Дівчинка з Херсону
Поїхала до табору.
Де спокійно де нема війни,
Погрожуючи власністю.
Не буде в мами доньки,
Робіть так як сказано.
Дівчинка з Херсону
Поїхала до табору.
Документи вже підписані,
Два тижні з тараканами.
Та треба було знати,
Що це лише початок.
Виходячи на вулицю,
Знай що це не воля.
Погроза за погрозою,
Биття та крики чути.
Ти повинен знати,
Знати і співати.
Гімн країни ворога,
Ти хочеш до Остапа?
Остап маленький хлопчик,
Сидить він у коморі.
Вже ходять там легенди,
Але ж він живий сьогодні.
Проходять місяці,
Табір став тюрмою.
Або «евакуація» ,
Єдиний шлях – втекти.
Від вересня до грудня,
Мороз по шкірі бродить.
Ненька намагається,
Ненька в світла просить.
Вдалось знайти дорогу,
Приїхати й забрати.
Сльози вже рікою,
Несеться й обіймає.
Речі які забрані,
І кровʼю оповиті.
Дівчинка з Херсону
Поїхала з тартару.
Julia Oldu

Бився у вікна лихий буревій
Плакали діти хто ж їх полишив?
Падали тихо ті чистії душі
Смертю гнилою на землю политу

Тут небосхили до серця червоні
Тут марафони шумлять без чесноти

Гралось у дворі майбутнє життя
Через проклятих згубилося я
Справжні кричать про наступні прикмети
Інші шукають загублені сцени

Хто з них почує той шепіт жаданий?
Хто з них отримає щастя в кишені?

Безлічі втомлених через плече
У переплетених спало страшне
Пам’ять блукала шукаючи сина
Хтось по-дурному тримавсь не судилось

Скільки залишилось до снів про втому?
Скільки людині потрібно на слово?

Ранки бліді бурмотіли "ти де?"
Повз ті розбиті потоки щодень
Кількість зростала зростало "загиблий"
Вкритий увесь день проніс свій годинник

Тліє, ковтаючи дим й своє тіло
Тліє й пригадує ясну надію

Анна

Дівчинка з Херсону
Поїхала до табору.
Де спокійно де нема війни,
Погрожуючи власністю.
Не буде в мами доньки,
Робіть так як сказано.
Дівчинка з Херсону
Поїхала до табору.
Документи вже підписані,
Два тижні з тараканами.
Та треба було знати,
Що це лише початок.
Виходячи на вулицю,
Знай що це не воля.
Погроза за погрозою,
Биття та крики чути.
Ти повинен знати,
Знати і співати.
Гімн країни ворога,
Ти хочеш до Остапа?
Остап маленький хлопчик,
Сидить він у коморі.
Вже ходять там легенди,
Але ж він живий сьогодні.
Проходять місяці,
Табір став тюрмою.
Або «евакуація» ,
Єдиний шлях – втекти.
Від вересня до грудня,
Мороз по шкірі бродить.
Ненька намагається,
Ненька в світла просить.
Вдалось знайти дорогу,
Приїхати й забрати.
Сльози вже рікою,
Несеться й обіймає.
Речі які забрані,
І кровʼю оповиті.
Дівчинка з Херсону
Поїхала з тартару.
Julia Oldu

Пророцтво старого волхва, шепотом нісся вітрами; 1606 рік панував над козаками.

Славні запорожці в похід вирушають,
на чолі з Сагайдачним, кращу долю шукають. Зануривши руку у річку глибоку, просили русалку про допомогу:

«Дівчино люба, зглянься над нами,
будь милосердна, разом з вітрами!
Шлях морський на нас довгий чекає,
а ворон чорний підстерігає.
Дай нам впевненість в завтрашнім дні,
щоб ми не заснули у темній воді».

Вітер завиває над Дніпром широким,
в човні козаки пливуть сивобороді.
Мужність і завзяття читалось в очах,
воля й багаття палало в серцях.
Хвилі чайку гнали сердито.

