Ти плаваєш в своїй брехні,
Мене навколо пальців водиш,
Хіба не бачиш – боляче мені,
До чого ти мене доводиш?!
Ти розриваєш мою душу,
Кохання вбиваєш до тебе моє,
Стерпіти біль я цю не можу,
Я зачиняю двері у життя моє!
Lynx

А весні все одно,що на дворі війна,
Її байдуже,що навколо стриляють.
Вона їде,весна прийшла,
Бо дарунки її розквітають!
Рада Жизни

Давай,звернись до мене як до себе,
І непередбачених зусиль,
Я темряви в тебе не бачив,
Бо для світла мало сил!
Клаус князь

Ранок весняний, дивлюся в вікно
Сонечко світить на мене красно
У блакитному небі летить із далека
І присіла у двір мій красива лелека

Полонила мій погляд ніби в тенета
І здавна я знаю це добра прикмета
Де лелека на хаті звила гніздо
Там буде достаток, щастя, й добро

Я з любов’ю лелеку там прикормив
І попити водиці з криниці налив
Я надіюся знак цей від тебе мій Боже
І Україна нарешті в війні переможе

Якщо в Україну знов лелеки летять
То це ніби знак вони нам говорять:
Ми добру вам звістку принесли усім
Мир, Благодать ми принесли в ваш дім

Ігор Лівак

Місто тепер мовчазне,
Лиш вітер гуляє крізь стіни.
Тут де колись було світло й весна,
А тепер – лише попіл і тіні.

Де сміялась колись дітвора,
Тиша холодом серце стискає.
Замість квітів – руїни, війна…
А на вулицях попіл літає.

Дощ змиває вогонь і сліди,
Та не змиває гіркої утрати.
Місто кричить, кричить крізь віки,
Та немає кому вже кричати.

Замість пісні – лише гуркотіння,
Замість світу – суцільний провал.
Тут зостався лиш присмак горіння
І обпалений вітром метал.

Розбиті вікна вдивляються в небо,
Шукають там промені мрій.
Та сонце ховається – ніби не треба,
Ніби боязко світити сюди,

Порожні будинки мовчать,
Застигли у чорному пилі,
Зруйновані міста лежать,
Як попіл на сірій землі.

Та місто із попелу встане, я знаю,
Колись тут заграє веселий дзвін,
І знову діти забавляться в рідному краї,
І мир повернеться в домівки з руїн.

Знову прокинеться рідна земля,
Загомонить рідний вокзал,
І місто воскресне у щасті і вірі,
Як фенікс, що з попелу встав.

А поки що – біль, мовчання і руїни,
А поки що – темрява, страх.
Але вогонь наш ніколи не згасне –
Ми світло несемо в серцях.
Міндзяк Андріана

Мамо, я більше не прийду,
Хоч знаю – досі ти чекаєш,
Щоночі у вікна заглядаєш,
Шепочеш молитви крізь сльози,
Немов зі мною розмовляєш.

Та все ж мій голос вже розтанув,
Розбився крізь нічне мовчання…
Мамо, не клич – я вже далеко,
Мій дім тепер – високе небо.

Я там, де вже цвіте смерека,
Де вільна пісня лине в степ,
Де не палає більше небо,
Де тільки світло, тільки день.

Мамо, я став золотом у полі,
Ромашкою у ніжному вінку,
Сльозою в очах тополі,
Що спить в розстрілянім садку.

Не плач, моя рідна, не треба,
Я сильним був, та вже не вернусь до тебе,
Я став для тебе птахом з неба,
Щоб твій спокій з неба боронить.
І в снах твоїх тихенько жить.

Рано чи пізно зустрінемось знову,
Але не тут, а в краю без біди,
Де не лунає пострілів слово,
Де лиш любов… і мир назавжди.
Міндзяк Андріана

З небес до тебе янголи спустились,
Забрали тебе від усіх.
Мама з татом тебе вже зустріли,
А ми в сльозах прощання згадали.

Тепер тебе несуть в труні,
Я з тобою ледь-ледь дихаю.
Янголи в сторонці плачуть,
Мене за плечі обіймають

Кунувши землі терпучі жмені,
На прощання сказавши лише 《прощавай》.
Ти не прийшов до мене уві сні,
Не забрав ні краплі болю.

В хатині новенькій ти спочиваєш,
Немає в ній вікон ані дверей.
Тепер тебе з неми немає,
Сум за тобою не знає краю.
Олександра Мойсей

Нумо блукати садами вогкими,
Де первоцвіти здіймають вуаль,
Де вітер вельми грайливими кроками
Тче між гілками дзвінку акварель.

Брунатний ґрунт ще зберіг холоднечу,
Та в ньому вже спить молода глибина.
О, як весна непомітно теплом пестить малечу,
Дарує приємність ніжним співом!

Чуєш? То річка сміється у берегах,
Хлюпає світло в прозорі долоні.
А над містечком, у лелечих світанках,
Радість, мов квітка, пливе на осонні.

Тож нумо стрічати весну без вагання,
Вельми принадна її таїна:
У кожному промені — дивне зітхання,
У кожному подиху — ніжність жива.
Софія Дмитрієва