я розпишу стіну фарбами.
намалюю там те, що приходить у сни опівночі.
згадую серед робочого дня твої люблячі очі.
я закарбую у памʼяті той останній погляд,
останній тяжкий видих, який відчула на своїх долонях.
і ні, він був не твій.
кожен тяжкий видих відчувається чужим.
фарба не лягає на стіни,
шпалери я зняла.
навіть забула від чого тікала.
це все несмак, який ненавиджу до нестями.
та рідна осінь плаче, поки квіти вʼянуть.
і хай дощи бʼють дзвоном глухим,
кожен мій тяжкий видих відчувається чужим.

стрингер

своїм тихим голосом, стриманим тоном,
я кажу тобі лишитись.
благаю лишитись ще на одну розмову, бо засинати у тиші – це вбивство любові.
твої байдужі очі, вони беруть ніж і нутрощі мені лоскочуть.
своїм тихим голосом, стриманим тоном,
я благаю мене почути.
повторюю ще декілька разів, хоча з першого було зрозуміло, але не тобі.
на жаль, я теж не розуміла, що мені просто треба було піти.
ми більше не у тиші, бо тепер мій крик бʼє кришталь.
але я кричу не на тебе і не тобі, бо не дозволю цього чути.
ці важкі стіни відчують весь біль,
на цих важкий стінах малюють кровʼю.
я голосно мовчу та безмовно кажу.
ти не чув, поки я завжди повторювала.
і я піду у цій цвинтарський тиші, навіть якщо ти захочеш лишитись.
стрингер

все моє життя відчувається як недописана книга,
відсутність останнього акорду на піаніно.
всюди є хтось краще, і ні, це не я.
якщо б я була музикою – це був би забутий брудний пост-панк.
кожен день ніби день сурка,
і я втомилась рахувати хвилини.
безумство – повторення незліченну кількість разів тієї самої дії.
тільки я не чекаю іншого результату,
просто запила водою всі ці втрати.
смерть не лякає мене,
мені здається — це я лякаю смерть.
якщо бог є — скажіть, навіщо це все?
їсти паски на пасху атеїсту —теж саме,
що казати тобі йти, не обертаючись.
мчусь без пасків на великій швидкості,
тільки в мене немає машини.
я не бачу нічого у снах,
я не сплю, я рахую хвилини.
рахувати їх почала наприкінці тієї зими,
і мене це не покине.
не буваю вдома, мене там не бачать.
тиняюсь на холодній слякотній вулиці,
наче не самотня, в моїх навушниках музика.
9ть моїх кроків, на 10й я впаду у прірву.
жодного від тебе — жахливий нещасний випадок.

стрингер

я б хотіла власні почуття зібрати,
всі зім‘яти, пригальмувати.
зафарбувати якравим прогавини в пам‘яті,
спочити на лаврах, збагнути де маю бути я.
забити ватру всередині, розповісти психіатру.
я сильна, я мужня
я знаю, я вмію
я зможу, зловорожу, тривожу
відчуваю, кохаю.
втомилась падати, провадити маленьку її уперед, з розбитими колінками.
пластир — порізник, зник ще в дитинстві.
плацебо — обійми вночі з тінявою.
дивитись у присмерк завджи дивовижно,
не чути себе у слізних, бачити різних.

стрингер

втрачаю жагу до життя,
до небуття ще крок у прірву.
благаю, пам‘ятай всі мої слова,
хай я лишусь жива у твоїх думках.
стіни давлять, мізки плавлять.
розумію всіх
розумію кожного
розумію все — метафори, фрази, епітети.
забула лише, коли в останнє розуміла себе.
я для кохання, а не для закоханості.
в мене одне ім‘я, єдине буття.
коли я встигла прогавати те,
як загубила своє навмання?
я так втомилась падаючи розуміти,
що треба знову тягнути наверх
тіло своє побите.
і на мічені тендітні плечі кладуть все більше каміння.
проміння сонця впаде на обличчя,
краплі дощу падатимуть на намисто.

стрингер

куди ховатись від гнівного грому з дощем?
плащем не вкриєш розпалене серце своє.
стали ще одною краплею в морі розчарування.
особисте море, що в спеку не втратить свій вміст.
особисте море, що топить мене в глибині,
глибині думок моїх.