А шторм почав панувати над світом,
вихором каплі дістали небес.
І дух козацтва воскрес,
душі прадідів стрепенулись,
все птаство різко проснулось.
Човен заточили в кільце,
міцно його, зі всієї сили, тримають,
в пащу негоди не відпускають.

Старий кошовий Бога благає,
все сильніше весло до грудей притуляє:
«Поможи пережити погоду страшну,
я не залишусь надовго в боргу!»

Аж раптом стайка чайок злетіла,
крилами сильно затріпотіла —
шторм проганяють птахи, вісником стали вони.

Дібралось до Варни славетне козацтво,
розгромило османське «піратство»,
навіть фортецю спромоглись захопити,
люде невільного з рабства звільнити.

Пливуть запорожці по гладі морській,
мріють опинитись у річці своїй.
Ні з того, ні з сього, човен хитає,
складається враження, що він оживає.
Отаман Сагайдачний мовчить,
в темну воду поволі глядить.
Замиготіли очі сріблом,
хтось повертає човен без вітру.
Усміхнувся щиро воді,
віддав все в руки її.
Тим часом, гирло Дніпра якорем стало,
ланцюгом металевим все покривало.
Султан наказав чайку схопити,
щоб душу її занапастити.
Мстиве коріння русалки росло,
на дно затащило османське ярмо.
Не варто без шани в воду ступати,
можуть тебе й залоскотати.

Козаки додому вже допливали,
але на серці залишилися рани.
Хоч і ворога знищено вщент…
В історії, якою ціною закарбувався момент?
Сотні й тисячі полягло козаків,
за волю народу, за справжніх братів.

Єлизавета Громова

Місяць у повні знову лякає,
Ніби сновида по світу блукає.
— Серпанковий юначе, зажди!
Чому ти заглядаєш сюди?

Щоночі на тебе дивлюсь з вікна,
Холодна врода так і манить твоя.
Але манірний парубок продовжує мовчати,
Немає наміру зі мною розмовляти.

Затамувала подих, довго чекаю,
Я істини жадаю.
Йому легко на всіх споглядати,
Від місяця нічого не сховати.
Він зазирає в таємничі кути,
Раді забави світить туди.

Велику владу має,
До кожного свій ключик підбирає.
— Він батько темних ритуалів,
Уособлення смертельних чарів!

Мене попереджали: «Не дивись,
Якщо причудиться — молись!»

Та я не стрималась, жадала.
Усі знання тайком збирала.
І пазел чотирнадський склала:
«Якщо у повню вдивлятись,
Мефістофель може гратись,
Юнаком срібловолосим прикидатись».

Яке ж я дівчисько дурне —
Закохалася у Зле.

Злість у скронях пульсувала,
І я закричала:
— Ти знаєш, хто мій пращур? Відзовись!
Тебе я розкусила, не барись!

— Невже так хочеш істину пізнати?
І «прадідом» тебе не налякати?
Його душа вельми цікавою була,
Пахла принадно вона.

Хоча за новим Фаустом також приємно споглядати:
— Кохання хоче відшукати?
Чи, може, нові відчуття прийняти?

Вона так щиро в небо говорила,
До скла свою щоку тулила,
Усе благала:
— Відгукнись!

Я уповався відчаєм в її словах:
— Який приємний все-таки дівочий крах!..

Мовчала… Очима, повних сліз, на мене споглядала.
— Бажаєш клятву дати, дорогенька? Я правий?
Невже готова з демоном побратись?

План простий:
Тебе уважно слухав кожну ніч.
Переживання і тривоги, страх, перестороги…
Ти вся просочена огидою до люду,
До старожитньої системи буту.

Таке твоє життя несправедливе,
Бідолашна.
Якби я серце мав, то б краялось воно щоразу,
Коли на тебе споглядав…
Така нещасна.

