Наша скривавлена, згвалтована весна,
Розстріляна, розбомблена, в страшних руїнах.
Засипана осколками і гільзами сповна,
Проте жива й незламна Україна!

Я вірю в те, що скоро все скінчиться,
Лелеки повернулись до гнізда.
Птахи в гаях співають, копошаться.,
А значить неодмінно незабаром скінчиться війна.

Війна скінчиться, відбудуються міста,
Піднімуться на ноги села.
Лиш не повернуться всі ті, кого забрали небеса,
Та вони будуть спостерігать за нами з неба.

Ми доведемо справу до кінця.
Зло буде знищене, за нами перемога!
Звільниться від ступнів катів земля,
Бійці повернуться до отчого порогу.

А Україна – є, була і буде!
Разом ми сильні, нас не подолати.
Ми віддамо життя без роздумів,
Лише б жили батьки, доньки, сини і Батьківщина-мати!

Любов

Хто є вони, герої України,
Які за неї віддали життя?
Які не зрадили, в боях не відступили.
Та сотня, що живе на небесах.
Ті лікарі, що йшли під кулі як в останнє.
Всі ті, що там тоді були щодня.
Що замість зброї палицю тримали
І захищались з допомогою щита.
… Вони сьогодні з неба поглядають,
Їх душі з нами в цей скорботний час.
Вони назавжди відлетіли в вирій,
Небесна сотня в вічність відійшла.

Любов

Під тихий камінь, захований в пітьмі,
Я твою вдачу, заховаю вдало.
Твою любов із крові попелу та млі.
Твої надії, котрих, уже замало.
І срібно-окий ворон, злетівши прокричить:
Тут все в пітьмі нема тут вже нічого!
І білий кіт, що на мені сидить,
Він забере всі сни єдиний до одного.
Без снів і мрій, в суцільній темноті,
До кого кликати, ти станеш друже?
Мені, до справи, вже час іти.
А ти кричи, кричи, кричи…

Станчік

Нема без тіні світу, на землі,
Нема і диму без вогню,
Не буде фенікса без млі,
Не має осень без дощу.
Без блискавки, не буде грому,
Без днів, не прийдуть до нас ночі,
Без спирту, не було б і рому,
Без райдуги не бачать очі.
Ось так і я – без тебе не існую.
До поки ти блищиш, я зберігаю спокій.
І кожен подих твій ціную,
Моє єдине сонце, у небі повнім зорей

Станчік

Щастя – перебільшено яскраве
Коли про нього ставлять, як до миті.
Воно не зараз, а тривале
Ви не щасливі, а просто зараз ситі.
Один то день, то просто світе сонце
І ти омріяний, веселий та легкий
А завтра дощ знов забива віконце
І ти сидиш занурений, сумний.
Інакше діло, смуток чи безладдя
Його ти відчуваєш чітко, без примар
І падає із рук той прапор і знаряддя.
Яким ти вчора, нагнав на себе хмар.
Бо безнадія, завжди поймеш від чого.
А бо чому все падає із рук
У розпачі звернутись – нідокого
А дощ по вікнах стук та й стук
Та сум чи біль ти можеш направляти.
Пиши, малюй, роби, аби забудь його.
Ти ладен сам, своє щастя викладати.
І довгим шляхом, ти дійдеш свого.
Станчік

Світить вікна зоряний промінь.
Від єдиної, зірки на небі,
Спіймати б його у долоні.
Та покласти, його у печері
Кожний збитий, згублений в мандрах.
Відшукав би його по дорозі.
І побачив свій шлях в світлих чарах,
Подолав би, те що не взмозі.
І зі свіжим розумом ставив.
Кожний крок, впевнено, знову.
І мету, що у мріях він марив.
Принесе із собою додому.
Станчік

Темна вежа пересічена сходами.
Та в кімнаті із вікнами – тихо,
Люди зовні ідуть, коридорами.
А мені за кімнатою лихо.
Та вже темно, але сни не находяться
Лише темні думки – на душі
І хоч як у кімнаті біль сходиться
Але зовні ще гірше мені.
Не існую без стін я у чорному.
Не відчуваю за вікнами зорі.
Помираю без стелі, червоному,
Одинак, у темному морі.
Станчік

Вже сонце сходить, віє сила.
Та ти встаєш, бо є мита,
Ти вчора вбитий, була злива…
Тепер і слабкість лиш слова.
Розквітнеш, як троянди у камінні
Наперекір усім, і грозам і вітрам.
Ти не слабкий, почуй свій голос в шепотінні
І ти не вір, засохлим вже давно сльозам.
Вже захід бачить сонце вдалині,
Цей день ти простояв, і наступний станеш.
Хоч ночі холодніші, та короткі дні.
І я вже поруч, що ти скажеш?
Станчік

Я хочу бути щасливим сьогодні.
Я хочу бути кимось та собою.
Не хочу вічно дряпатись з безодні.
Я хочу бути тут з тобою.
Не хочу помирати, бути тінню,
Себе самого, без думок та сили.
Я хочу мріяти, птахою осінню –
Летіти вдаль, та розправляти крила.
Перелітать думки та океани,
Кохати, як останній подих.
Загоїти, душевні рани.
І з кожним днем – міцніші кроки!
Чи заслуговую бути щасливим?
Чи бути поряд, тут з тобою?
Чи зможу вчасно я зібрати сили?
Чи я помру? Та хоч самим собою?
Станчік

Я знов завів собі будильник,
Бо без нього встаю лише після обіду.
Вимкнуте світло, перевірив лічильник,
До ранку не сплю, де знайти собі силу?
Перші хвилини, його я не чую.
Кіт підійшов подивитись на гомін.
Очі відкрив, пів години чекаю.
Голова розірветься, потрощений промінь.
Без голови заварю собі кави,
Поки кипить, я шукатиму нову.
вітальня під ліжком, у всіх свої справи.
А душі лишень хочеться в новобудову.
Та от голова, прям біля кросівок.
Турка шипить, повертаюсь на кухню
Перший ковток, на гербі пʼять копійок.
Другий ковток, повертаюсь на кухню.
Знову сиджу, голова ще на місці.
У вітальні вже закінчилися справи.
Червоні, та щасливі обличчя.
І я колись був, разом із вами.
Останній ковток, іду працювати.
Похмуро привіт, забув як їх звати.
Нову голову не навчу посміхатись.

Станчік