Чарівний, білий ліс,
Весь снігом оповитий.
Усіх ти зачаруєш,
Хто до тебе завітає.
Морквина

А люди кажуть: " Ти талановита".
І я погоджуюсь, всміхаючись в душі.
Бо знаю я, де те насіння скрите,
Сонцем зігріте і покупане в росі.

"Талант від Бога " – кажуть люди.
Я киваю.
І дякую. Не їм . А Небесам.
Я ж співтворю, бо Світло це приймаю,
Бо я Твій Дух, а тіло моє – Храм.

Душі своєї й слова не почуєш,
Бо не властиво говорити їй словами.
Лиш відчуття і образи кочують,
Друкованими стаючи рядками.
Оксана Шакун

Епіграф
(…) Люби свого ближнього, як самого себе! ( …)
Це важливіше за всі цілопалення й жертви!
— Марка 12:28-31/33, Огієнко

Всі наші біди – це від того, що ми не любимо себе,
Порушуючи знову й знову те, що так просто пояснив Господь.
Ми витрачаємо всі сили на те і інше, се і те,.
Аби пройти скоріш повз головного.

Подумай сам! Якщо до всіх довкола
Відносимось ми так, як і до себе,
То що беремо за основу?
А потім нарікаємо на Небо.

Якщо не на Любові ми будуємо,
Якщо не Нею дихаємо і живемо,
То чим? Тим, чим себе руйнуємо,
Вдаючи, що лиш так і треба.

І зводимо ми руки до Небес!
І тонемо в сльозах і ріках крові!
Не розуміючи, ЗА ЩО ?! Бо без
Любові нема основи у самій основі.

9.02 2025

Оксана Шакун

Ти сонце, що гріє у холодні дні,
Ти промінь, що світить в життєвій імлі.
Твої ніжні руки – мов крила тепла,
Що серце торкають, дарують добра.

Ти перше «люблю» і перший мій сміх,
Ти радість, що в серці палає повік.
У погляді твому – безмежна весна,
А в слові – підтримка і мудрість ясна.

Коли ж мені важко, ти поруч завжди,
Підтримаєш словом, зітреш всі сльози.
Ти мій оберіг, моя віра жива,
Моя найдорожча, матусю моя!

Байдачок Богдан

Вони сміялись, мріяли, любили,
У серці сонце, в погляді весна.
Та в чорну ніч їх кулі погубили,
А вранці плакала за ними земля.

Вони не зникають у темній завії —
Живуть у молитвах, у пісні вітрів,
У полі дозрілому, в квітах на схилі,
У шелесті листя, що чути без слів.

Вони не побачать весняної тиші,
Не вийдуть у поле, де вітер співа.
Та кожен із них заховався у виші,
Що мужньо шепоче: "правда жива".

Вони тільки в снах будуть ніжно казати,
Що вільна лиш та, що боротись змогла.
І вітер весняний буде гойдати,
Їх спогад дитинства у травах села…
Віка Федорич

В самому серці Закарпаття
Поміж лісного розмаїття
В долині гір, як ніби пава
Є містечко там: Іршава

Через місто мов та стрічка
Тече тихенько гарна річка
І казковита ніби мавка
Любима річка ця: Іршавка

Є старий міст у центрі міста
Він як символ всього міста
Це міць непорушної дуги
Що з’єднав два береги

Іршава з радістю й теплом
Вас зустріне всіх разом
Будете вражені красою
Закарпатською весною

Вам запам’ятається на все
Як дивовижно Сакура цвіте
Місто парк, й ріка яскрава
Неймовірне місто це: Іршава

Ігор Лівак

Можливо я із іншого життя?
Із іншої реальності чи світу
Прийшла сюди ще геть дитям
Рости й пізнать земну освіту?
Можливо я із іншої планети?
Але я дихаю як всі, живу і вчусь
Я пізнаю усі земні секрети
Гадаю скоро і ядра торкнусь
Мені цікаво все і я готова далі
Пройшовши вже усе найгірше
Я тільки більше поринаю у деталі
А світогляд мій стає все ширше
Мене вже менше ця земля страшить
Вже менше щось бентежить
Я хочу тут життя прожить
Воно моє, воно мені належить
Я вже кохала і була щаслива
Я плакала, переживала біль
Була моментами брехлива
Чим сипала на рани сіль
Я вже раділа дню і ночі
Безстрашною була як грім
Я вже дивилась смерті в очі
А ще пізнала як це «дім»
Я падала й була залежна
Без крил навчилася літати
Я світ любила обережно
Й пізнала значення «чекати»
Я вже знаю як це «воля»
А ще в них пекло є і рай
Я часто чую слово «доля»
Хіба ж вона? – але нехай…
Зі мною йшло людей немало
Усі були не схожі, різні
Із кимось світло нас єднало
Хтось залишав сліди залізні
Ще стільки термінів пізнати
Ще стільки у собі знайти
Немало треба ще віддати
Щоб весь цей шлях мені пройти
Хто ж я, звідки або де?
Я неодмінно все дізнаюсь
Моя душа мене веде
А серце знає, не зламаюсь!
Аліна Жиренкова

Епіграф
(…) Люби свого ближнього, як самого себе! ( …)
Це важливіше за всі цілопалення й жертви!
— Марка 12:28-31/33, Огієнко

Всі наші біди – це від того, що ми не любимо себе,
Порушуючи знову й знову те, що так просто пояснив Господь.
Ми витрачаємо всі сили на те і інше, се і те,.
Аби пройти скоріш повз головного.

Подумай сам! Якщо до всіх довкола
Відносимось ми так, як і до себе,
То що беремо за основу?
А потім нарікаємо на Небо.

Якщо не на Любові ми будуємо,
Якщо не Нею дихаємо і живемо,
То чим? Тим, чим себе руйнуємо,
Вдаючи, що лиш так і треба.

І зводимо ми руки до Небес!
І тонемо в сльозах і ріках крові!
Не розуміючи, ЗА ЩО ?! Бо без
Любові нема основи у самій основі.

9.02 2025

Оксана Шакун

Ты так тихонько меня приласкал.
Мне во сне приходил, мою дверь открывал.
Свет ясного солнца.
Стучит к нам в оконце.
Хочу я проснуться!
Но море иллюзий.
Мешают понять.
Что нужно опять.
Ты – моё солнце средь ярких огней.
И не оставлю тебя я, поверь!
Мысли читаешь мои изнутри.
Яркой свечою во мне ты гори!
София Геда