ти знаєш, я би по нашим стосункам написала би книгу.
багато хто не зрозумів би як її читати,
не стямив би як і чому її писали.
я напишу про те, що в нас не було вічності, не було навіть такої трагічності.
не було довготривалості, але були «ми».
були такі, якими є.
нічого не вийшло і не вийде,
обидві знали це спочатку, але яскравими фарбами малювала б тебе до самого ранку.
і усі твої фрази, як поетеса
поетесі, — згадую під час кожного світанку.
ти єдина, хто вписав мене хоч кудись.
ти єдина, хто показав мені, що я — це синонім до слова «кохання».
ти єдина, кого я згадаю, коли мені скажуть про правду.

стрингер

ти чомусь розхристуєш свою сорочку,
але я ще не сказала, в яких
рядках авангарда себе я бачу.
ти не пам‘ятаєш мій
улюблений колір,
чи кладу я цукор в чай,
що я не люблю цитрусові
та зиму, бо в мене постійно
мерзнуть ноги.
я не знаю, що казати, коли ти поряд,
я не знаю, куди діти свої руки
я не хочу тебе чіпати, поки ти
цього жадаєш.
я кохатиму так, як не кохав ще ніхто
але для тебе у метафорі я не стану навіть домашнім котом,
якого хтось так хотів у дитинстві попри алергії.
я накрию твої плечі ковдрою,
прикрию оголену шию, щоб не
ознобило.
збери свої речі та не забудь свою каблучку,
залиш мою навіки порожню квартиринку.
стрингер

я втрачаю себе,
з кожним вдихом і видихом.
я втрачаю себе,
із цим димом цигарки.
я втрачаю думки, бажання
й наснаги.
я втрачаю усе, що я мала по правді.
хай весь ліс мій палає,
я не взмозі вгамувати.
хай мої руки замерзнуть
і я не зможу більше грати.
тільки обіцяй, що ти
встанеш за мене
у цім смертнім бою.
холодна підлога,
безсоння й тривога.
не відчуватиму пальців,
моє серце не гріє
і я вже стомилась.

стрингер

знаєш, твої очі здалеку й вперше
здались мені карими.
я дивлюся у них і серце моє
бере мука,
у тебе в дотиках відчувається трепетність й туга.
в моїх руках ти вже ніби потанув, але відчуваю, що щось ще тримає.
терпіння й наснаги до втрати часу немаю,
але тебе чомусь чекала й чекаю.
мені важко сприйняти, що можуть кохати.
прийняти турботу — перестрибнути гору.
мою дурну голову важко прийняти, важко заспокоїти й відпускати.
не вірю більше у слова, у клятви, надії.
навіть в дії не вірю, не бачу причини.
а твої в мене викликають довіру,
хоч лячно й тривожно,
з дитячою втомою.
купа бенеків, що викурена осінню,
й ті мої сльози посеред ночі,
підсвідомі спроби себе боронити —
і я знову, спочатку, вчуся любити.

стрингер

скажи, що ти будеш робити,
як не відповім на десятки твоїх дзвінків?
що ти будеш робити, як побачиш мене на підлозі і я буду гола?
ні, не буквально, гола —морально.
як у нотатку я напишу все, що бентежило моє внутрішнє з дитинства?
я напишу там те, що не почув навіть мій психотерапевт.
або не напишу ані слова, щоб залишити після себе тишу..
тишу, я благала тільки про тишу.
я благала тільки про спокій, я жадала його до нестями.
я мовчу про любов, мовчу про буття.
мовчу про себе й своє самосприйняття.
тож скажи, чи будеш ти приходити на цвинтар?
чи поцілуєш ти мою труну?
чи згадаєш мої улюблені квіти?
скажи, може вони усі тоді зрозуміють, що було не так весь цей час?
хай я залишусь яскравим місяцем в твоїх спогадах.
запахом ранкової кави, солодким на вустах смаком марвел шоколад або біллю в горлі після сигарети.
хай я запатентуюсь в усіх гарних світанках, в теплі від дотиків м‘якого хутра любого кота.
тільки не кажи мені, що я залишусь холодом дерев’яної труни у твоїх думках.

стрингер

в тебе такі гарні руки.
я дивилась на них і намагалась зрозуміти нервуєш ти чи просто думаєш, що мені краще сказати,
бо вони ніколи не були у стані спокою, як і я біля тебе.
ти питав чому я мовчу,
я б як завжди збрехала, але на цей раз сама й не знаю.
і коли я чую про твої єдині стосунки, мою голову беруть думки — чи вмієш ти кохати взагалі?
мені страшно усвідомити, що ні, бо на що тоді я сподіваюсь?
це все безглуздо, бо в твоїх очах я не бачу місця для самої себе.
не бачу зацікавленості, не бачу там навіть ніжності та бажання мене торкатись.
постійно думаю чи варто чіпати тебе зайвий раз, але обійми з тобою такі міцні, що мене бере мука.
я все думаю, чи то я винна в їх міцності, чи ти безмовно говориш про своє небажання від мене йти.
і все так не мало б бути, і я хочу забути все ж таки колір твоїх очей.

стрингер

прийди вночі,
бо тільки уві сні я можу бачити
як ти ходиш боса,
цілувати руки, дивитись у ці зоряні очі, чепурити твоє волосся.
там я більше не боюсь тебе скривдити,
не побачу як ти зникнеш у середині нового вірша, поникнувши у темряві ще одного посередника.
по черзі грали не по правилам,
не знаю хто з нас таки прогавив,
але я знову прокинусь о 3й ночі.
дали б мені тільки ще один шанс – тебе зроду більше не лишала б,
напевно.
стрингер

все місто в тумані,
я памʼятаю, ти любиш цю пору,
тобі так легше зникати.
починаю задихатись, не чіпати руками,
дивитись твоїми очима, відчувати холод.
тіні на стінах, шукаю твою руку в кишені.
твої слова, мов сигаретний дим, зникають в холоді зим.
вулиці пусті, тепер тут тихо,
і я ненавиджу це місто.
згадую твої очі від зими до зими,
не дивись ними так холодно.
не дивись на мене.
стрингер

Минув короткий день, у синь ускочив місяць,
жаріють зорі, наче у кадилі ладан,
грудневий вечір на простори білі всівся,
улігся вітер у полях, зайнявся спадень.

Поміж крислатого гілля бринить-яріє вогник,
палає сніг попід розлогими кущами,
студену землю зігріває сонця дотик –
цілує палко полум’яними вустами…

15.12.24
Анастасія

Над лісом рядок фіолетових хмар,
серпанок на землю поклав підборіддя,
в пітьмі, попід балкою, ніби ліхтар,
калини мигтить білосніжне суцвіття.

Впустила ялина янтарну сльозу
на пишну зелену вологу спідницю,
гуляє полями холодна луна – зо-зу… зо-зу…зо-зу…
строкатий то бахур чарує самицю.

Легенько розчісує вітер зрання
тонесеньким вишнями густії чуприни,
скидають деревця ошатне вбрання –
пелюстки біленькі летять без упину…

15.05.2022
Анастасія