Мрійливий дощ, що спадає з неба, наче легка пелена, обвиває землю, поглинаючи її в своєму дощовому обіймі. Він танцює в повітрі, дрібний, як перлини, тихо стукає по дахах і листях дерев. Кожен крапелька — то нова мелодія, що звучить у серці, а вся природа, здавалося б, затихає, слухаючи цей тихий концерт.У темному небі, наче сіра завіса, повільно ковзають хмари, і все навколо стає м’яким, розмитим, пропитим дощем. Вологе повітря приносить відчуття свіже, прохолодне, розслабляючи кожну клітинку тіла. Вітер лагідно погойдує дерева, і навіть вони здаються тихими, спокійними, схиливши свої зелені голови перед природою.
Богдан

Вивішує вечір півтінь на простори,
іскринка сяйнула – хутенько ховає
лице перламутровий місяць за гору,
на весі поволі смеркання лягає.

Між небом й землею обміжок імлиться,
у вохру вмочилися хмари перисті,
в низинку скотилося сонце-копиця –
заграла на схилі заграва жариста.

Галяви, дерева – весь окіл в обнові –
на кілька хвилин одягнувся в рожеве,
проходить ще мить і оголений знову –
укрив прохолодною колір сталевий.

Загасло останнє проміння-солома,
руде повечір’я біжить якнайдалі,
чорніє над згарищем простір вагомий,
застигли й струмки, що сніги роз’їдали…

8.02.2024

Анастасія Медведєва

Анастасія

А в душі палає, а в душі горить.
Досі не навчилась я без тебе жить…
Дивно так, здається, людини вже нема,
А ти все чекаєш, зайде ось вона.
Не віриш, що навіки його розтанув слід
І душа відправилась у вічний свій політ.
В вікно час від часу дивишся дарма.
Воріт не відчинить знайома рука.
На поріг не ступить, в двері не зайде,
Силует знайомий вже не промайне…

Любов

А дім пустий, пустинно він німий…
Твої сліди іще живуть і дихають у ньому.
Я так втомилась жити в однині
Й ніщо не забирає цюю втому.
Легкий дощик постукує в вікно
І барабанить десь по підвіконню.
Мені ж здається, це легкий твій крок
Навідує моє гірке безсоння.
Я так і не навчилась жить сама,
Хоч намагаюсь, так і не виходить.
Яка ж то довга ніч, нема кінця.
Скоріше б ранок, не світає довго.

Любов

А на дворі буяє весна
І ніхто й уявити б не міг,
Що на неї дивлюсь я з вікна
І не можу піти за поріг.
Але паніку геть віджену.
Та й по правді часу на це зась.
За комп’ютер як сядеш зрання,
То й до ночі звідтіль не вилазь.
Всі новини від МОН і від МОЗ
І навчання на пульті тримай.
Телефон вже не хоче читать,
Час від часу і комп зависа.
Від домашніх в очах вже рябить.
А крім того ще є і дзвінки.
Хто по ділу, а хто й просто так.
Бутерброди тепер до снаги.
Страва поки нехай почека.
Й чоловік хай іще побурчить,
Що розсада уже засиха
Й на городі все діло стоїть.
А я плани свої допишу
Іще курси новенькі пройду,
Повідомлення всі перевію
Й серед ночі до ліжка дійду…

Любов

…Афганістан болить в душі.
Героям слава, шураві!
А пам’ять роки не стирають.
І все частіше відправляють
У спогади про ті часи,
Де ми були іще дітьми.
Де юність вас смішних, патлатих,
Моїх ровесників з шестидесятих
Пофарбувала в сивину,
Уплутавши в чужу війну.
Де друзів ви своїх втрачали,
А рани шрами залишали
Глибокі, на усе життя.
А «власть імущі» в ті роки
З легкої панської руки,
Мов зговорившись, скандували:
«Ми вас туди не посилали».
Нелегка вас спіткала доля,
Чорні тюльпани з того поля
Часто додому повертали.
Не думали ви й не гадали,
Що знову випаде війна,
Тільки тепер вже нечужа.
І знов багато з вас в строю
Боронять рідную землю.
Здоров’я, хлопці, вам міцного,
Мирного неба й ПЕРЕМОГИ!
Царство небесне й вічний спокій.
Всім, хто загинув в тій війні.

Любов

Коли, мов грім, рвонула страшна сила
І в небо блискавично піднеслась,
Обличчя ваші опалила
І в танці дикому зайшлась.
Коли і хмари пропливали попелясті
Над збожеволівшим вогнем,
Ви смерть сліпу все ж обнуздали
На рубежі останнім тім…
Не залишили на поталу
Сон світанковий, що таїв там кожен дім.
Коли, киплячи, під ногами
Горіли бітум і графіт.
І в небувалій круговерті
Ви протримались до кінця.
І сила ваша, твердіш смерті,
Вдихнула віру і надію у серця.
Як і раніш, жита вітри гойдають
І все, що ще судилось на віку,
За вас історія допише
І впише подвиг ваш в червоную строку.

Любов

Все снігопад укутав в білу шубу
І селище немов зачарував.
Картини цукром, мов розсипані повсюди,
А очі вабить неповторна білизна.
Тут рідне все: знайоме й незнайоме.
Неначе в казці опинилась зранку я.
О, лютий, ти умієш здивувати:
Весною у повітрі пахло вчора,
Сьогодні знову у гостях у нас зима

Любов

Матусині слова гіркими не бувають.
Її поради, мов те коло рятівне.
Матусина рука і пестить, й обіймає.
Для неї діти – найдорожче над усе.
Поки в колисці ти, ночей недосипає:
То колискову заспіва, то пелюшки пере.
А не дай Боже, захворієш – то й не знає,
Що б ще зробити, щоб з недуги витягти тебе.
Ти все життя для матері дитина.
Хоч в дитсадку, хоч в школі, хоч студент.
І, навіть, коли вже розправиш крила,
Вона благословля твій кожен день.
То ж, яку б не вибрав ти дорогу,
Пам’ятай, про мамину любов.
В серці не буди її тривогу
І частіш на батьківський поріг вертайся знов.

Любов

Кружляє листя у осіннім вальсі
І журавлі кричать своє “курли”.
За клином клин летять в небесній висі,
Шукають порятунку від зими.
Літає павутиння, мов намисто.
Багряним золотом діброва променить.
Ростуть опеньки на узліссі.
Готується природа відпочить.
Земля втомилася від спеки та посухи.
Кружляє листя, падає до ніг.
І дощик моросить, лише послухай,
А незабаром піде перший сніг.

Любов