стрингер

що я можу сказати, коли ти вже не завжди поряд?
брехати, забувати, перебудувати
а головне, зламати —
мене, мою душу, або просто нервову систему.
і кожен день ніби день сурка,
бо мізки забиті єдиним.
благала у бога збрехати, забути, перебудувати та зламати.
до речі, у нього я не вірю, як і у себе.
як і тобі, точніше, тим ким ти став або те, що казав.
непотріб зайняв усе життя, бо непотрібні фальшиві романи
стали пігулкою від самотності, самолікуванням від тебе.
але гадаю, лікаря треба змінити, бо далі ще пропонує наркотики та алкогольні коми.
ненавидів вспака, але ти теж единий, кому я щось присвятила
та віддала своє найцінніше надбання, щоб потім ти відмовився від мене як заклятий веган від м‘яса та молока.
забула?
ні, кожен день згадую.

стрингер

вибач за всі ті рази, коли в душі помирала я.
рятувати з безодні, руки ломаючи, треба було.
казала, що більше ніколи нікому не довірю життя своє.
і пам‘ятаю як колись сказала те «ні»,
що могло зламати.
ти молодший брат, син, свах
або останній цвях у моєму гробу.
ти мій останній шанс, і взагалі, не люблю кохати я.
але мізки пусті, дурна голова, п‘яні думки.
десонанси все ловиш ти, бо доля привела ніби до пустої калюжі.
усі безсонні ночі, припухші очі, пропиті нірки, теплі обійми, сльози до несхоху.
льоду б в палаючи думки і поряд тільки ти, ти.. та й ти.
втомлений, байдужий, безкінечно розлючений і розуміючи темно-зелені очі палають сьогодні до несхочу.
спіймати, подолати, навчити, говорити, кохати та не відпускати.
але чи є змога?
бо серце моє не дає на це згоду.
і що ти поробиш у таку негоду?

стрингер

що з життям своїм роблю я не так?
чому в думках блукають спогади минулі,
які бажала б я забути, як сон жахливий і грішний?
не можу я так більше бути,
на самоті, де кривдник я.
мій ворог то моє внутрішнє.
мій спадок, то мій алкоголізм.
сил нема так більше жити,
коли в думках я сам собі антагоніст.
всі рішення хибними здавались,
хоч я і намагаюсь, думаючи,
що до правильних я маю хист.
сама собі офелія, що згадає усі мої гріхи.
рятувати сном більш нема чого,
порізник був би в вигляді віщого
пустого сновидіння, де дали б відповідь мені, що зробити мені своїм спасінням або що кривдить, коли на самоті.
блукаю крізь ліс, де дерева високі.
колись я виросту й усе побачу,
виросту й усе пробачу.
тільки-но час плине не у ту мить.

стрингер

ми з тобою не станемо близькими.
ти не зрозумієш мої жарти, в яких
я намагаюсь висловити свої думки,
ховаючись за тінявою сорому.
не зрозумієш чому я все ще вдома,
а не поїхала десь там,
у пошуках свободи.
ти не відчуватимеш мене,
не помітиш смуток і мовчання.
не слухатимеш безупинний
водоспад тривожних мислень,
безбарвних повсякденних бачень
не грітимеш мої холодні руки, не перевірятимеш долонями
температуру лоба, не торкатимешся
носа, щоб відчути чи є холод.
побачивши мене у будь-якому
нетверезому стані, не спитаєш
чи втомилась я і для чого тікаю.
не будеш слухати мої співи, розуміти мої вірші або спроби
до їх написання.
не шукатимеш мене у натовпі,
не дзвонитимеш вночі розповісти жарти.
ти не будеш мовчати поряд, коли не маю сил балакати.
на вряд приїжджатимеш
побачити на декілька хвилин,
проводячи додому.
скептично оціниш бажання бути слабкою,
бо втомилась себе боронити.
сміятимешся з того, що я труслива, що не хочу бути вдома.
і що мій справжній дім — це не якийсь будинок.
не даш змоги прояву почуттів,
вибуху емоцій та нестримному
риданню.
не триматимеш мої руки, коли
захочу завдати собі шкоди або
коли буду щиро посміхатися.
не захочеш зрозуміти, чому я
всюди втомлена і з сигаретою.
ти — поверхневий, поки я завджи була глибока.
ти не почуєш, поки я завджи
повторюю.
ти не захочеш більше ніж краса
та тупі жарти,
ти не побачиш мою втому.
не зрозумієш, що я витрачаю час на безглузді бесіди,
з наміром знати щось рідне,
бо ми з тобою різні.

стрингер