В такі короткі миті життя,
Я просто хочу бути потрібною.
В несамовиті дні людського буття,
Стати для когось спокоєм, ніжною.
Відчувати турботу, тепло і ласку,
Тонути в погляді рідних очей,
І розтопити сумну відстань, казку,
Розказати про світ без ночей.
Віддати все, що серце збереже,
І бути поруч, коли холодно й сумно.
Щоб в кожній миті відлунням лягли,
Слова, як промінь, прості й безшумні.
Нехай же в цьому морі почуттів
Знайду я берег, знайду я світло,
Де в тиші серця є відгук теплий, живий,
І поруч – той, хто любить щиро.
Анастасія Бондарєва

Здається слова закінчились.
Та пам’ять карбує своє, той запах терпкого жасмину забути мені не дає.
Той стіл де лежали папери.
Та ніч де палали вуста.
Залишаться в пам’яті в мене, так само як постать твоя…..
Юлія

Хто я?
Запитаю у неба, та воно не відкаже мені.
Я зі злості прошепчу, не треба, і погляну на білі хмарки.
У них я вбачаю відраду.
У них я вбачаю тебе.
Десь там твоя кожная фраза відлунням до мене іде.
Десь там твої очі блакитні, і усмішка твоя не земна.
Десь там ти несеш мені квіти, десь там вже буяє весна….
Та знаю що все це не правда. Обійняти немає кого!
А люті морози у січні забирають у мене тепло……
Я так за тобою сумую!
Ти просто про це пам’ятай. Поглянувши з неба на землю, на хвильку про мене згадай.
Юлія

Моє серце давно скамяніло, а у жилах вже кров не тече.
Я забула як бути людиною, я здається забула усе.
Я не знаю чи радість існує?
Чи буває крім смутку чуття?
І що ночі вертаюсь в минуле, проживаючи знову життя….
Я блукаю в думках як у лісі.
Я гублюся в проблемах буття.
Я картаю себе за помилки, і не знаю чи є каяття.
Я не знаю як правильно жити, і чи треба нам це взагалі?
Якщо біль я не можу забути, то навіщо ці муки мені?
Юлія

Багато хто від нас уже пішов, та згадку нам залишили про себе.
Для когось фото, а комусь альбом, на когось вони дивляться із неба….
Багато вже кого не повернути.
А душі небо всіють як зірками.
Туди від нас лиш найдорожчі йдуть!
За кого ми життя своє відалиб!
Юлія

Кохай мене невтомним ранком,
Де пахла ще вчорашня злива.
Там чашка кави ароматна,
Світанок сонця — й ти щаслива.

В розмові ніжній, не квапливій,
Зігрію твої почуття,
Так, ніби сонячне проміння,
Для тебе сяятиму я.

Весь світ для мене — це кохання,
Кохання — це для мене ти.
Так, ніби цілий всесвіт нині
Знаходить у тобі сліди.

Кохай мене невтомним ранком,
Де ще прозора моя голова.
Там ніхто не стане серцю на заваді,
Допоки чутиме твої слова.
Михайло Рудас

Подивись зараз на себе в дзеркало,
Ти побачиш там неймовірну красу.
Очі сяють, мов зоряне мерехтіння,
Наче відлуння небесного сну.
Посмішка ніжна — як квітка весняна,
Ледь розцвітає під лагідним днем.
Ти — наче музика, ніжна й незнана,
Що ніби світлом огорне кругом.
Тонкі обриси, грація в русі,
Легка, мов вітер, мов тиха ріка.
В погляді — мудрість, в серці — наснага,
Доля твоя золота і міцна.
Ти — не малюнок, не просто обличчя,
Ти — сила й ніжність, ти — світла зоря.
В твоїх руках — і тепло, і величчя,
Щире кохання, добра течія.
Світло в очах твоїх грає мов казка,
Голос лунає, мов ніжний мотив.
Ти, наче хвиля, і тиха, і ясна,
Мрії несеш у далекий порив.
Сльози бувають, та знову смієшся,
Знаєш, що сонце розвіє печаль.
Вітер з тобою, ти з ним веселишся,
Ти — нездоланна, мов хвилі в тугім вирідань.
Світ відбиває в тобі всі чудеса,
Мрії кружляють, мов птахи ясні.
Жінка — це подих самого життя,
Мудрість і ніжність у кожнім дні.
Тож подивись на себе уважно,
Бачиш цю силу, цей вічний вогонь?
Ти є прекрасна, ти є відважна,
Світло в душі осяває твій шлях!
Анастасія Бондарєва

Мені набридло з тобою воювати,
Щось постійно пояснювати тобі.
Почуття нам вже не врятувати,
Настав час допомагати собі.
Залишу все, що стало тягарем,
Розлука – не кінець, а новий шлях.
Відпустимо образи, біль, проблеми,
І навчимось літати у мріях, не в снах.
Розірвані ми ниті з’єднувати не будем,
Краще збудуємо власний спокій, свій.
Хай час лікує, хай минуле губить,
А я знайду у серці втрачену гармонію й мир.
Анастасія Бондарєва

Я з місяцем сьогодні говорила,
Про плинність часу, про людське життя,
Про те, як мрія крила нам давила,
І як злітають миті в небуття.
Він тихо сяяв в висоті безкрайній,
І слухав, як душа моя тремтить,
Як швидкоплинність, мов потік незграйний,
Все забирає в тінь, немов блакить.
Прощалися надії і світанки,
Згасали, наче зорі у пітьмі,
І тільки місяць — мовчазний світанок —
Світить, нагадуючи мрії ще мені.
Я з місяцем ділилася думками,
І він, як друг, мовчав, але світив,
Щоб час, як вітер, йшов повз між світами,
А слід його лишав у вічних снах мотив.
Анастасія Бондарєва

Ми стали часто забувати,
Ціну спокійного життя,
Як мир в руках могли тримати,
Та прийшла буря забуття.
Війна зірвала сни і мрії,
Розбила затишок домів,
А ми тихенько тут без дії,
Ковтаємо свій лютий гнів.
Там десь батьки дітей ховають,
Там хтось останнє віддає.
Допоки тут брехню нам пхають,
Що ворог сильно програє.
Давай запам’ятаємо навіки,
Що мир не падає з небес.
І вб’ємо в наші це голівки,
Здобути волю — це процес.
Тож дякуй тим, хто не здається,
Хто захищає спокій нашого життя,
І хай любов в серцях озветься,
Позбавимо країну від "сміття".
Анастасія Бондарєва