Війна
Ти наче звір,занедбаний у клітці,
Лежиш і злості вже нема,
Ти хочеш щоби слово зникле,
Ніколи не верталось у твої края.
Щоб жити і творити далі,
І повернути всіх хто вже навіки,
Пішов й з дороги не зійде,
А слово зветься це страшне…
Сергій

Друзі — це ті, хто відчують без слів,
Хто бачить всю правду крізь сотні завіс.
Хто поруч не тільки в щасливий твій час,
А й в дні, коли серце стискається враз.

Вони не питають: "Чому ти мовчиш?"
Не увіткнуть в спину холодних ножів.
Лиш тихо підсядуть, обіймуть без слів,
І витруть рукою ріку з своїх сліз.

Друзі — це спогад, що в серці живе,
Це дім, де завжди тебе хтось збереже.
Вони не лишають, коли все йде шкереберть,
А разом проходять і радість, і смерть.

Їх можна не бачити довгий той час,
Та варто зустрітись — і світ не погас.
Бо дружба — це вітер, що вільно летить,
І навіть крізь роки продовжує жить.

Віка Федорич

Він шепоче, мов отрута, в душу ллється,
Холодним вітром, що по жилах ллється.
Обіцянки солодкі, мов отруйний мед,
Але всередині, в серці, біль уже горить.

Він кусає, мов змія, слова його пекучі,
Залишають рани, незагойні, глибокі.
Істина в них прихована, мов цвіт отруйний,
Що манить красою, але смерть несе, таємну.

Голос отрути, він ніби птах, співає,
Але пісня його, душу пронизує,
Немов лезо гостре, що в серці застряє,
І кров’ю отрути, тіло просочує.

Він тихий, непомітний, але сила в ньому,
Що руйнує зсередини, мов вогонь,
І віра, надія, як квіти розсипаються,
В цю темну отруту, що в душу ллється.
Владислава

Закохані вечори,тихі й спокійні,
Де час сповільнюється і серце відпочиває,
Небо фарбується в рожеві й сині відтінки ,
І душа відчуває неймовірну легкість.
Вечірня світлина ллється крізь вікно,
Таємничо й ніжно огортає нас.
Це час для роздумів наповнений гармонією.

Закохані вечори

Закохані вечори, тихі й спокійні,
Де світ завмирає в м’якому теплі.
Час сповільнюється, хвилі безкрайні
Несуть серце в затишній хвилині.

Небо палає рожевим і синім,
Малює на хмарах картини живі.
Вітер шепоче у ритмі надії,
І душа розквітає в цій миті легкій.

Світло вечірнє крізь вікна струмує,
Тіні танцюють на стінах у такт.
Таємниця в повітрі ніжно бринить,
Огортає нас мрійливий такт.

Це час для думок, де гармонія з нами,
Серце спочине в затишку мрій.
В закоханих вечорах світ стає іншим —
Тут панує спокій, любов і надій.
Владислава

В той час настала Руїна

А почалось все одно дня
Коли помста засвітила свідомість
— Я заберу в тебе все, що маєш, бо кари не знаю на своїй землі
Мирний договір? Марні слова
—Гадаєш, не вистачить духу?
Чи скажеш те саме, коли шаблю підставлю під груди

Тремтіли землі, ворогам натискали на горло
Перемога за перемогою, раділи ми
Та не всім до вподоби, розпад князівства
Де панує шляхта, а люд умирає, як мухи
Зрада за зрадою, чорнозем змучений
— Хтось скаже, коли ж я вдихну в повні груди?

Не знає чи є там хоч згадка про долю
Чи пахне цвіт, колись запеклих сердець?
Поля, порослі маком, тускніють потрохи
— Ще квітне. А як зів’януть, проростуть нові
Дай-но спочити в обіймах твоїх
В той час настала Руїна

Вікінг

Що варто зробити, щоб час зупинити?
Де прірва, там прикрої посмішки слід.
На отруйне бажання зважая увагу,
хворіти вже досить. Не вистачить сил.

