Чи бували ви, на Україні, Милувались хвилями Дніпра? Чи любили її сильно до нестями, Так як все життя її кохаю я? Чи вслухались в пісні солов’їні, Чули ви, як тяжко стогне ліс? Бачили, як гірко плаче верба, Не ховаючи, своїх гарячих сліз? -Україно, горда, величава, Ти живи, і тільки процвітай! Ти міцна і краща всіх-Держава, І навіки слави не втрачай! Ми тебе завжди любити будем І ніколи, через плин років, Не забудемо свого ми роду І не зганьбимо своїх батьків!
Валентина Харченко
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
І слів нема таких на світі щоб жах весь описати Який відбувається заразу країні нашій… У голові моїй тихо завивають думки І сумніви разом із ними десь поруч сидять.
Розбилась довіра до кожного слова. Не важливо, хто говорить те слово; Не важливо, чи одне слово, чи їх багато, довіра рухнула,
і склеїти назад її буде не просто… Чому завжди всяка біда трапляється зі мною? І не важливо, де я у цей момент. Не важливо, хто зі мною поряд у цю мить…
*Думки* як це не важливо? звісно що важливо!* Буцімно просто перехожий, чи твоя кохана людина, хтось може сказати та різниці взагалі нема але,
я скажу що різниця таки є. Можливо комусь це і не важливо, але, точно не мені. Я ціную людей, особливо тих хто до мене ставиться
так само добре як і я до них. Таких людей ще треба пошукати. І якщо найдеш то чудово, а якщо ні, ну то пощастить в наступний раз.
Але якщо тобі людина зробить боляче, не виправдовуй ні себе, ні її. Попробуй зрозуміти чому людина так вчинила, можливо рішення знайдеш, а можливо, і ні…
Постав себе на місце тої людини, якщо у тебе звісно вийде, я вірю в тебе. Навіть якщо ти все ще не довіряєш мені,
я можу почекати коли твоя довіра до мене зросте і буде непохитна. Вона буде бронебійна мов пластина. І нарешті мої думки знайдуть спокій, і не будуть завивати у моїй голові.
20.02.2025 Фіясо
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
ФранкА неправильно сприймають, він богато більший за фігуру письменника.
Франко – то стиль (кольоровий фільтр) життя, губка культурно-орієнтованого світогляду щодЕннокреатИвної особистості, яка перейшла межу безсмЕртности – вірус ФранкА, якось все ж попадає в молодому віці в кров юнакА (ніколи не жінки) (в Франка немає жіночих генів вираження культурної ідеї) (як і немає чудових жіночих образів) і якщо резус дозволяє, то священна кров меровінгів крокує світом русинським штибом.
Франкó був досконалим самодостатнім клітковим автоматом з вірусним ініціюванням прибічників ідеї культурно-побутового балансування з невичерпним багажем рудників трипільської- -скіфської -хазарської -хорватської -древлянської -дулібської- та…. дунайсько -дністерсько -дніпровсько -донського вузла непомерлих на генному рівні досягнень Духа землі -сонця -води -солі -лісів -гір -річок -дібров -ланів з культом пшениці -гречки -квасолі -гарбуза -гороху -хмелю -айстр -мальви -калини -вишень -вишивок -багаття -ставків -лелек -ластівок -багатодітності -предкошановності -капустоквашення -співу -співання -материнства … ця земля пропахла до кождого атома цим щемом і дзвоном, де ще кажуть “земля гуде” – ніде.
Це треба вміти чути, вірус Франкó дає таку поміч і дитина, юнак гОден всЕ прислУхатися до свОїх коренів і стати для оточуючих непосвячених неадекватним і дивакуватим тИм, що з того часу такий юнак перестає шукати собі звичайне товариство і має все товаришів в собі і в своЄму містичному чутті єдиної родИни з диваками всіх часів цієї землі.
Її зуд не дає йому лінуватися, не вірити в себе, бо є кому його оговтати і накреслити вдячну цяточку світла на цупкому горизонті коли здається нема як пройти догори.
Це – свОя мова і цнотА (відсів непотребних звичок і уподобань) і відзнаки за вперте самовдосконалення і жертвИ.
Франкó як та Римська вовчиця на п’єдесталі з цицьками годував і годує тИх хто бачить його такИм, бо він таки – ТАКИЙ.