— Я мріяла кохати, як в піснях:
Ніжні, світлі, праведні романи.
Але мене відправлять через страх
В оселю мертвих — до старого пана.

Моєї думки люди не питають,
Вони про неї навіть і не знають.
Невже моє життя — це тільки тишина?
А істина дівочого буття така гнила?
Бо вдома тільки холод і стіна.

— Прислухайся, шумлять дерева…
В них надію чую,
Бо варіантів тільки два:
Померти тілом чи душею.

Яка ж це тафтологія проста —
Могла би навіть розсміятись з болю:
— Смішнішого уже нема.

— Ти ще вагаєшся, я знаю,
Бо в серці сумнів відчуваю.
Невже так хочеш знов страждати?
В кайданах віку доживати?
Бо я тебе не заставляю:
— Згода з двох сторін,
Доступно по полицях розкладаю?

Прийми або відмовся і іди!

А дні спокійно пролітали,
В розмовах наших так літа минали.
Вона все більш закоханою стала,
І зламаність її лякала.

Я не спішив викладати пакт… Навіщо?
Ілюзія довіри — вище.
Яка ж прекрасна віра, так по-людськи вона жевріла,
Бо душу все-таки втрачати не хотіла.

Я в роздумах своїх ширяв,
Аж поки не почув в її словах тваринний страх:

— Я надто захопилася тобою,
Забула про заручини з «журбою».
Вони вже завтра будуть танцювати
На моїх кістках важкої втрати.
А я тебе жадаю дуже!
Давай втечемо разом, ну же!

— Ну, а я чим можу помогти?
Я не по цій моралі, у ж прости.
Я тяготію тільки до душі,
Мій новий Фаусте, пойми.

— Але ти обіцяв!
— Моя хороша, я чекав!
Ці всі роки я відповідь жадав,
Про це я вже казав.
Невже забула? От дива!
За іграми пройшли твої літа?

А чим ти думала, мій Фаусте, скажи?
Тут дотягнулось до страшенної біди,
Ціна за порятунок вже висока,
Для мене ж це страшна морока.

— Не треба плакати, прошу!
Я вихід віднайду.
Не перша ти, кого в такі тенета зву,
Та кращої, повір, я не знайду.
Твоя душа одягнена в розкішні шати —
Це лакомий кусочок для розплати.

Забравши цю платню,
Я висловлю любов свою.
Таке моє єство, така натура.
По-іншому не вмію, люба.

— На вкладці місяцем залитій зачекай,
Ти знаєш, що робити. Довіряй.
Твоя душа — це мій початок і свобода.
Така от непроста угода.

На моє місце станеш ти,
І в вічність разом можемо піти.

Ранкове сонце височіло.
Знайшли дівоче молоденьке тіло…
Свій вибір все-таки зробила.

І перед вічним сном
Тихенько клятву говорила:
— На груди свої знак я приймаю.
Моя ціна кровить, це добровільно, знаю.
За те я істину змогла знайти:
Спинися, мить, прекрасна ти.
Єлизавета Громова