Хто заважає, кому до вподоби
Дивитись скрізь ніч як погано мені?
Чому є страшним та позбавленим вроди
Цей день, як і інші? Хто скаже мені?

Більш, ніж півроку, я б’юся о скелі,
Я схож на літак, обираючий місце.
Нема свого дому, нема навіть стелі,
Цікаво одне: коли це закінчиться?

Хто здатний на відповідь? Вже не вагаюсь
та хочу почути пораду якусь.
Здається, ніхто. Або ж помиляюсь?
Отруйне бажання я дивом назву.

(5:28 am; march, 24, 2024)
Данило Хвіта

Чия це за вікном стоїть фігура?
Майже зрозуміла, скільки бруду
Вона принесла із собою, ноги
по коліно в крові. Звикнутися з болем
Я не можу, річ у тому,
що у синім морі
звуть на допомогу
та чекають ті, на мене схожі, жалю,
дивлячись на них, немає.
Я по собі знаю.

Але як, коли хтось гине,
Дивлячись у очі морю після,
Втримати в собі людину? Місяць
ледве світить.
Бісам
темрява на очі тисне.

(10:18 am; april, 1, 2024)
Данило Хвіта

Троянди сині символ див
Як нічної пристрасті мотив
Багатий колір як сапфір
Ніби створив їх ювелір

Біля них стою я поряд
Не відірву від них я погляд
Роса блищить як ясні зорі
В нічному небі десь нагорі

Цей колір темряви коханих
Що дуже зближує обраних
Неймовірний диво цвіт
До себе тягне як магніт

Море безднонних почуттів
Ніби світ солодких снів
Ці квіти збуджують бажання
Що переростає у кохання

Синя троянда океану
Зведе із розуму й кохану
Тому скоріш букет купи
І ви вже разом назавжди
Ігор Лівак

Збірна на полі – мов буря гримить,
Кожен удар — це надія і мить,
Серце палає, несе Україну!
Це піднімає нас аж до вершини!

Ярмоленко — блискавка, грім у ногах,
Бущан на воротах — мов скеля в штормах,
Зінченко в центрі – мов лев у бою;
Стіною стоїть за вкраїну свою.

Кожен їх пас — мов картина жива.
Стяг синьо-жовтий, творить дива!
Кожен удар — наче вибух ракети!
"Ми за своїх!" – заголовок в газеті.

Суперник лякається вогню у очах,
Бо наша команда наводить страх!
Йдемо до перемог, крізь бурі і грози,
Україна на полі — велика загроза!

Збірна — це сила, це дух, це вогонь!
На стадіоні плески наших долонь.
Ми разом кричимо: "Слава героям!"
Україна на полі, буде перемога!
Юрій Сіромашенко

Ты ненавидишь тиски и потери.
К счастью хмельному закрытые двери.
Для тебя не беда одиночество.
Ты любила порой заморочиться.
Ты по жизни идёшь лишь с улыбкою!
Она кажется скользкою, зыбкою.
Она часто тебя огорчает.
Но есть те, кто тебя понимают!
Не прощаешь врагам ты предательства.
Их насилия рук и стяжательства.
Любишь ты забывать обо всём.
И все беды тебе нипочём!
Ты ненавидишь отказы других.
С виду спокойна, но там всё горит.
По своим правилам в гору идёшь.
Когда влюбляешься, жару даёшь!
Любишь спокойствие и тишину.
Но вместе с тем и полёт на ветру.
Терпишь невзгоды все ради него.
Он – твоё солнце, он – твоё тепло!
Слушаешь песни, когда идёт дождь.
Любишь так честность, тебе претит ложь.
Ты засыпаешь в квартире пустой.
Горько рыдаешь, когда он с другой.
Врать не умеешь, тебе не к лицу.
Счастье увидишь своё наяву!
Оно, как солнце, придёт вновь к тебе!
Светом лучистым на дальней заре.
София Геда