Він каже своїм дітям: “пийте мОє молоко від нього вам буде вічність а не від пилкУ на лапках крильцят барвистих метеликів.”
Франкó з залізного каменю.
В цьому символі – перша посв’ята
к не кожен побачить щО сАме вовчИця – символ ніяк не жінОчого Риму, так і Франко – символ годівнИці народжених цЕю землЕю і її безсмертним духом.
Москаль і жид і европеянИн воліли б тО собі загрЕбсти, але не йдЕ до них гул неїхньої земли з генетичним кодом кодованим на залізні криваві золоті тисячоліття зростання духовної сили в незнищЕнних символах прибИтих до землі-води і нЕба.
Тут небо не таке як деінде.
Ти мадрував і знаєш це дивне почуття, що щось не так із небом і сонцем та вітром на чужинІ.
Ото – найпЕрше резонує в молодім, що тИ живеш тАм де був рождЕнний люблЕний викОханий навчЕний співАти і слухати правдивий спів глибИн усіх часів,
душу твою омиває вітер води і сонця.
Дихаєш серед своїх братів – поміч від них у всьому – лиш прихили свОю голову їм і попроси їх забрати твій страх висоти,
вчуйся в тЕ як ті атоми із яких ти скла- даєш- ся вжЕ долАли такі самі труд- нощі,
як з таких от як ти живцем повОлі здирали всю шкіру
заливали язик їх свинцем, потім ноги ламали й кидали в болОтах,
забирАли зернЯтка життЯ твОїх внУків.
Ти виріс як отава опіслЯ пожеж й потопів.
Твій чагарник подер в паздір’я кінників орди.
Франкó не сам зробився, він – позолочЕна ланка в ланцюжкови долі всіх поколінь сеї земли.
В тяжку годину він світив, горлав, дзвонив, шарпав брудними і смердючими руками мерця сучасне і прийдешнє чистеньке пусте покоління духовно ненароджених людиноподібних ссавців благополучних лиш собі і злополучних цій землі.
Відєх’ нєчєстіваго прєвозносящася, і высящася яко кєдры Ліванскія І мімо ідох’, і сє, нє бє’, і взыска’х єго’, і мєсто йєго нє обрящєся
Свої помилкИ і епатажні провали Франкó заслужив, бо в кождім є рівно світла і темряви.
Велич особистості богато вартУє, бо ця Велич – не твОя, ти лишень вбрався в неї, аби сокрушити спільного ворога, по тОму – маєш все повернути і стати знов прОстим, таким як всі твОї, бо тИ – такИй самИй, але “поклИканий” їх вартувАти,
їх путь, їх сліпоту що тягне в прірву цілі покоління нас
Вмерла сила силенна людей.
За ніщО.
І тЕ нікого ніц не навчило.
“АдИ, синку, вздрИ як воно випадає йти манівцями-хитрівцями вівцями за горобцями.”
“Підніми очі, дитино, увидь сонце, небо – це твоє життя і надія що твОї діти вкриють цю землю своєю щоденною працею і теплО їх спрАвджених прОстих надій та сподівАнь після спОвнення – знову вернЕться як дощ в скарб землі що похований вглиб
від Чужого й від ока Його
Ось, сину, увИдь вчУй і втЯм
щО То такЕ – Франкó.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Даремний чин ( переклад “Зряшного занятия” Сергія Дацюка )
