Стояла тінь, висока і ніяк незламна,
Над ліжком, повним криків і страждань.
Так лагідно і ніжно мене обіймає,
При цьому страху не шкодує навивать.

Я скорчилась в кутку, як непотрібна лялька,
Холодними й забутими, хоч рідними руками —
Тримати світло здатна не була,
А темрява і око зімкнуть не давала.

Все чулись мені ті потужні голоси,
Десь за вікном, в сільській далечині.
Вони кричать, а в мене в горлі ніби кістка є —
Звучить приказ: «Тримайтеся. Загиблі діти є».

Почувши ці слова, розгубленість тримала,
Вже в голові лиш б’ється слово «мама».
Таким тяжким, пронизливо тяжким дитячим горем
Інстинкти матері затримувать вже тут не стануть.

Встала з колін. Я витерла всі сльози.
Був відданий приказ триматись, хоч може й не мені.
Але не маю права я в кінці кінців зламатись,
Десь там і мій син є на тій безжалісній війні.

Знову зібравши волю й сили у кулак,
Відкрила обережно я скрипучі двері.
З обачністю, як в ці часи належно,
Ступила я вже на відмерлий шмат землі.

Я йду. Але що це — туман чи марево?
Він забиває груди. Він пече.
А запах… Ось цей запах невблаганний.
То смерть. То є кістки. То душі є.

І через пекло, розбиваючи коліна,
Куди не подивись — лиш видно попіл.
Та я не бачу тіло сина рідного навколо,
Куди не подивись — лиш видно літри крові.

Не дивлячись на серця стук важкий,
Не дивлячись на ті малі невдачі –
Руками своїми важкі тіла навколо,
Почала я бездумно всі перевертати.

Вдивлялась в лиця, я шукала рідний запах,
Але кожна деталь, що бачила-була чужою.
Шкода, що лиця були всі в порізах,
Шкода, що рідний запах перекритий кровʼю

І все ж таки я сина не знайшла тут,
Він у безпеці, в інше не повірю-
Десь там, де небо крите синім,
А у легенях чистий тільки кисень.

Можливо, це на краще? Як цинічно…
Але у ці часи турбує тільки він.
Нехай живе він довше, заберіть мене ви,
Я вже не можу жити у світі в темноті.

А тінь, тим часом, все ніяк не пропадає,
Стоїть ось так незламно, як раніше.
Вона глядить у душу і, мов склом, там ріже.
Чи то лиш тінь моя, і це вона така лічить?

А я, тим часом, все сиджу, як лялька,
З сльозами на очах, з розбитими ногами.
Ту свічку вже не здатна я тримать,
Та попіл у легенях з пастки все не відпускає.
Єва Березовська

В проміннях хвиллиної слави,
В гордині згубивши свій вік,
Він підло, заради забави
Дав людям первинний гріх.

Вгорі, зраджений Батько
У темряву того відіслав.
Той душ бацько-багатько
Щосили собі нахапав.

В промінні, у тьмі заключенний
Врешт, залишився сам із собой
В образу на Батька, злиденний –
Сам себе охрестив Сатаной
Богдан В’язовченко

Палав вогнем "кінець історії",
Де лилась кров – тече вона ізнов
Враз рухнули наївнії теорії
Один снаряд їх зносить до основ

Три роки, що тривають мов століття
Десяток літ, а далі – в глиб віка
Нема кінця, лиш жаху є суцвіття
Що вдалечінь несе, немов ріка

Та є ще сили, б’ється все ще серце
Сплотилась нація – єдність, мов закон
На світ, наскрізь криваве шкельце,
Про силу каже, що для них – жаргон

Він сам поранений в бою драконом
Та не чекайте – не втішить, не помре
Стуліть же рота, Юди, своїм мікрофоном
Лиш хто повстав, той знає куди дме

Народе мій, що встав супроти смерті
Тобі історія вклоняється навік
Навіки слава, не лише в моменті,
Народжені долати цей потік
Богдан В’язовченко

Розкажи мені про зорі,
Про далекії фронтири.
Там де їх як в морі солі,
Ті великі орієнтири.

Там, де лицарі існують, –
Людом повнії трактири,
В мріях там собі малюють
Мальовничній край наш Вирій

Разом мріють і сміються,
Всеж, живуть так, як і ми.
І так само сльози ллються,
У жаханні від пітьми.

Там де чари і дракони, –
Королівський рід живе.
І незнані там кордони
Феодалів меч зове!

І під стягом із зорею,
Розгонятимемо ніч.
Проспіваєм у хорею
Про шляхетну нову січ
Богдан В’язовченко

Між нами щось було, не знаю,
Але це не кохання, трохи інше.
Це відчуття коли ти нагорі, на краю,
Не взмозі рухатися більше.
Між нами щось було, напевно,
Пристрасть чи прив’язаність? Та ні.
Лиш думка в голові: "Даремно!",
І сльози на підлозі, на розбитому склі.
Між нами щось було, геть трошки,
Не треба більше – це кінець.
Вже час звернути й піти мовчки,
Діставши новий папірець.
Анастасія Бондарєва

Як задовбали ці тривоги,
І ще прильоти, не одні.
Коли ти відчуваєш гул підлоги,
А серце в п’ятках десь на дні.
Давно не було небо чистим,
Щось там кружляє і шумить.
Цей жах не буде особистим,
Біль тихий, але ж як кричить.
І діти вже давно не плачуть,
А розрізнять де снаряд.
В ЗСУ здають усе, що бачать,
До окупантських пиріжків віднайдуть яд.
Хоч ми бандерівці, нацисти і хохли,
Найголовніше, ми родина – українці.
І раз ми взялись титул цей нести,
То краще згинем у бою, ніж у сторонці.
Анастасія Бондарєва