Вона чекала його на вокзалі, з малим дитя.
Він воював, любив батьківщину та життя готовий був віддати за катів каяття.
Цікаво коли приїде?
Коли побачить вже нарешті вона очі його?
Карі як ліс восени.
Карі, як її найулюбленіший постер в кімнаті своїй.
Дитя кричить та плаче.
Зовсім мале, сидить на руках матусі.
Подумки можливо, взагалі не тут знаходиться, та всеодно до криків сходиться.
Вона стояла не одна така.
Жінки с дітьми, мами, бабусі та дідусі, всі чекали своїх.
Своїх людей.
Всі зі сльозами щастя на очах, стояли та чекали, надію вони тримали, що ці свої, приїдуть живі. Наша героїня одна з них, зараз кожен це хтось з тих.
Вона була впевнена, що він живий, цілий, та мабуть навіть й не сумний.
Їде потяг. Грохіт. Всі замовкли.
В очікуванні. Стоять.
Навіть діти заспокоїлися.
Але взагалі, це була весна.
Яка за вікном стогне скрежетом підвіконь. Квітень.
Потяг став.
Як і всі мертвою тишею охлинувся. Жінка згадувала свого нареченого. Не хвилювалась, бо та ворожка з села ще неділю тому сказала їй, ЖИВИЙ!
Виходять хлопці, жінки – герої наші.
Вона вже бачить свого чоловіка. Рідну душу.
Дитину спідхватила та кулею пробігла повз людей.
Біжить. Пташки співають.
Але ось вона прислухалась. Це не пташки. Це…

Прокинулась вона, одна.
Ні тут ні там немає тої рідної душі.
Дитина плаче.
А жінка наша в кімнаті сумна лежить.
Бо вже пів року не може здихатись від цих снів.
Де чоловік її вертається до неї. Щасливий, а вона з ним.
А На шухляді стоїть фотографія її героя
«Посмертно».
Фіфія Луняк

Прикрий свою душу від зайвого люду.
Від хитрості, фальші, брехні й лицемірства.
Живемо у часі «тотального бруду»,
Неправди, безкарності, навіть, блюзнірства.

Сховай своє серце- поранять охоче.
Не завжди той друг, хто щиро сміється…
Бо кожен живе, як собі хоче ,
Як вміє, як зручно, кому як вдається.

А є ж якісь норми, чи догми моралі.
Десь правда, добро і любов поміж тим.
Не треба глобально, -ці норми сталі:
Завжди залишатися просто Людьми.

Анна Солецька

Біль. Що він мені дав?
Може кохання чи то натхнення для моменту віршованого?
Чи може тебе уві сні в перший день, після нашого з тобою «гав»?
Нічого з цього, окрім втрати твоїх вуст,
Щік, очей, розмов твоїх довгих та любові до напою під назвою «раф»
Чому ти зробив мені біль? Наніс на серце свій вбиваючий недо лоукік.
А пісня ое наша перша? Та котра «сьогодні». Чи можливо «ти так мало говориш»?
Пам’ятаєш, як розповіла про неї вперше?
Та це все вже немає ніякого сенсу.
Що ж, проте винна тут тільки я.
Це сталось сьогодні.
Чесно, навіть думала про своє «ня.пока»
Через місяць знов тебе побачу.
Боюся, що побачу іншу в проривному танці з тобою.
Боюся почути до неї:- «мені так добре з тобою»
Чому не зі мною? Чому моя біль не була твоєю межею?
Чому я маяла перед тобою зі своєю шиєю?
Чому хотіла віддати все? Та ти лиш казав-: «я ж з любові чистої, ти просто не розумієш якою ціною, пʼю кров твою я чистою.»
Ти їв мене, мов вампір з дурних, але улюблених сутінок.
Але я ж тебе люблю.
До безумства кохаю.
Та про те цитую: «любити можна: пиво, квас та шинку. А от кохати тільки жінку!»
Всеодно люблю так само.
Я б віддала тобі свою печінку.
Без їжі б прожила, на твоїй любові
Тому і люблю і кохаю до болі.

Фіфія Луняк

Я задля тебе на камеру кричу,
Що ніколи тобі я не збрешу,
І ніколи б в житті я своєму
Не написала б тобі цю поему.

Я задля тебе на камеру кричу,
Що мовчання – це наша вода
І зрання прокидатись від слів:
«Я твоя!» – давно вже не наша
Буденна хода.

Ти лиш на мене кричиш – «немовля»
Брехати не вмієш, як казала і я
Та в любові клянешся, немов не брехня
Вірила я у твої слова.

Я задля тебе на камеру кричу,
Що це все дурня і келих дешевого вина
Гоїть усі душевні просто рани
Та не знала я тоді
Про твої … романи…

Ти задля мене спиш з усіма
Ти пʼєш не дешеві вина
Ти чиїсь руки загортаєш у рай
Ти не любиш мене давно вже в край

Ти покидаєш мене лиш в пітьму
Та плачучи я ніколи тобі не прощу
І знай, я збрехала!
Поема чи вірш сама не втуплю
Та все ж я збрехала тобі в простоту

Стоячи тут навіки одна
Я лиш пригадую свої слова
Я задля тебе на камеру кричу, як
Досі довіку тебе я люблю…

