Надворі весна. Ніч темна.
Сяють зірки. І сяють зірки
Весняна гроза. Зірниці з вікна.
Шасі на вибоїнах. Майбутнє в пробоїнах.
Завесніє до зелена скоро, підуть перші дощі
Вогні з квартир – дикі. Не освічений, не ламповий ти.
Шеврон
Рідне слово
Рідне слово – теплий промінь,
Що у серці мерехтить.
В нім і пісня, й сила громів,
І душі ясна блакить.
Воно вчило нас любити
Рідну землю та природу
Сміло мріяти, творити,
Бути відданим народу.
Рідне слово – мов джерельце,
Чисте, світле та безкрає.
Лине в пісні, гра в трубі
З ним і в радості, й в журбі.
Хай воно звучить крізь роки,
Не згасає, не мовчить.
Бо ж без нього ми – безкри́лі,
Рідне слово нас навчить!
Валентина Харченко
Летять лелеки навесні над хатами,
Та не на кожну сядуть вони з них.
Там, де добро панує ці крилатії
Гніздитимуться й лелечат своїх
Виводитимуть і навчать літати,
Як вернуться до рідної землі,
То обов”язково на цій хаті
Продовжуватимуть лелечий рід.
2020 р.
Тобі є за що битись, не гай ані дня,
Це більше, ніж доля – це честь і земля.
Виходь із комфорту, не будь осторонь,
Бо ворог вже поруч – він нищить вогонь.
Він нищить будинки, пісні і слова,
Йому не важлива твоя колиска жива.
Безжальний до всього, що серцю болить,
Тож дій, щоб не втратити, час не стоїть!
Не дай йому кроку на рідну межу,
Веди за собою, тримайся, прошу.
Це наша земля, це наш вільний світ –
І хай наша воля палає, як щит!
“Ми — серед вас”
Ми за будь-яку ціну, без страху й жалю,
Боронитимем дім у вогні і в бою.
Наша воля, як криця, не зломлена грізно,
Не скорилась вітрам, не зігнулась безслізно.
Ми тримаєм кордони, ми пильні, як ніч,
Ми — той голос, що грімко крізь темряву кличе.
Ми — той вогник у серці, що світить незгас,
Ми за кожного станем, ми — серед вас.
За свободу і правду, за рідних, за край,
За майбутнє, що квітне, мов сонячний рай.
Ми ідемо крізь бурі, крізь морок і час,
Пам’ятай, хто ми є. Ми — серед вас.
Мама не перестає любити,
Навіть якщо ти став, як тінь,
Навіть якщо весь світ розбитий,
І загубив ти власний день.
Навіть якщо в душі хурделить,
І серце скам’яніло вщент,
Мама все зможе відчувати,
В її любові – вічний сенс.
Хоч би ким ти став, хоч монстром,
Хоч би зник у темноті,
Мамин голос, теплий, простий,
Завжди буде у житті.
Вона пробачить всі провини,
Обійме лагідно, без слів,
І навіть з прірви половини
Збере, як з вицвілих листків.
Для неї син – не гріх, не тінь,
Не помилка, не біль, не страх,
Вона дає йому спасіння,
Тримаючи в своїх руках.
В її очах – вогонь надії,
У серці – ніжність і тепло,
І навіть зла, що в світі стільки,
Її любов не відпекло.
Братові, що не згинається
Тримайся рівно, ти – мужик,
Від пращурів – сталевий лик.
Де інші падали й текли,
Ми крізь вогонь і ніч пройшли.
Не гай на дріб’язок свій хист,
Візьми її, як справжній звір,
Щоб губи в треморі, щоб крик,
Щоб сон, немов солодкий вир.
Даруй їй дотики і сни,
То квіти, то спонтанний сміх.
Не треба щодня, раз – і блисни,
Щоб серце тріпотіло в ній.
Слухай. Хай незрозуміло,
Хай хаос в її голосах,
Ти просто будь там – сила, тил,
Щоб тиша в стінах, не гроза.
Межі. Простір. Це закон.
Без кисню в полум’ї задихнешся.
Вона – в своїх думках пливе,
А ти – у своїх десь зникнеш.
Хай все по полицях стоїть:
Оце – її, а це – твоє.
Якщо “відповідаєм вдвох” –
То відповідь лиш порожнеча.
І пам’ятай – ти не хробак,
Що світ чекає в когось спита́ти.
Ти – той, хто пробиває шлях,
А не живе в очікуванні втрати.
Ти – з роду тих, що крушать скелі,
Що в бурях стяги не кладуть.
Живи так, щоб тебе наслідували,
А не забули, як ім’я забуте.
Братові, що не згинається
Тримайся рівно, ти – мужик,
Від пращурів – сталевий лик.
Де інші падали й текли,
Ми крізь вогонь і ніч пройшли.
Не гай на дріб’язок свій хист,
Візьми її, як справжній звір,
Щоб губи в треморі, щоб крик,
Щоб сон, немов солодкий вир.
Даруй їй дотики і сни,
То квіти, то спонтанний сміх.
Не треба щодня, раз – і блисни,
Щоб серце тріпотіло в ній.
Слухай. Хай незрозуміло,
Хай хаос в її голосах,
Ти просто будь там – сила, тил,
Щоб тиша в стінах, не гроза.
Межі. Простір. Це закон.
Без кисню в полум’ї задихнешся.
Вона – в своїх думках пливе,
А ти – у своїх десь зникнеш.
Хай все по полицях стоїть:
Оце – її, а це – твоє.
Якщо “відповідаєм вдвох” –
То відповідь лиш порожнеча.
І пам’ятай – ти не хробак,
Що світ чекає в когось спита́ти.
Ти – той, хто пробиває шлях,
А не живе в очікуванні втрати.
Ти – з роду тих, що крушать скелі,
Що в бурях стяги не кладуть.
Живи так, щоб тебе наслідували,
А не забули, як ім’я забуте.
Коли земля в вогні й тремтить,
Коли народ за волю гине,
Немає місця тим, хто звик
Різати правду, мов руїни.
Коли з прицілу ворог б’є,
Коли за правду кров лягає,
Як звати тих, хто краде щит?
Тих, хто солдата продає?
Колаборант, злочинець, щур —
У них є вибір: зрада, муки.
А в нас є вибір: меч чи шнур,
Щоб не підняли більше руки.
Бо це не помста, не гнівний крик,
А суд за кров, що впала в землю.
Немає в ньому слів «пробач»,
Є тільки правда і жерделя.
Хтось скаже: «В Європі так не можна»,
Хтось скаже: «Жорстоко, дикість, жах!»
Але війна – це вирок кожний
Тим, хто країну зрадив в прах.
Прийде весна. Прийде свобода.
І підем далі в новий день.
Та поки – суд. Народ. Нагода.
І мотузок. І правди тінь.
Коли замовкнеш—ворог осліпне,
Голодним лишиться, втратить слід.
Де кожна деталь не стає пліткою,
Там зберігається чистий світ.
Ніяких таємниць на вітринах,
Ніякого сорому за свій шлях.
Бо друзі бувають лише за ім’ям,
А в душах — холодний жах.
Одні поруч йдуть, щоб підживити
Тих, хто бажає тобі падіння.
Слова — це зброя, і ти повинен
Ховати їх, наче велике вміння.
Будь обережний, бо серед тіней
Ховається ворог в масці добра.
Конфіденційність—твоя твердиня,
Що від зради навік вбереже.
Те, чого люди не знають про тебе,
Вони не зможуть в тобі зламати.
Тиша—це сила, мовчання—це зброя,
І в ній ти навчишся літати.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
