Вовк проти зграї собак

Вовк один на схилі ночі,
Він не шукає ні порятунку, ні допомоги.
Зграя собак на нього йде,
Але в серці його — рішучість, не злякана тінь.

Вони ревуть, вони в цілому строю,
Але він — вільний, як вітер в лісі.
Вовк не боїться, його погляд гострий,
Він не стане на коліна, не впаде від укусів.

Зграя може бути великою і сильною,
Та один проти всіх — це сила духу.
Вовк рве тишу, встає і стоїть,
Він готовий боротися, не відступить, не злякається.

Кожен собака на нього кидається,
Але вовк — один, і в його серці — сила.
Не кожен зможе зрозуміти, чому він не тікає,
Але вовк знає: його життя — його битва, його вірність.

Зграя падає одна за одною,
Бо вовк — це не просто звір, це дух, це легенда.
Він переміг не числом, а силою серця,
Вовк, що вірить у свою свободу, свою силу.

День був й пішов,
десь слід лишив,
І ніч піде, слід лише,
Сніжок ріденько землю вкрив,
Щось вітер на нім пише.

Згори читає неба сум,
Ще снігу підсипає,
А вітер крила розгорнув,
Написане стирає.

19.03.2025.
Ганна зубко

Насіння — то сила, що в землю пірнає,
Воно не боїться, не зупиняється,
Хоч темрява й тиск її обступають,
Вона проросте — життя починається.

В одному маленькому зернятку — всесвіт,
Тисячі шляхів, де корінь проникає.
Як у боротьбі, в кожній краплині сили,
Насіння живе, коли земля його приймає.

І з кожним рухом, з кожним поштовхом —
Воно розцвітає в боротьбі з темрявою.
Те, що спочатку було маленьким, тихим,
Стає могутнім, зростаючи в своїй волі.

Так і в житті, де ми — лише насіння,
Ми здолаємо біль, поки не знайдемо світло.
Бо в кожному з нас — є ця незламна сила,
Що проросте, навіть крізь каміння й злидні.

У батька серце — безмежний океан,
Дві доньки — два світи, два сонця в небесах.
Хоча вони різні, але в кожній з них —
Тепло його рук, його найкращі думки.

Для однієї — він як мрія вночі,
Для іншої — як сонце вранці в очах.
Та серце батька, як річка без берегів,
Не знає розподілу — для обох його любов.

В одній — ніжність, в іншій — сила,
Але в обох однакова суть — любов нескінченна.
Вони — його світло, його втіха,
Незважаючи на відмінності — єдині в серці.

Як дві зірки, що світять однаково яскраво,
Кожна для нього — незамінна частина.
Бо батькова любов не зрадить і не зміниться,
Вона для кожної доньки — однакова, як безкрає небо.

Блискавка в яру різко заіскрила,
І в небі раптово темрява застигла.
Яр розірвала іскристі дуги,
Небо здригнулося, мовби в бурі злуки.

А потім грім, як постріл у душу,
Немов в серці вибух, в вухах за звеніло.
Він гучно розлягався, ніби буря в небі,
І я біг, не знаючи втоми, без зупинки.

Поспішаючи додому, втікаючи від грози.
Але вибігти не було так просто —
Під гору слизько, земля розмокла, як сльоза.

І з яру знову грім вдвічі сильніше,
Мовби землетрус, що землю роздирає.
Грім у яру, де лунає сила стихії,
Немов у полях, що стогне дика буря.

Прибіг додому, мокрий до ниток,
І в вухах не утихав той страшний звук.
Але ось все скінчилося, стихло, затихло,
Висох і зігрівся — природа не жартує.

Стихія була, ніби жах на межі,
Та все пройшло, все минуло, як і має бути.
Природа, що своїм шляхом іде,
Навчить нас, що сила завжди в ній живе.