Вірші — вбрання, котрé пошите щоб булó, І сам творець, їх що фастригува́в і кра́яв, Нитка́ми по нитка́м з яких натка́не тло Зшиває розмерфéлені краї безкраї У сплутаний пота́йний ритм Від схованих у строфах рим, Щоб зéрня за́думки не закопать глибóко, Щоби його змогла знайти і та сорóка Та розкрутить собі клубок моїх думóк, Аби осмислить мною мислиме, Вдумóвуючись у задýмане, У кóрінь, сýть де схована, дарéмно, Далéбі, навіть марно… Вірші — примарне і ніяке з сéбе Таке собі дурникува́те заняття. Вірші на очі нависають, мов пóгляд нéба Одного з всіх, хоч і не трéба, а не минé це прокляттЯ. Вірші – і невагóмо й нематеріально Снують у царстві сéнсів, квінтесéнцій слів. А в дійсності вони – тотально нереальні, Бо тóй, хто вдýмав їх, довдýмати не вспів, Томý й нікóли, як усé, Живóму їх творцеві Нарóдну славу не з’єднать Із місцем в черзі на поклóн двірцéвий. Вірші віщýють імені його Лише йомý суджéну дóлю, невідстýпно, Як ім’я батька – зразу за твоїм. Пророцтво проступає із всьогó Коли ми залишаємось одні Щоб коротати дні на дні провалля Самóтності. Вірші, що мають ритм і рими, і співзвýчність І щé чорт знає щó у своєму нутрі, Нікóли благодать-благополýчність Не стрінуться для них – чужою милістю судилося їм жить. Життя навчить віршовершителя Не грéбувати милосéрдям навіть з чóрта рук, Подібно всім тим шанувальникам й любителям йогó – Нічóго не просить, бо всé самі дадýть. Поéт плетé сухого дуба – бо люб йому цей сплін, Розтринькувач і звéрхнаха́ба, Щоб стишить біль з тогó, що в фрéйлін більший кундалін Не до віршів – всім їм лиш за́вше грóшей трéба. Віршогонча́р вигóнить у істóрію із глини Красý тілéсну в бéдрах вічних амфор, Ним дихає дух всіх часів, Складає він з його метафор Зворóти змісту дивовижі У консонансах вітражів, Бо ба́йдуже йому до метушні і тиражів. Дух всіх часів в бува́льщинах і небилицях Так тихо диха у словах тих Щоб вберегти від тління їх Під шаром пилу на бібліотек полицях В цім сéнсі вірші – нісенітниці, І їх творець – шахрай, Котрий так хитро всé замислив си, Як той фігляр, що по цимба́лам гра́є, Аби у випадковім ланцюжку співзвýчних співпадінь Відірваності від усьóго світу Створити досконалість ефемéрну Й утримувать її в обману сітях Неуловиму і таку блажéнну. Вірші – сни наявý для тих, хто уві сні Й кому все сниться це. Якщо комусь потрібен тільки сóн, Яка йому різниця, що присниться? Від безпритýльних ніби снів І я стаю цілком прозóрим – Живу на мéжах сéнсів слів Вони тепер моя опóра.
———————————————– p.s. ціную Вас давно спостерігаю за Вашими Словами
p.p.s. не копенгаґен коли у Вас день народження оце тому дарую Вам свої слова сьогодні
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
кривавий спід ряднА яким нас доля накриває досхочУ свогО триває в пам’яті моїй щонОчі проти мой’ї волі і душі задушеної домовиною всього що мало збУтися та було невідомим світу сього чАсу що перевернутою картою падЕ на столу розіп’яте полотно показуючи накінець мій жереб ниций в час нічний нічИєю рукОв крізь безпросвітній морок біль і сморід безнадії небіжчика без руху ув могИлі залИшеного всіми і навсЕ на дні де день тебЕ не знАйде і сонця вітер не продмЕ сьогО триклятого кожУха небуттЯ що не дає поворухнуться і подумать як спинИть сльозу та розпач розпростЕртого закОпаного тіла всі атоми якого відтепЕр свобідні від свОй’ї участі в великому суцвітті довкОла іскри відлетілої душі яка світила світу заки не поґасла
і нАщо се усе булО ?
комУ усЕ йсе трЕба бУло ?
