І знову запах з прілих трав,
У лісі, сонечком нагрітий.
Я був там, ліс мене приспав,
І листям шепотів привітно.

Він проводжав туманом раннім,
Бадьорив тіло після сну.
І кожен раз я був в пізнанні,
Що повернусь в цю тишину.

І гронами дерев шептанням,
Ліс лоскотав поля із хмар.
Дощ відповів на ці зітхання
І окропив зелений гай.

Андрій Кліщ

А вітер віє?
Виє.
А світ – повія?
Криє.
А ми – то люди?
,,…вряд лі".
А їх засудять ?
КРАЙНІ:

Так, ті, що скраю.
Це не останні,
це ті,що можуть,
це й ті, крають:
серце людини- то на частини,
серця останніх – то на руїни.
А ті руїни – то сім’ї,
а ті руїни – то діти,
а ті руїни. – довір’я,
а ті руїни – то квіти.

…Їх вже не буде.
Криє.
Вітер не віє –
виє.
– Крайні- то люди?
– Навряд чи…
Бог їх засудить.
А гріх чий?
Ольга Дворецька

Вона все писатиме знов свої вірші,
А він все питатиме шлях у житті.
Вона так чекатиме справжньої тиші,
Він спрагло шукатиме вічної мли.

Вона все насправді давно зрозуміла,
А він знов блукає між ,,так" і між ,,ні".
Вона ж бо сміється, хоч геть не до сміху,
А він плаче, ниє, бо думки сумні.

Вона намагалася – він не повірив.
Вона посміхалася – він пропустив.
Вона знову зникла. А він не помітив.
Вона й не з’явилася. Він помарнів.

Вона не писатиме вже свої вірші,
А він не питатиме шлях у житті.
У кожного – своя занедбана тиша.
У кожного – спогад і щем на душі.
Ольга Дворецька

Я хочу жити у своїй країні,
я хочу бачити свій рід і свій народ,
а не вмиватися слізьми десь на чужині
і говорить: ,, Ich bin, l em, я тот…"
Не хочу блеїть: ,, Proszę pana, dobrze…"
А солов’їно українською співать.
Волію чуть слова:,, Тобі дай боже!",
просить зозулю віку накувать.
Я хочу бачить немовля в колисці
і по- дитячому щасливим свій народ,
почуть мелодію у тополинім листі,
а не вподібнитись до світових пород.
Я хочу жити у своїй країні,
не у тіні якихось там сторін:
Схід, Захід, десь там Південь, є ще Північ…
Берем з них приклад, хочемо всі змін.
Ми – як те плем’я, ще й безпомічне, незряче:
завжди наосліп вибира вождя.
Не бачим один одного: хто плаче,
а хто регоче без причини і пуття.
Ведуть у світ, показують красиве,
і що розказують – ми віримо всьомУ.
Кудись йдемо, бажання маєм щирі,
та єдність відпровадили в пітьму.
…І доведуть. Кого до чого тільки –
побачимо. Тож поки маєм дух,
ставаймо зрячими, погляньмо, нас є скільки,
виймаймо тОвсті затички із вух.
Не тільки слухаймо, добродії, а й чуймо,
нехай не вчать нас ні сусіди, ні брати.
Ми – українці! Мову, люд шануймо!
Єднаймося – і досягнем мети!

О. Д. 24.10.2015

Ольга Дворецька

Вона летіла, а куди – не знала.
Себе все більше й більше знов втрачала.
Упасти не боялась – вже не страшно.
Крильми торкнутися хотіла там, де ясно.
( принаймні їй все так завжди здавалось,
що ясно, тепло, щиро – і не рвалось).
Політ – і розмах крил, довіра – й зрада,
Бо в кожного свій обрій слів і справ ,
межа думок і рубікон облав.
…Таке безкрає небо! Світ просторий!
Все – тільки альфа! Вигляд – неозорий!
Яка ж свобода! Як же вільно й світло!
Та трохи вектор зміщено від вітру.
Як добре та просторо всім літати,
Один на одного так легко не зважати!
…Вона літала. Світлом обпеклась.
Несправжній обрій. Рубікон урвавсь.

Ольга Дворецька

Я мріяла про щастя написати,
Але воно вже відбулось. Не пам’ятаю.
Тоді ж хотіла і з колін піднятись –
Про це я теж повільно забуваю.
Ще вірила у світлі щирі душі,
А вірити потрібно було в Бога
Та Образи на образИ цілющі
Змінити, їм лиш оббивать пороги.
Я все забула… Ні, не пам’ятаю
Їх і себе. Життєва амнезія.
Ви знаєте, так інколи буває,
Коли минулою прийдешня є подія.

Ольга Дворецька

В окопах, сирих, холодних, видно сліпо
Тільки туман та силуети серед димів.
Десь там сховані руки кістляві,
Тягнуться до моїх побратимів.

Ці окопи будуть могилою тим,
Хто, прийшовши сюди вперше,
Пообіцяв вернутись живим.

В окопі тільки калюжі червоні,
Перемішані з ґрунтом твердим.
Хто не в них – той у полоні,
Кровоточить, страждаючи,
І жаліється, що дався живим.
Степан Морський

Без любові життя не вирує,
Як не квітнуть без сонця сади.
Без любові людина черствіє,
Як на дереві плід без води.
Без любові пташки не співають,
Без любові не сходить трава.
І лелеки зовсім не літають.
Та не світла моя голова…

Тож любов, це дарунок від Бога…
Просто так, не чомусь, не за щось!
Просто так… і світліша дорога
Попри чорних і білих полос…
Любов Інішева

Коли накриває злива,
Навколо вирує вода,
Мовчати немає сили.
Не віриш ти зовсім в дива….
Коли навкруги все темно,
А промінь ще вчора зник,
Не хочеш прожити даремно
І рветься крізь груди крик…
Коли опускається небо,
А сонце не гріє, палить.
Нічого тобі вже не треба,
Та серце чомусь щемить…

Ти зможеш набратися сили.
У тебе підтримка творця.
Донось свою думку щосили,
Бо байдужість руйнує серця…
Любов Інішева