Поглянь, там затаїлась злоба, вона в душі так жадібно горить… Ще того дня – палали зорі, а зараз відчай майорить. Тисячоліття жили дві сестри, народжені, щоб людям помогти. Століттями сиділи та плели, численні долі зіткані були. Та інколи траплялася біда, легенько обривалась нитка та, тоді вже душу кликала сестра: «Ходи, відкриєш двері, друже, не барись, тебе чекає рай, всміхнись». Тоді закралась дума в близьнюка: у їхній вічності нема кінця, вони скільком вже помогли, а душі все ішли. Незадоволена своїм життям сестра, підговорила близнюка, і та погодилась допомогти, лазівку хоч малу знайти. У пошуках пройшли роки, но вихід все-таки знайшли. «Буде війна!», – кричала голосно сестра, «Я пряжу чорну наплела, ой не за правилом вона. Не буде більше забуття, не буде раю, каяття. Тягар я не несу, спокійно ляжу і засну. Сестричко, двері відчини, прошу, я спокій віднайду». Заглянула краєчком ока в забуття, таке прекрасне там життя, так хочеться туди. «Крок за кроком впевнено ступаєш, але ж на кого близнюка свого лишаєш? Доля розрахована на двох, вернись». Почувши це, закам’яніла, в агонію вертатись не хотіла. Ввірвавшись в двері, щільно їх закрила. «Назад дороги вже нема, я більше не її рідня. Нехай буде покарана вона». І зраджена сестра сестрою, почала сперечатися з собою, но злоба вверх взяла, не повернеться вже вона. З болючим серцем прясти почала, гріховні нитки все-таки вплела і світ накрила темнота. Сім полководців з хаосу прийшли і своє тіло віднайшли: Гординя во главі іде та запашний вінок в руках несе. Хтивість цокнув язиком, пішла граційно на свій трон, її життя – прекрасний сон. Зневіра лінь виносить сумно, додати ще щось дуже трудно. А заздрість навіть не іде, вона в чужих очах росте. З далека хтось монетами дзенькоче, це жадібність сподобатись так хоче. А ось і гнів на череві повзе, він наче бик всім смерть несе. Та ще когось не вистачає, десь ненажерливість блукає. Його не чути вже давно, напевне переїлося воно. Весь світ охвачений війною, сповитий болем та журбою. Помста відбулась сестри, але покій їй не знайти. Дії наслідком багаті, її теперішнє життя купається в розплаті, темніше темряви сидить одна, стара чекає вже кінця. Із року в рік на нитку чорну споглядає, але чомусь її не обриває.
Єлизавета Громова

Скільки років ти мене знаєш?

Чи досі мене памʼятаєш?

Памʼятаєш, як ми тоді
залишали на нашій ковдрі сліди?

Чи знав ти мене?

Чи кохав,
коли мої губи до крові кусав?

Коли в моїх жилах кипіла кров, коли мені тихо шепотів – «любов».

Скільки років я тебе знаю?

Знаю.

І всі роки так безнадійно кохаю

Твоє імʼя, як повітря, вдихаю

І про все на світі в обіймах твоїх забуваю .
Танчук А

Ніч догорає на спаленім листі,
Зорі мов кулями врізані в тьму.
Серце стискається від невідомості:
Чи я повернуся, чи кану в пітьму?

Строки, лиш цифри, а доля – по колу,
Світло іде, та не гріє мені.
Ти ще чекаєш? Чи крок вже утомлений
Стерти хотів наші давні вогні?

Форма наказу не знає вагання,
Час розриває, лишаючи шрам…
В серці війна, хоч навколо – мовчання,
І лише ти зупиняєш цей хлам.

Doleo.

Горить небосхил у вогні вечоровім,
Вітри розривають розтерзану вись.
Ти десь між окопами в мороці скований,
А я крізь думки пробиваюся вниз.

Мені шепотіли світанки тривожні,
Що знову твій погляд ховається в млі,
Що дні обриваються болем безбожним,
Що кров запеклася у сні і в імлі.

Doleo.

Людина тягнеться до неба
Ціну їй цю не заплатить
Скажи но що тобі так треба
Щоб в цьому світі просто жить
Палац з кришталю ,срібний посуд
Чи вся родина за столом
Автомобіль крутий на осуд
Чи мирне небо над мостом
Сміх дитини що незнаєш
Чомусь сприймається не так
Як той що скрізь впізнаєш
Скажи мені чому це так
Чому біда чужих не щира
Чому чужа сльоза – одна
Чому людина знахабніла
Чому залишилась одна
Не закривай людино очі
На чуже горе і радість теж
Всесвіт чує , бачить ,точить
І все пройде і ти пройдеш
20.02.2025 Мицак В.
Мицак Вікторія Олександрівна