триває чорна заметіль співає ночі завірюха я розпадаюсь на окремі атоми – цеґлинки вертаю глині силу з-під землі ліпИти щось новЕ і ліпше ніж був я – невдАчний без путтЯ й здобУтків
щастИ тобі О нововтілення із глини після мене
в небесній синеві знайдеться знов для тебе безтілесна порошинка яка пройде з тобою стежками буття хто зна’ а мо’ й посуне далі горизонти а мо’ й не зможе як і я що жив собі от так задУрно не слухав дОкорів сумління їв нАніч й зАтемна не спав писав слова позбИрані докУпи суцвіття букв і потаємних смислів тепер і цЕ всЕ розпадЕться в тлін собОв нікОго не зачЕпит’ найбільш жалкую що мене ніхто не вчУв ба і не спробував почУти був зайнятий своїм втім як і я
скількОх я не почув і діл їх навіть не побАчив які ми схожі ну один в один млинок все перемеле й зробить прОстим прости мене мій брат твогО я Слова тАк і не почУв і очі твОї мрійні не побачив я кАюсь в сім грісі і як пустИй горіх я на всі бокИ шкаралУпкорозлітАюсь а тИ – живИ пиши малюй вигадуй мрій співай твори чогО немА довкОла і може тИ отОй зарАди кОго усе оцЕ затіяно булО аби просіяти всю глИну з атомів усіх знайти ту нИточку яка крізь все-усе-усе прохОдить і може виправдати нас усіх помЕрлих і Ніч цю вічную спинИть всіх знОву вИвести на світло а раптом тИ – це сАме тОй хтО зрОбить пережИте всіми нАми недарЕмним
ким тчЕться полотнО буттЯ ? із ніжности несправедлИвости любОви а чОвник чОвґає собі між прОмені оснОви протЯгує попЕрек них своЄ таке і не-таке зплітАє у однЕ і ряд-у-ряд готОвий
русалки сплять у темних водах Ночі не бачить око рук їх ворожбИтських рух ворошить вітер листя і траву і коси верб занурених у воду
я ж не говОрю сам з собОв я мОлюся тобі о вкОтре й не важлИво чи ти чУєш нАс менЕ і їх отИх когО і я не чую пОпри сЕрця стук перед’останній
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Серце моЄ СтарЕ СтукОче підпільно у грУдях Стрічку шпичАсту Як той дикобрАз Тягне нервово І без перЕрви крізь хАщі дурнОго пустОго життЯ А я у Канаді ЗбирАю До Львова валізу однУ Що із нЕю Я нЕебом лихИм ТурбулЕнтним одИн цілИй океАн перетнУ за одИн КарколОмний стрибОк В з’аюмінію чЕреві птАха Що Залізну дорОгу отУ що із шпАл Різних рЕльсів вагОнів чаЮ в підстакАнниках тИснених знОв з алюмінію я лИшив навіки внизУ відстаЮчою з зАздрісним скрИпом Залізних коліс СкавучИть зУбом клАца об зУб защорАзу Ту-дУх та ту-дУх Ту Дух та ту-дУх і знОву усе це І з нОву як тОй тУман яром І з тОго Я ліпше полЕчу Як бУду ся вЕзти Залізнов дорОгов В залізнім wаgЕni КвадрАтних вікОнців Ні ДзУськи у Boeing Заліз ФешенЕбленько Як тОй розенкрЕйцер Я вИгляну крУгло і ілюмінАтор СобОю запОвню І лИк мій ВкарбУється Мов на монЕті Профілем царсько В історії цеї планЕти над нЕю Я лЕчу Зі мною Летять Всі валізи Так тісно притиснені Дружка до дрУжки Як вівці В кошарі другИми вівцЯми Із бірками В смужечку з штрихо-кодАми А мОє сЕрце кОвтає в грУдях м’и В небі Блакитнішим вОд окіЯну І вИщім богАто Усіх залізниць отИх Якими я І не збирАвся поїхать Бо лЕчу І серце тріпОче моЄ І не слУха І з ним не домовишся ти ні про щО а щЕ би пожИти хоч трОхи Ти чуєш? Чи чуєш ти сЕрце менЕ ? ти моЄ ? давАй ми домОвимось Якось таЄмно ну чОго ти хОчеш ? і що ж тобі дАть? Ти тільки дотрИмайся слОва Не підведИ РобИ свою роботу А я будУ робИть своЮ ПрилЕчу в Львів І в першу-ліпшу церкву З свойОв валізов я зайдУ І першим ділом засвічУ я свічку За тата й маму й за війнУ Тож Друже-серце Не підвЕдеш? дасИ мені іщЕ пожИть? босОніж по росі побігти До тОго як… шубОвснуть… назавждИть…
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Якщо ти вже кілька разів попрощався з невтримним життям але ще ні разу не привітався зі всеприсутньою але не в кадрі смерттю, то тебе розчаровує ця невагома пауза між першим і другою
Кінець світу все не настає і весь твій набутий за життя практицизм підштовхує все ж якОсь облаштовуватися і на цьому полустАнку раз кращого для тебе немає серед цього вільного падіння в пустоту
Нових друзів в цьому мерзенновсемолОдшаючому світі нема як і де завОдити, а старих – шия не повертається оглянутися, а “єсть єщьо отвєржэнныє по той ілі іной прічінє…”
Раптом у твоїх сірих буднях випадково випаде «вікно» в твому геть забитому денному графіку і ти все ж згадаєш хоч щось добре з нашого минулого – отоді ми могли б ще посидіти на лавці біля Чумацького шляху, яким несуться всі ті хто нас вже далеко перегнав
Не гнівайся на мене, повір, я зробив все що міг і в мене як і все інше так і нічого не вийшло.
