здавалось би
цього мало

секундна стрілка
–
за-
тонкА
за-
дУже
щоби з-
начити
хоч щОсь
серЕдньостатистИчно
розрізнИме

століття перемог
ще
не
на-
стАло
тОм
і
бОрсаються
сі
годинникОві
три стрілкИ
а
вистрілити
все не можуть
і
імітують зхрещені мечі
без іскр
і
боріздОк зазУбрин
затУплюючих
гостро-
тУ
їх лЕз
які
зійшлися
в одній точці
всіх часів
народів і епох

посередИні

рівновіддалено від
крАю тих провАлль
що
їх часИ
ще
не
при-
йшлИ
алЕ
не за
горАми
гуркіт в них падіння

а нині
–
тихо так

лиш
дИхає
"тік-тАк"
хтось
у кімнаті

і
тіні
розповзлися по кутАх
почотиригрАнного житлА

як мурАхи
без мурАшника свогО

тече
повз них
печально

неповноводна річечка часУ

поволі наближається вже
ранок
до вікнА
попід яким
усе активніше снують
постійнозаклопОтані машини
оптимістично налаштовані
в дорОгу

гудінням
вулик
прокидається
зі сну

ХРЕСТОСЛОВ

Весна прийшла — у небі сонце грає,
У ріках кригу зрушує вода,
Та тільки тут вона не поспішає,
Бо тут ще йде кривава боротьба.

Весна прийшла — світанки стали ясні,
У полі знов озвалися птахи,
Та десь у нас, у зболеній країні,
Лунає гуркіт вибухів глухий.

Весна прийшла, та чорніють руїни,
І сльози капають, як дощ рясний,
Бо тут весні ще треба зупинитись,
Доки не стихне смерті грізний шин.

Весна прийде, але коли — не знати,
Коли розвіє ніч ворожий страх,
Коли в саду заграють знову свята,
Й не буде болю в материнських снах.

Весна прийде, коли замовкнуть гармати,
Коли земля не плакатиме знов,
Коли ми зможем просто обійняти
Свободу нашу, волю і любов.

Аполлінарія Марчук

(Поезія про красу, силу і боротьбу України, що змінилася після війни, але не зламалася.)

I. До бурі
Ще вчора поле пахло житом,
І стиглий сонях у росі
Гойдався тихо, ніби літом
Не було місця для біди.

Дніпро котив могутні води,
І золотавий цвів степи́ть,
Здавалось, простір і свобода
Навік нам будуть боронить.

В садах цвіли черешні білі,
І дзвінко линула весна,
А люди мріяли, раділи –
Жила, співала сторона.

Ми будували, ми творили,
Плекали землю і зерно,
І в вільній пісні, повносилій,
Тремтіло щастя, як вино.

II. Вогонь війни

Та раптом – грім. І чорна хмара
Закрила сонце, спалювала сни.
Прийшла війна, прийшла примара,
Щоб залишити дим й руїни.

Земля здригнулась під ударами,
І плакали у місті діти.
Під злими блискавками гармат
Палали села і блакити.

Важкі колони йшли із півночі,
Вони несли лиш смерть і страх,
А ми стояли, як та криця,
Як непохитний дикий птах.

І мати сину шепотіла:
“Сину, вертайся, я молюсь…”
А син пішов – боронить крила,
Щоб знову збулась віра й Русь.

III. Біль і надія

Сади, що квітли, стали чорні,
Замість пісень – самотній крик,
Лиш руїна в очах безодніх,
Та дух наш міцний не поник.

Стіни падали, долі ламались,
А серце країни – не вмерло.
Навіть у мороці – ми не здавались,
Кожне місто – немовби серп.

Бо ми – це вітер у полі дужий,
Ми – хвиля вільного Дніпра,
Ми – непохитні, хоч світ байдужий,
Ми – Україна! Ми жива!

IV. Завтра буде світло

Колись настане новий ранок,
І сонце гляне в синій став.
Згадає світ, що тут стояли
Ті, хто свободу не віддав.

Повернуться додому вої,
І мати сина обійме.
Той, хто пішов у темінь бою,
До рідних рук колись прийде.

І знову поле стане жовтим,
І синє небо – без заграв.
Та пам’ять вічна про тих, хто впав,
Житиме в серці, мов світанок.

