Вона мовчить, і сумно так зітхає.
Печаль і горе у її очах.
Мовчить любов моя,
І гірко плаче.
Вона невинна у моїх страстях.

Сумна любов була іще до мене,
Де у віках ножа кидали в спину.
Вона терпіла, мучилась і билась,
Але зробити щось… й досі не змогла.

І так щоразу, при якійсь потребі,
Вона біжить й закохує серця.
Та інколи ми забуваємо про неї,
І кажемо: зажди іще не час.

Про неї пишуть у газетах,
Журналах і нових віршах.
Вона завжди є поряд при потребі,
А коли ні, то відкидаємо назад.

Любов мовчить, і сумно так зітхає,
Дивиться у небо в далечінь.
Вона все завжди бачить і все знає.
Моя любов мовчить і гірко плаче.
Васильєв Юрій

Немаю слів, думок, емоцій,
Лише тремтіння в грудях бʼє.
Її русяві темні коси,
В моєму серці шлях знайде.

Немаю слів, думок, емоцій,
І лише радість на душі.
Вона молилася до Бога
В молитві тихо шепчучи.

Немаю слів, думок, емоцій,
І лише сором в голові.
Її образа і мій спокій,
Знайшли куток в моїй душі.

Немаю слів, думок, емоцій,
Лише нестерпне відчуття,
Про те, що знає, як кохаю,
І все ж мовчить, мов те маля.
Васильєв Юрій

Я тебе не бачив роками,
І століттями в книгах шукав.
Між рядків і між тих персонажів,
Що були зовсім без тями в очах.

Я писав про тебе сонети
Та ніколи не зустрічав…
Чи ти явишся мені у душах,
Де так вміло описують жаль?

Погляд твій пізнаю з мільйону.
Голос віднайду серед комет.
Ти для мене найлютіший ворог,
І найпрекрасніша мрія сердець.
Васильєв Юрій

Цей вірш не про кохання,
І зовсім не про щирі почуття.
Цей вірш, про враження від слова,
Її палких очей, і сонця рай.

І вперше я здивований від неї.
Блакитні очі наче неба стяг.
Її пʼянке волосся біле біле,
І слово, що все серце в прах.
Її тонкі вуста, іще рожеві щічки.
Її забуте мариво буття.
Із нею світ стає соромʼязливим,
І ніч, що супроводжує вона.

Нехай про неї мало, що відомо
Вона, як загадка для всіх людей.
І навіть під впливом алкоголю
Мовчить, ніби у полі хризантем.

Тебе я бачу вперше й не востаннє,
Повір іще почую голос твій.
Ти бережи себе янголятко
Нехай щастя не відходить
Ні на мить!

Вгадаєте про кого?)
Васильєв Юрій

Ти зрадила, а мене лишила у дурнях,
І більше не слова не хочу я чути.
Нехай падає світ, і згорають всі душі.
Для мене, тебе геть не існує.

Чим він кращий за мене?
Словом, а можливо ділом?
Хочу подивитись йому у вічі,
Хіба він не чув про муки світу?

Ти шльондра, що кривдила розум.
Непорозуміння, що скоїло гріх.
Ти немічна сука, що серце кроїла,
І просто недолік в моєму житті.

Я прошу у Бога забути цей вечір,
І всі ці слова, що тобі говорив.
Я дуже не хочу бачити шльондру,
Яка вбила усе, що було в мені.
Васильєв Юрій

Я знову задивився в її очі,
У цей глибокий таємничий світ.
Я з подивом дивився в її ночі.
І губи… як же я хотів…

Я перестану тільки при умові,
Що осліпну або геть піду.
Немає в світі ще такої сили,
Аби спинила всю жагу мою!

І в тих очах чарівних ще дитячих,
Я бачив мерехтіння всіх світів.
Нехай у світі гинуть всі троянди,
А я дивитимусь, як вперше в її сни.

Мені хоча б на день, хоча б на хвильку,
Потрапити у загадковий світ.
І магія очей сіро-зелених,
Позбавили від темних мук оцих.
Васильєв Юрій

Не варто мені давати поради,
Коли їх без вас цілком вистачає.
Заткніться всі пси зі зміїного роду,
Досить вже скиглити у темній коморі.

Прокиньтеся люди!
Оговтайтесь дурні!
Без ваших порад не впаде цілий світ.
І досить вже нити мамі у груди,
Вставайте і йдіть у своєму шляху!
Васильєв Юрій

В світі є одна людина,
Яка у серці назавжди.
Мій батько, то є моя сила,
Мій кращий успіх і найкраща доля
Моя гора і найсильніший воїн!

Я кожної ночі молюся Богу,
За те щоб живий ти вернувся із бою,
За силу і міць мого українця,
За те, щоб мій татко обійняв свою кицю,
За те, щоб іще раз сказав «жабенятко»,
За те щоб іще раз прийшов він додому,
Щоб не лилися мамині сльози.

Мій тато найкращий у світі я знаю,
Мене ніхто в світі його не позбавить.
Бо він, як і я у серці «мужик»,
І в серці панує сталева любов,
І така сама міць.

Мій батьку, мій герой,
Моя найбільша в світі слабкість.
Я так сильно тебе люблю,
Що ніхто цього й не перекаже.
Васильєв Юрій

Бачити її – одне натхнення.
І кожен вечір в тій самій кімнаті.
Чимало слів, що ви сказали світу
За очима сіро-зеленими стали.

Не ті слова, не те натхнення.
Без неї у моїй душі,
Усі без винятку проблеми
Знаходять рішення в собі.

Я нещодавно бачив її очі,
І в них не сказано про біль.
Там сміх і щастя сльози,
Там тільки стежки в її світ.

Мені щемить за її долю,
За ту історію віків.
І я караю свою мову,
За цю безодню гору слів.
Васильєв Юрій

Я цілував її ніжні руки
Шию, і пліч овали.
До тремтіння обіймав чисту душу,
І так само дурні її ранки.

Я тримав її наче сонях,
Таку яскраву із чорним насінням.
Елегантну і неможливо красиву,
Я тримав її так неможливо.

Вона зовсім не фантастична,
І про неї не складають пісні.
Тож нехай цей вірш лине першим
До її світом забутих зіниць
Васильєв Юрій