Вже білим цвітом акація вкрилась,
Неначе хмари спустились до крон.
Вітер між гіллям тихо схилився,
Шепоче листям, немов у полон.
Пахне солодко – медом, весною,
Ніч розливає духмяний туман.
Квіти акації ніжною млою
Серце огорнуть, як рідний курган.
Тихо під нею стою, зачарований,
Вслухаюсь в шелест її пелюстків.
В неї є магія – давня, бездонна,
Що наповняє душу без слів.
Тепле, свіже, мов ранкова зірка,
Молоко у глечику блищить.
Запах ніжний – луг, ромашка, гірка,
В ньому літо тихо гомонить.
Вип’єш ковток – і немов долина,
Де пасуться сонячні стада.
Смак такий, що аж душа спочиває,
Наче казка, що жива й проста.
Біле золото з долонь корівки,
Що траву збирала між ланів.
В кожній краплі – сонця світлі бризки,
В кожній нотці – спокій рідних днів.
Смачно, легко – втіха незрівнянна,
Як дитинства ніжна дивина.
П’єш – і світ стає такий духмяний,
Мов у казці, що завжди жива!
Пливе по хаті дух тепленький,
Мов сонце вранці за вікном.
У печі хліб росте рум’янцем,
Напоєний добром й теплом.
Як пахне він! – мов літнє поле,
Мов вітер, що несе жнива.
У кожній крихті – дотик долі,
У кожнім зерняті – жива.
Руками пестять хліб господні,
Його, як скарб, кладуть на стіл.
І в кожнім домі, в кожнім слові
Його духмяний слід летів.
Пахне хліб – і світ радіє,
Бо це життя, бо це земля.
Він у долонях тепло гріє,
Як материнська доброта.
На хаті, що в саду старому,
Де вишні квітнуть навесні,
Лелека знов вернув додому,
До рідних гнізда берегів.
Високо криллям небо крає,
Летить, як вільний дух землі.
І жайвір в полі сповіщає:
“Весна вернулася в селі!”
Там, де дими летять в піднеб’я,
Де пахне хлібом кожен двір,
Лелека крила розпростерті
Несе, мов символ давніх вір.
Стоїть гніздо на білій хаті,
Як оберіг, як тихий знак:
Щасливі будуть в цій оселі,
Допоки він вертає так.
Ми – не земля, не просто люди,
Ми – дух, що крізь віки горить.
Нас не зламали бурі, блуди,
Нас не змогли вони скорить.
Ми – нація, що кров’ю пише
Свою історію в віках.
Щоранку сонце вище, вище,
Й ми підіймаємось у шлях.
Наш голос – в пісні журавлиній,
У стуках серця крізь роки.
Ми вільні, сильні, неподільні,
Ми – Україна на віки!
У наших жилах – вільний дух,
У наших серцях – незламна сила.
Ми не схиляли гордих рук,
Бо наша правда – мов вітрила.
Вона веде крізь бурі, грім,
Крізь ніч і темряву сторічну.
Ми встанем, скинем рабський гніт,
Бо код нації – це вічність.
Це слово, що не обірветься,
Це віра, що не відцвіте.
Хай що б там сталося – у серці
Воно, як вогнище, росте.
Ми – спадкоємці славних предків,
Несемо правду в майбуття.
І поки є у жилах предків
Цей код – не зникне й наше я!
У жилах наших – кров героїв,
У серці – спогад давніх літ.
Ми нація, що крізь облогу
Йде вільним кроком у світанковий світ.
Ми – голос предків, гук століть,
Що меч тримали міцно в жилах.
Де ворог йшов – там плинна мить
Лилася кров’ю на могилах.
Та не скорив нас темний час,
Не стер нас морок, не зламали.
Коли вогонь зайнявся в нас –
Ми з попелу, як фенікс, встали!
Ми вийшли в бій – не на колінах,
Не з острахом, а з вірним словом.
Наш дух міцніший за руїни,
За їхні танки, за їхнє “знову”.
І знов вітри свободи дують,
І прапор рветься в небеса!
Вони не знають, що воюють
З народом, що не згас, не згас!
Бо Україна – це сила,
Що не скувати в ланцюги.
І кожен воїн – наші крила,
І кожна мати – оберіг.
Ми виграєм, бо ми єдині,
Бо правда поруч із мечем.
Бо Україна не загине,
Бо в кожнім серці б’є вогнем!
Хто горе ніс на Нашу Землю?
Багато скажуть – це не я.
В таких не має Батьківщини,
відсутня в них рідна Земля.
Вони ситуативно жили , та впевнені,
що горя нікому не робили.
Безтурботно завжди жили, за пайки , за чарку дармову,
на виборчі дільниці продавати голос свій ходили.
А ті що їх так підкупили , з Державної скарбниці потім їли.
Та їли так, що те що не поїли, взяли та надкусили.
А потім тим що надкусили, на мітингах підтримки. тим самим виборцям,
котрі за гречку та за чарку голоси віддали, їм платили.
А ті покірно взявши недоїдки , в чарчині губи мочили, довго Ми так жили.
А тут на зламі системи, прийшла в наш дім війна.
Хто винний?
І голосно всі закричали, це не Я!
Мабуть таки продати голос свій за гречку, Вас заставляли.
І зранку з ліжка піднімали, під дулом автомата на виборчі дільниці заганяли.
А потім силоміць мабуть в автобус запихали.
Возили по дільницях різних, Ви голосом своїм там торгували.
Того не розуміли мабуть, що кримінал вчиняли.
Безтурботно так жили, за порушення Закону покарання не несли, відповідальності не мали.
Тепер війна, так , це не ваша, не має в тому вашої вини.
Мабуть якби прийшла раша, то радість би велику мали Ви.
А рід ваш молодий жіночий, має мрію мабуть таки одну,
в груповому зґвалтуванні, роль зіграти головну.
Чоловіків такого роду до лав своїх, покличе раші польовий військкомат.
Відмовитися можливості не буде, бо за відмову на власному подвір’ї,
солдат з шевроном триколору, Вас буде на смерть забивати.
І вибору тоді не буде , за рашку мати, чоловік такого роду життя має віддавати.
Така розплата є вже декому за те, за небажання гідно жити,
та Землю Рідну боронити.
В.Є. Панченко 21.03.2025
Між пусткою в серці й надією, мирно
Спочину на моєму плечі, добровільно.
Впади у обійми моєї турботи,
Чекай, як для тебе нові створю ноти.
Пусти мене в серце, тримай там до скону.
Забуду про лихо, зніму я заслону.
Між днем тим шаленим і ніжністю ночі,
Я буду твоєю, якщо ти захочеш.
І трепетом ранку і подихом вітру,
Прийду я до тебе і буду радіти.
Твоїй я усмішці і плечам широким.
Віддай мені серце, ангел мій,
Синьоокий…
День змучив втомою, іду,
Ховаюсь в темінь ночі,
Де відпочину, де посплю,
Перепочинуть очі.
І знову ранок збадьорИть,
День в клопоти загорне,
А час іде, а час не спить,
Все в ньому однотонне.
Чогось нового б, прагну змін,
Життя чимсь наситИти,
Що залишилися, ті дні
Для себе посвятити.
Щоб не було у них журби,
Щоб сонце посміхалось,
Щоб були сили десь іти,
Ногам щоб не спіткалось.
У різну пору щоб стежки
Звивалися, стелились,
В рожевість заходу зайти,
Де верби похилились…
Усе витаю поміж хмар,
Вже мушу опуститись,
Та знову братися до справ,
Щоб з втомою зустрітись.
20.03.2025.
Ганна Зубко
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
