Не розумію ще досі від чого,
Ця пора, так давить мене.
Вже нема спокою нічного,
І не буде, поки не мине.
Весна, матінко ніжне…
Ти прийшла життя дарувать .
Мої нерви, тихо так ріже,
І залишить, тут помирать.
Бо не змозі я сам пережити,
Коли ти навколо цвітеш.
Чесно, хочу тебе полюбити
Та ти вузла мені плетеш.
Так закриєш, мене поховаєш.
Серед цвіту свого у теплі,
А Навіщо, сама вже не знаєш,
Відкопаєте потім, в золі
Станчік

Твоє срібло, золото, каміння та ножиці, вже давно витягаю зі спини.
Так можна було б і доперти, що ти без бою, не віддаш мені й клаптик життя .
Але щоб настільки надавати мені дихати, до останньої моєї днини?
Інколи,мені здається, що твої гострі кігті будуть скребки мені шкіру й після забуття.
Та хто ти така, що тобі треба? Кожного разу повторюю як ідіот.
На мої палкі запитання, відповідаєш лише білими іклами та божевільними очима.
Довгими, дуже важкими подихами, чекаю коли закінчиться цей період.
Коли ти, божевільна відьма, перестанеш стояти у мене за плечима.
Тай йдуть дні, тижні, місяці… ти все ще поруч, така сама, повна ненависті.
А я все питаю себе, чи не вбити тебе своїми руками, та діло з ним
Та щось мене зупиняє і діло не в моралі, або якісь там правильності.
А діло в тому, що то породьба іде, з собою самим….
Станчік

Тіло померло ще два дні тому.
Воно давно, хотіло померти.
Тиждень казало щось про утому
Сьогодні, не пройшло і два метри.
Мозок захований в коробці для кед,
Що пилом покрита, забута в комоді.
Розмʼякши під тиском старих газет
Я поняв, що мозок тепер не у моді.
Душа розлетілась, що зміг заховав.
У тілі важкого та лютого голема.
Думав все пройде та той запалав
Душа полетіла оголена.
Станчік

О то все думаю
Чи не сховати всіх своїх скелетів?
Та не закрити ті всі шафи від людей,
Бо на полицях, померлих вже поетів
Я не знайду, яскравих, як вони ідей
Весь сором, що писав колись, прибрати.
До поки, люди, не дібралися до них…
Та лиш, найкращі думи відкривати,
Так обережно, від роздумів своїх.
Та спершу, треба все владнати з головою,
Бо треба якось сам з собою дружить.
Та від жару, хатинка вкрита вже золою
Хоч, разом з нею, треба ще життя прожить
Станчік

Ти поглянь мені в очі та слухай.
Вони вже не можуть закритись .
Та хоч як, їх бережно рухай …
Бачу лиш – те що не хочу дивитись.
Не розводь вогнище нове,
Бо зіниці пожовклі болять.
Дай дотліти старому…
Нам, треба ніч достоять.
Мої вуха не чують, нічого
Не розбудять нас співи птахів.
Не побачити, дня вже нового
Лиш століття однакових днів…

Станчік

Давай зустрінемось з тобою,
Хоч на пів години.
Хоч на ті кляті 30 хвилин.
Але я впевнений…
Нам вистачить.
Вистачить, цього часу,
Щоб зрозуміти один одного.
Так, ми рідко бачимось.
Останнім часом,
Майже не згадуєм один про одного.
Та ти – людина яку я не хочу відпускати.
Я не пишу білі вірші, але сьогодні…
Мої бісові думи ідуть занадто стрімко,
Щоб хоч якось, їх редагувати.
Я сумую,
Я чекаю на тебе.
Я вірю,
Що ти чекаєш також.
Любий друже.
Станчік

Поету й справді не пристало…
Любить країну як державу.
Чи то так історично склалось,
Чи то збрехали нам колись?
Але вже сталось так як сталось,
Лиш за країну всі брались.
Але я сам для себе знаю,
Що за державу – я гроза.
Без неї вже не буде пекла й раю.
І так колись писав Кобзар…
Станчік

Сьогодні не можна тебе не любити,
Згадати найкраще за всі ті роки.
Що разом с тобой встигли прожити,
І будемо жити, ми вільні поки.
Здавалося ніби, на десять років старіша…
Та мова твоя, лунала віки.
Ти не раз помирала, бувала і більша…
Та феніксом знову вставала з золи.
Сьодні не можу тебе не любити,
Бо не зраджують рідні в години страждань .
Ти та, за яку, я ладен убити,
Я стану за тебе. Без зволікань.

Сьогодні ми маєм тебе полюбити….

Станчік

Колись, моє слово стане гучніше,
За гомін мільйонів сердець.
Колись, моя воля стане сильніше,
За ти хто зриває терпець.
Колись, я дійду до тієї мети,
Що ставлю собі за собою.
Колись, моя слава має прийти,
То поки я іду за метою.
Станчік

Мені так треба пригадати,
Який був колір тих очей.
Що в моїх спогадах блукали,
Сліди незліченних ночей.
Що я не спав, а думав так про них…
Я пам’ятав, їх дратувало те, що говорив.
Я говорив, бо дурнем був, ще тоді
Бо я блукав серед своїх думок.
Та очі, я пригадав їх колір,
Та їх закрили вії на замок.

Станчік