісність і моя печаль.
Її погляд і мої листи.
Вона така не тямуща до справ,
І мій закоханий сум в голові.

Наше сплетіння рук,
І довга гра у слова.
Ми не знаємо скільки часу,
Минуло ще з тих блукань.

Цей вечір у червоному світлі,
У квартирі сто тридцять шість.
Нам обом дав зрозуміти,
Що у серці свіча ще горить.

Скільки слів було у картинці.
Скільки дій під думками кохання.
Я лишаю цей спогад у вірші,
Де і так чимало печалі.
Васильєв Юрій

Наступні рядки не говорять про зраду,
Чи безмежно закохане небо.
Вони пісню плетуть неминучу,
Із шрамів і болі до неї.

Світ не знає скільки у серці
Темних ниток сплетених в згусток.
А разом із ними тиша,
Що бракує казати про душу.

Для нас вона загадка з темних часів,
І в голові лиш мета розгадати.
Що у неї у серці бринить?
І чи зможе вона подолати?

В мене думка лише одна,
Вона з середини дуже сильна.
Та зовні зовсім тендітна
Діамантова, незабутня дівчина.

Все хочу я розгадати
Безтурботність і думку її.
Янголятко не крийся у драмі,
Відкрийся в романі своїм.
Васильєв Юрій

Коли ж ти здохнеш гнила суко?
Коли розірвуть на шматки?
Коли у полі нашім згинеш?
Коли під землю ляжуть ті,
Хто гвалтував вбивав і мучив?
Коли? Коли? Коли? Коли?!

Коли ж нарешті роздеруть?
Коли скиглити почнеш до смерті?
Коли у нашім славнім краю
Ти вже поляжеш падаль мертва?

Коли тебе останню гниду,
Тягатимуть по всіх світах?
Коли ж ти чорний хрест нестимеш,
І всі плюватимуть, як захотять?

Коли вже Бог зупинить пекло,
І подарує твою смерть?
Коли під землю ляжуть ті,
Хто мусить гнити там в пітьмі?
Васильєв Юрій

Ніч. Вибухи. Підвал.
Метушня. Документи. Шквал.
Люди. Сльози. Крик. Молитва.
Темінь. Силует у вікнах.
Слова. Книжки. І спів тривоги.
Ось так минають дні і ночі.
Васильєв Юрій

І знову ці рядки не про кохання,
І не оспівуватиму оцю любов.
Просто… вражений я до без краю,
Від її манер, і теплих долонь.

Їй всього лиш вісімнадцять.
Ще у серці далека дитина,
Але мудрість її і зневага,
Доводить у світі, про неможливе.

Мені мало галактичний зірок,
І слів бракує від думи,
Що колись діамантові очі,
Пере пливуть крізь
Сапфірові душу.

Я б зберіг її у куточку,
Моєї ще світлої душі.
Та не знаю чи маю я змогу,
Що підвладне її красі?

Вона й досі непрочитана книга,
І ніким не відкритий роман.
У рядках її війн,
Ховається страшенна пітьма.

О скільки питань є до неї,
Неначе обрив в голові.
Я чекаю наступного вечора,
Аби знов посміхнутись її красоті.

Ти цінуй себе, янголятко,
Бережи куточки душі.
Я певен, що вона безодня,
Простих не забутих почуттів.
Васильєв Юрій

Можливо досить вже мовчати,
І докоряти всім підряд?
Коли ми встанемо, незламні?
Коли покажемо розклад?

Народе мій, нумо не мовчати!
Вже гори промовляють і річки,
Наш дух незламний, і заплакана мати.
Хіба терпіти мають всі вони?

І то чому мовчить Європа?
Коли у крові і пітьмі,
Тут гинуть наші українці,
І тії діти на війні?

Піднімаймось із колін,
Запрягаймо коней!
Ми покажемо усім,
Нашу Неньку Україну,
І тяжкую долю!
Васильєв Юрій

Друже, сьогодні, я знов закохався!
Наскільки банальні мої слова…
І я говорю не про мрію,
А про дійсність буття.

Я з нею не на сьомому небі,
І зовсім серце з грудей не рве.
Мені просто спокійно зі своєю душею,
І я просто кохаю, без слів і яскравих ночей.

Мені із нею не треба світу,
Лиш при ній зникають проблеми.
Я знов закохався друже,
І знов потерпаю від неї.

Я вдячний світу, що знайшов цю голубку,
Що душу зібрала мені із частин.
Я обіцяю тобі мій друже,
Із нею ми разом на цілі віки!
Васильєв Юрій

Я бачив стільки гарячих тіл,
І стільки нестримних очей.
Але обрав я тільки одну,
Обрав, я тільки тебе.

Твої сльози і твою печаль,
Я обрав душу Богів,
Що бʼється із серцем в такт.

Я обрав і не жалкую,
А чого б жалітись мені?
Коли ти найліпша у світі,
Коли я не гірший за всіх.

Ох жінко з сіро-зеленими очима,
З темним волоссям і з раєм в душі.
Я готовий весь світ тобі подарити,
Аби ти була лиш миттю в моєму житті!
Васильєв Юрій

Вітер траву похилив
ніби в молитву.
А ми з тобою у двох
програли цю битву.
Зоране поле мов почуття,
не розрівняти.
І тільки нестерпний біль
хоче обняти.
Обняти і пожаліти як трави, що
будуть скошені.
Молись, не молись – не уникнеш
холодної осені.

ЛАРИСА ЗАКІЄВА

Якби ж я знав, що стомлена струною,
Забуде все, про що я говорив.
І взагалі душі її не скоїть,
Цей гріх, що колись я зчинив.

Мені так прикро й нещасливо знати,
Про ті гріхи, що рвали струни вмить.
Я прошу тебе: ти лише зостанься!
О люба, залишись хоча б на мить!

І серце вже немає болю,
Лише спогади із сизих вечорів.
Мене кує така уже не гідна доля,
Що і втопитись мало тут мені.

О музика моя вернися!
Любов, що у душі жила,
Я більш не можу
В світі так грішити.
А в серці зосталась лиш журба…

Я дякую тобі мій другий світе,
За музику даровану мені,
За всі ті струни, і мінор в печалі,
За те, що зберегти все ж не зумів.
Васильєв Юрій