Україна встане з руїн,
Мов фенікс, що горів у пеклі.
Ми – не зламались. Ми стоїмо.
І йтимем далі – вперто, нескорено,
До свого світла.

Слава Україні!

Аполлінарія Марчук

Квіти, квіти, квіточки,
мої любі діточки!
Я дуже вас обожнюю,
зиму я проводжаю.
Ви всі розквітнете,
та краси зумієте
дати людям добрим
та лучикам бадьорим.

Дуже ви красиві,
квіточки мої!
Дуже ви прелестні,
діточки мої!
Вже зеленіють
та квітнуть
квіточки красиві.
Вже весна приходить,
щоб подарувати
радість та веселья
людям дорогим.
Варвара Бородіна

Частинки світла знову в непокої,
Лиш темрява здається їм отрутой.
Раптово роздається голос крові —
Всевишній закликає нас до суду:
Для збору урожаю і розплати,
Де злодії дістануть по заслузі,
Кати згорять у вогнищі святому
Та знімуть кайдани усі закуті,
Щоб знову бою прагнути до смерті
У Війську Перуна у вічній битві.
З провидцями в одному строю анти
І їм обіцян Небокрай покою.
Вони не хочуть залишати строю
Бійців Перуна, закликаючи до бою
Всіх друзів — вже гуркочать барабани.

Вони пішли у вічність простору назавжди
І десь за межами землі здобувши правди,
В Небеснім війську здобули покою
Та все ж із біллю й смутком згадую Героїв.

Але ніколи не забуду безкінечний хаос —
Пригадую обличчя рідні, задихаюсь.
Вони знаходять спокій в Вирію святому,
А в пам’яті живуть обличчя всіх Героїв.
Зв’язок запросить командира —
Відсутність звуків відповідь ефіра.
Втрачає доля пелюстки щомиті,
Він залишає нас і вже не в цьому світі.
Крізь біль, обвуглений на прах,
Останнім криком перекриває страх:
“Предвічний Роде — джерело Прасвіту
Дозволь ще раз насолодитись Білим Світлом”.

Вони пішли у вічність простору назавжди
І десь за межами землі здобувши правди,
В Небеснім війську здобули покою
Та все ж із біллю й смутком згадую Героїв.

Залишимось Всевишньому вірні,
Пройдем життя від кола і до кола,
А ті, хто кинув виклик смерті знову
Летять у кращий світ як Янголи.
І душі гідних, сповнені любов’ю,
Крізь постріли та вибухи гарматні
Відчули поклик, надихнувший наше браття
На єдність Роду й величність святу.
Підступна пастка витязів ковтала,
Спортсменів, науковців, мудреців,
А пам’ять із глибин їх імена підняла —
Щодня в ефірі чули позивні:
Да Вінчі, Росс, Вітаха, Жека, Тихий,
Продюсер, Тьомич, також Аладін
І наймолодші наші браття Норман й Вікінг
Вони мовчать — не чути рідних голосів.

Вони пішли у вічність простору назавжди
І десь за межами землі здобувши правди,
В Небеснім війську здобули покою
Та все ж із біллю й смутком згадую Героїв.

Синів полеглих у бою
Ніколи не забути нам обличчя.
Знов бачимо суворі кладовища,
Які зростають з попелу й вогню.
Сумні нескінчені ряди у вирві
Братів злетівших у безмежжя,
За командиром йшли вони у битві
Й за ним пішли у світлі небеса.
Не зможе вийти на зв’язок Да Вінчі
І більше Джек не викличе Юхима,
Не чуєм жартів брата Джина
І тане голос вдалині малого Гріна.
Кабан, Крахмал, Голем та Оборона,
Шмель, Віскі, Кот, Мілан й найстарший Пона,
Електрик, Кріс і Вольт пройшли земні дороги
І кожний відлітає в обрані чертоги…
Несе в собі частинку бога Вікінг —
Дарує посмішку у сонячному світлі.