І тільки тепер розумієш, що життя “якось по дєбільному напісано”
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Минуть холода і сніги зійдуть, а первоцвіти знову зацвітуть. Подекуди лід, а подекуди сніг, а Крокус маленький зацвісти вже встиг. Зірки блакитного та рожевого, синього й білого – це Хіонодокса в малюнку серцю милому. Атмосфера казки в кольорах рожевих, фіолетових, блакитних та білих. Акварельної фарби мазки – це Печіночниць пелюстки. Квітень прийде розцвітуть Гіацинти рожеві, лілові й бузкові. Рожевий й фіолетовий Пульмонаріїв цвіт. Як сонця промінчик яскравий до Вас завітає в віконце, Ряст пишний та елегантний потягнеться до сонця. Травень -це магія сходу. Корончаті, мініатюрні, мультивікові й махрові зацвітуть Нарциси. В такт зацвітуть володарі чарівної краси , назва цим квіткам Іриси. Тюльпани хвилясті й махрові, потім красу принесуть. Опісля краса не скінчиться коли вони відцвітуть, свою естафету квіток Весняних, Літнім квіткам передадуть. 27.02.2025 В.Є. Панченко
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Не закінчилися слова – він закінчився скоріше. Колись на Землі, один писав по ночам вірші, що приходили всі разом і стояли, юрмилися коло йогО пОстелі, тОркали вологими губАми його внутрішню порожнечу, він вставав і записував все що встигав з того що вони перекрикуючи одне одного викрикували в його пустій голові, тому він до останнього відпирався від схвалення йогО за тЕ щО він написав, бо це все було не йогО, а з чужих голосів, отих нічних і нав’язливих.
Якраз між двома рядками він і помер.
Один.
І ніхто цього не помітив. Знайшли, правда, його порожнє тіло, але сАме йогО там вже не булО.
І для чОго все оце булО ?
Чому вони всі приходили і не давали йому спати поки він невиспаний не вмикав лямпу і не починав щось із того уривками записувати.
Йому часто снився сон, як він шубовсає у воду з тонучого корабля і поряд у воді борсаються й одночасно тонуть всі його троє дітей, а він не знає кого ж з них хапати, а кого теж хапАти, ! але Як? ! коли ти лише один, а їх троє, жах.
Отак і з тими голосАми, всі разОм роїлися перед тобою, і втрачАлися на очах, назавжди, будучи невимовно прекрасними і значнИми, без яких неможливо дихати далі повітря.
Без сліду вітер вщухАв, смішно було читати те що встиглося записати – поміж рідкі його пальці просипАвся весь пісок і на долоні не лишАлося нічого, як завжди.
Як не перекFжеш сон, не розповіш у чІм любов.
Отак і ходять оті голоси від одного до другого, і щось од того залишається написаним, але більшість звучить лише один раз і зникає як краса хмар у небі, щоб більше не повторюватися, може саме в цьому цінність краси – в її манливій скороминучій невловимості, вона має як і людина початок і кінець, тому вони співмірні, краса народжується на очах і на очах вмирає, щоб знову народитися і вмерти, а ми дурні не розуміємо, що так Бог нам дає знати про себе і про нас, через безсмертну красу небесну у ветхих земних тілесах втілену на хвилину, як і ми.
Не пропадають ті слова, які ти не встиг записати.
Ти їх всі ще колись почуєш знову, але ти вже тоді не будеш один.
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
Наразі ви переглядаєте архіви блогу i2.com.ua за 27.02.2025.
