Знаю дружба в нас одна,
Не закінчиться вона,
Дружити будемо довіку,
Вона ніколи не згаса.
Просто Мудра

Між нами — мовчазні нитки,
Вони розквітають,наче квіти й садки.
Так глибоко в серце вплітаються,
І міцно-міцно вони там тримаються.

Немов повітря, що ніжно огортає,
Пробуджує душу,що знову літає.
У цьому світлі ми буйно цвітемо,
Радість і світло в собі несемо.

У кожному погляді — іскра тепла,
У кожному слові — щирість добра.
Між нами тихі, але сильні зв’язки,
Що зав’язані,як міцні мотузки.

Віка Федорич

М’яко світло сіялось нічним туманом,
лісова тьма у лузі помирала,
на могилі стара сосна стояла
і як сторож мій сон оберігала,
та вітер шелестом листочків
шепотів свої секрети наді мною…

І в могилі своїй лагідно я спочиваю,
наче в кришталевім сні,
я згадую як колись життя,
пензлем фарб з палітри грало,
каскадом барв переливалось…

Я згадую:
стару кришу садиби
заховану гіллям дуба,
і рідний голос там —
неначе дзвін лунав,
сад, мов акварельний берег,
яблунь, груш та слив стояв,
як сонце ледве пробивалось..
через стару раму вікна.

Та яскраві мрії все сильніше тали,
а рідні голоси уже стихали,
час стирається, як фарба на полотні,
і вітер більше не шепоче,
та чиє це марення тепер…
Моє, чи твоє?..
Restless Dreams

Я втрачаю по хвилині кожен раз, коли дивлюся на годинник,
В чому справа і чому я не встигаю за життям?
Щось залишив у минулому, щось назавжди покинув,
В чому річ, чому я стигну? Зрозуміти це ніяк.

Стогне янгол наді мною, вже три роки ледве дихає,
Не я, не він не винні, що це взагалі таке?
Знову дев’ять, дев’ятнадцять, двадцять дев’ять, вже набридло,
Я не бачився з ним досі, але нам обом бридке.

Я постійно намагаюсь наздогнати щось своє,
Та не разу не вдавалось, ніби хтось з мене сміє,
В чому діло і чому я знову змушений біжати?
Квапитись кудись, не знаючи, що взагалі чекає.

Кожен день я щось втрачаю, кожен день це щось нове,
Кожен день сплять у кімнаті дванадцятеро людей,
Кожен день я серед них мовчу, дивлюся на годинник,
Я лягаю, дочекавшись. Я лякаюсь, як дитина.

(11:20 pm; january, 31, 2025)
Данило Хвіта

а в голові – тільки це ім’я,
тільки ці очі,
тільки цей голос,
усі думки – лише про його образ.

лише про нього –
він заполонив усі мої думки.
немає жодного порожнього місця –
все про нього, і ні про кого більше.

я тягнуся до нього думками, мов вітер до моря,
мов зорі до неба, що світлом дихають поволі.
кожен подих – такий ніжний і тихий,
кожен звук – мов відгомін гір загадкових.

очі його – мов сонячне проміння,
а погляд – моє безкінечне літо.
зачинені двері дають мені знак зупинитись,
але ж я йду, не помічаючи перешкод на шляху.

і скільки не йду, не тікаю –
його образ іде за мною слідом.
він – мов пісня без слів,
моя тиша, що гучніша за будь-який грім.
Ася Вівʼєн

Театр – що воно таке?
Для багатьох, це просто для розваги.
Не більш чим, збірка всіх поем в одному місці.
Прикрашена дрібним облаштуванням.
Для мене ж, це життя
Чарівна сила.
Те місце, де немає
Ні проблем, ні смутку, ні печалі, набридливих думок, страшних реалій.
Це щось таке настільки рідне,
Що гріє душу повсякдень.
Приходячи туди печальним,
Він забере тебе у всесвіт мрій.
Це той куточок де сховатись можна,
Від всього того, що спати не дає.
Це щось таке настільки звичне.
Немов до дому ти ідеш.
І тут я наче зрозуміла,
Театр – це і є, мій дім.
Оргєєва Ангеліна

Я пам’ятаю голос твій,
Такий ніжний і мерехтливий,
Я пам’ятаю твої очі,
Такі зелено-голубі, в яких можливо роздивитись все те, що сховано в душі.
Я пам’ятаю посмішку твою, яку нечасто ти показуєш всім іншим.
Я пам’ятаю всі розмови, хоч їх і було не багато.
Я пам’ятаю запах твій, він був приємний і легкий,
Я пам’ятаю всі обійми, твій погляд, жарити, та все інше.
І саме той похмурий ранок,
І ті секунди забуття
В пам’яті моїй назавжди,
Залишаться вже на віка.
Оргєєва Ангеліна

Прости, моя квітка!
Я зрадив тебе.
Зломав твої крила.
І ранив тебе.
І ночі безсонні.
Пробач, я прошу.
Я все ще сумую.
І тебе люблю!
Часто бачу я у снах.
Як ти плачеш уночі.
Все віддам твоїм очам!
Буду поряд я завжди!
Не журися, не кричи.
Вір, настане ще весна.
І у тебе на душі.
Люба квітонька моя!
София Геда

Коли в душі панує тьма,
І світ здається без надії,
Лиш доброта, немов зоря,
Дарує світло й теплі мрії.

Не згасне там, де серце щире,
Де вчинки чисті, мов вода,
Бо доброта — це не лиш віра,
А світла істина проста.

Вона у слові, що зігріє,
У допомозі без причин,
У серці, що теплом зоріє
Серед байдужості і стін.

Її не зважити, не вкрасти,
Вона безцінна, як життя,
Хто вміє щиро її дати —
Той не один серед буття.

Вона не кличе, не кричить,
Не вимагає нагороди,
Та в кожнім серці ясно світить,
Як промінь сонця у негоду.

Вона у посмішці простій,
У слові щирому, сердечнім,
У погляді, що без надій
Дарує світло безкінечне.

Не зникне там, де людяність живе,
Де серце чує біль чужого,
Де хтось, не думаючи, йде
На допомогу, просто з згоди.

Хоч світ буває сірим, злим,
І правда тоне у обмані,
Добро це сяє між людьми —
Живе, незламне і безкрає.

Віка Федорич