Вони пішли у вічність простору назавжди
І десь за межами землі здобувши правди,
В Небеснім війську здобули покою
Та все ж із біллю й смутком згадую Героїв…

До битви закликає знов комбат Да Вінчі
Майкл, Бомба зазирнули в його вічі
І разом з ним вже відлітають в Небеса
В безмежність – там світом править істина одна.
Зростає Військо Воїнів крилатих —
Брат, Дембрик, Чиж отримали посвяту
В Небесні Янголи, які стоять на варті
Свободи й гідності в війні заклятій.
Пірат, Татарін, Прапор… Дніпро, Сябро, Айті…
Вам браття Честь і Слава всім, земний уклін!
Анна Кондель

Хлопчик йде до школи.
Мати спитує в нього: "Як спалось? Як справи?"
Але він мовчить, зневажає матір.

Повернувся хлопчик, мати спитує його: "Як там в школі?"
Але він нічого не розповідає, зневажає матір.
Вона до нього з любов’ю,
А він не хоче ділитися любов’ю.

Пройшло багато років.
Мати стала старою,
Хлопчик став дорослим.
Мати просить у нього, щоб допоміг старій,
Але він нічого не зробив
І пішов до дому.

Мати погано стало,
Але хлопчик не зважав на неї.
Померла стара,
Тільки потім хлопчик зрозумів, як було.

Неприємно, мати…
Коли став він дідом, і його діти були
Такі самі, як колись, і він був.
Прийшов він до своєї матері та просить пробачення,
Але вже було занадто пізно.

Пройшло кілька років, і старий помер.
Зневажав він матір, та потім його теж зневажали діти.
Любіть своїх батьків та допомагайте їм,
Тоді буде все добре.
А якщо будете зневажати їх,
Будуть справи у вас погані.
Варвара Бородіна

Ці перші квіти весняні, такі зіркові…
Як райдуга небесна – кольорові!
Яскравий день з привітом відчинився,
Ти так здивовано на мене подивився…

Я подарую тобі квіти спозарання,
Нехай розкажуть про менЕ, ще до світання.
Ти посміхнешся лагідно, це так незвично –
Подарувала тобі квіти фантастичні!

І серце загадково защемило,
Забилося ритмічно, засвітило…
Такий яскравий хід, букет весняний –
Подарувала я для тебе спозарання.

Я загадка лишилась іще досі,
У променях так світиться волосся…
Грайлива посмішка уста вкриває,
Твоє сердечко про кохання промовляє.

Чарівність освітила всю кімнату.
Про себе хочу ще раз нагадати.
Букет весняний: ніжний, світанковий…
Промінчик щастя феєрично-загадковий.
ND💗
Надія Холод

Моя найбільша мрія у житті
Щоб тиша панувала в Україні
Щоб небо чисте без вогню й біди
Світанки зустрічали ми спокійно

Щоб матері не плакали за тим
Що їхні сини і дочки гинуть і зникають
Щоб діти більш,ніколи у житті
Не чули сирени і тривоги

Хай тиша вкриє наше небо назавжди
Хай запанує очікувана мить.
Хай сміх і радість запанує у житті
Щоб жити й знати більше не війни.

Я мрію щоб у вільній Україні
Завжди лиш славу віддавали Богу
Щоб Україна стала на коліна
Лише,перед Богом і більше не перед ким
Юля Тричук

У тихім шепоті зоряних трав
Складає вітер таємний слова.
Там, де світанок ніч зустрічає,
Мрія у серці тихо зростає.
Ховаюсь в тіні – шукаю себе,
Світло крізь пальці несе щось нове.
Далеко за обрій лине мій крок,
Де кожен світанок – мов перший разок.
Часом я падаю, часом лечу,
Правду у світі знайти я хочу.
В зоряній тиші світ не мовчить –
Серце в надії вічно бринить.
І хай заблукаю – шлях віднайду,
Світло у грудях я збережу.
Бо поки вітер несе мої сни,
Вічні надії в душі нездоланні.
ДАРИНА

І більше вона не прийде,
ти краще її відпусти,
лиш в памʼяті слів голосних,
кричатимеш мовчки: «Прости».

Вона тоді тихо піде
у ранішнім сяйві світання,
та лиш тебе не знайде,
щоб попрощатись востаннє.

У полі волошок зірве,
як небо, блакиттю сповите,
і знову свій спокій знайде,
що розчинився крізь роки.

В мережево мрій закохався,
придумавши старе кіно,
аж потім шалено злякався
від сну, що здійснився давно:

Удвох вони довго гуляють,
під деревом тіні шукають
стежину, що зводить серця,
де віє холодна весна.
Тахмасбі Ірина