Фіфія Луняк

А може я поет? А може лірик? Чи я медик?
А може навіть хімік? А може? А може?
Загубилась в нічних питаннях у собі,
Кишать ці всі тумани в голові,
А я і місця не знайду, поки себе не відтворю
А що думає вона про мене? Чи любить він мене такою? А як я їм? Здаюсь дурною?
А може це проблеми з головою?
Вчепилась я і в тести на типажі умовної «себе»
Сангвінік я? Чи меланхолік?
А може стану, як і дід мій (він Алкоголік)?
Чому в дзеркалі шукаю Бога? Чому не знаходжу? Шукаю себе і сама себе не впізнаю й тікаю? А може я і тут зникаю?
А може я нікчемна? А може щирість – не любов? А може Сократ взагалі ідіот? А може я люблю себе мов Бог? А може я просто хочу чмок?
Заплуталась ще глибше, а навколо стало ще тихше.
Лежу-лежу — міркую,
(Думаючи, що сама себе “лікую“)
Та, мабуть, ліхтар той самий,
Що в казках згубившимся майкує
Мене не опікує
І я пливу-пливу по течії, чогось чекаю
Чомусь сумую
Чомусь пливу й не допливаю
А лиш віка свої ховаю
Кого ховаю я й від кого?
Та від себе, часу і мами слова: «та ти нівроку!»
Чому нівроку? Я ж стараюсь? Сама себе шукаю, я стараюсь!
Мам, стараюсь…
На роздоріжжі, але і тут впираюсь.
А може не стараюсь?
Може філософія, то гріх?
Чи я тут просто, як «людинка сміх»?
Ні, не сміх, не гріх, не ідіот Сократ,
Фух, Боже збав!
В дзеркалі себе знаходжу, Бога поки що не бачу,
“Але і то не за горами“ – скажу.
Мам, я лірик і поет, добре, все ж і хімік
Люблю себе по різному, маю право на життя, я, різне
То чому себе гризу і так довго десь пливу?
А не пливу я, мам,
А я літаю.
Я не рибка ,мам, я, все ж, літаю
Фіфія Луняк

Заздрість риса погана- постійна в середині рана.
Рана яка кровоточе, спокою не дає, постійно уваги хоче.
Уваги мало приділили, так мало його похвалили.
А він бідолага так багато для всіх і кожного зробив.
Весь вільний час на всіх потратив,для себе часу ще не мав,він через нас для себе ще й не жив.
Він скромний та такий єдиний, такого більше не знайти людина екземпляр неповторимий.
Він бідолага так багато для всіх і кожного зробив, а ти не вдячний його не дооцінив, та ще й сусіда похвалив.
Бо той уваги не просив, а взяв за просто так добро зробив.
Він бач не обдумав і це спонтанно все зробив.
Тому хвалить його не смій!
Його хвалити рано, а благодійнику не смій наносити душевну рану.
Бо благодійник наш кричить, що все Життя для нас він жив, а ти невдячний ним не дорожив.
Йому ти Оду не співав і він за все своє добро, одного облизня спіймав.
14.02.2025
В.Є. Панченко

Вид за вікном теплом вражає натхненні очі ладним змістом
Його він стрімко набуває в міцних твоїх палких обіймах
Сірезне небо офарбує безмовний затишок за містом
Увечір усміх твій мрехтивий проб’є похмурість враз промінням

Найзліші морозь, сівер, стужа з тобою поряд тануть й гріють
Найнеквітучіша місцина крізь призму щастя зеленіє
У дотиках твоїх відчутно все. те про що так кожен мріє
Там спокій мій, мій дім, притулок для ста причин з тебе п’яніти

Уляна Шемонаєва

Моя земля стікає кров’ю,
Дими клубочаться в полях,
Чужі прийшли, несуть не волю –
Несуть лиш біль у двох руках.

З одного боку – хижий звір,
Що в пазурах тримає силу,
Що сотні літ вогнем і тиром
Ламає нашу світлу жилу.

А з іншого – така ж рука,
Що ніби щит, але й оскал,
Що називає нас борцями,
Та ділить нас, мов старий шал.

І де ж тут правда? Де наш шлях?
Де те майбутнє, що без болю?
Як вижити в чужих думках,
Не загубивши свою волю?

Хай рвуть, хай ділять, хай крадуть –
Ми вистоїмо. Нас не зламати.
Бо Україна – вічний Дух,
Що не продати і не вкрасти.
Христина Фартушинська

Колись я можу стати вітром,
м’яким і теплим, оповити
усі бажання, щоб збувались,
і любов у серці зігрівалась.
Або холодним, злим натхненням,
що здує усе твоє будення.
Колись я можу стати морем,
безоднею, що тягне вниз,
бурхливим криком, як каприз.
Чи чистим, вічним, непохитним,
ясним, прозорим, диким світлом.
Колись я стану біля тебе,
я буду скрізь, ким тобі треба.
Мицак Вікторія Олександрівна

Прекрасна стежка зорь,
Розриває небо своїм слідом.

Повертаючись в темноту,
В спокійну тишину.
Зі страхом втіляться,
Мої прекрасні мрії.

Ах, сни мої сни,
Чому ви мене балуєте?
Ваші капризні кинджали,
пронизують душу мою.

І знову цей захід сонця:
Малиновий та оксамитовий,
Не реальний, і не теплий.
Віддзеркалений від душі моєї.

На царині брами снів,
я бачу дів моєї душі.
В обійми теплі пустили мене,
недосяжні, зоряні діви…

Відкриті мокрі очі,
Калатаюче серце і пусті думки.
«Знову сон з тобою залишив слід,
пробач, я забув, що тебе немає…»

Едвард Ессен