Куди пливуть кораблі,
У світлі вечірній зорі?
З далекій-далекій землі
Шукаючи див, наче, в сні

Минають риф й острова,
Ця подорож їм не нова.
На губах капітана чуттєва промова, –
На горизонті хмара дощова

І чується грім – шторм насуває
А що команда? "Буває" й "буває"
Із поспіхом йде в темний трюм
Там вже здіймає галас і шум

Ця подорож їм не нова,
Ті самі пливуть острова
З кораблів загиблих покрова
Проклята місцина бісова
Богдан В’язовченко

Плаче Вишенька сумна,
Бо біда прийшла страшна:
Злий вітрюга з громом грізним
Рвав її гілляччя різне.

Дощ залив її гілки,
Гнули віти до ріки,
А одна — не встояла,
На травичку впала.

— Ой, навіщо цей розбрат?
Що ж я винна, скажіть, брат? —
Та вітер шепоче з хмар:
— Це весняний наш удар!

Та земля її втішала:
— Не журися, моя мила,
Сонце вийде із-за гаю,
Ти засяєш, я ж то знаю!

І заснула Вишенька,
Тихо-тихо, ніжненька,
А коли встав день ясний —
Розцвіла знов чарівний!
Карпець Ростислав Ігоровичич

Вийшов з хати – сніг черпати,
Кучугури вищі хати!
Вітер злиться, завиває,
Снігом землю засипає.

Дахи білі, двір не видно,
Все навколо стало срібним,
Заметілі віхор грає,
Білим світом все вкриває.

Сніг летить, кружляє, тане,
Вікна знову замітає,
Зима шепче: «Не спіши,
Ще насиплю від душі!»

Тільки взяв я лопату,
Щоб стежину відкопати,
Але сніг сміється з мене –
Завтра знов примче шалене!

Вітер шурхотить крилато,
Тне хурделицю завзято,
Засинає в білому селі
Зима в казковому теплі.

Ну, нехай мете, гуляє,
Сніг на землю посилає,
Бо весна вже на порозі –
Скоро тануть будуть скрізь!
Карпець Ростислав Ігоровичич

Ти ж ніжна, мов квітка, що зранку розквітла, Ти сонце, що сяє без зайвих прикрас. Не варто ховатись за маскою штучною, Бо справжня краса вже живе серед нас.

Поглянь у дзеркало – там твоя істина, Без фарби, без блиску, без зайвих прикрас. Цінуй те, що маєш, і пам’ятай: Краса – це душа, а не модний показ.
Карпець Ростислав Ігоровичич

Від повсякдення хотів втекти,
Не знав, куди і як пройти,
Тільки душу гнітить біль та тягар,
І серце прагне знайти свій дар.

Прийшов я до струмочка тихого,
Де вода дзереньчить, спокійно, безшумно,
Там вітри шепочуть та птахи співають,
І всі турботи в тиші зникають.

Слухав я шум води, вітру ніжний хід,
Природа все погане з думок забирає,
Відпочити хотів — і все стало ясним,
Душа наповнилася спокоєм дивним.

До вечора вже сонце золотить шлях,
Закат чудовий у небі горить,
Вогонь неба вогниками живе,
І серце спокійно в обіймах природи.

Тож природа — лікар без сумнівів,
Лікує нас, коли біда до нас йде,
Ти приходь, коли важко, і знайдеш там,
Те, що зцілить душу і поверне спокій.
Карпець Ростислав Ігоровичич

Дніпро виграє, мов кришталева арфа,
І небо в ньому — глибина весни.
Карпати шепчуть вітрові заграви,
Де хмари у вальсі ніжно голосні.

Ай-Петрі в сяйві сонця позолоти
Вдивляється в безмежний світ.
А вітер між пісками Олешків
Малює хвиль пісенний дивоцвіт.

Терикони наші, мов титани,
Вдивляються в ранок крізь роки.
Вони стоять — мов пам’ятник незламний,
Мов оберіг у долі нелегкій.

Це Україна — серце волі й світла,
Це наш дім, де майбуття цвітеє.
І в кожній ноті пісні заповітній
Ця душа, як сонце золотеє!
Софія Дмитрієва

Україна гордо б’ється,
Хоч прийшла біда, як зло.
Ворог нищить її ниви,
Рве міста й села на тло.

Попіл чорний вітром віє,
Стигне в жилах течія.
— Чом страждаєш, рідна земле?
За що кара ця твоя?

Та шепоче вітер з хмар:
— Це буремний, грізний час…
Але сонце їй всміхалось:
— Ти воскреснеш ще для нас!

І заснула Україна,
Тихо-тихо, як перлина.

Та не спить душа жива –
В грудях полум’я палає.
Б’є серцями боротьба,
Кожен воїн світло знає.

Стане сонце над Дніпром,
Змиє дощ сльозу з руїни,
Зацвіте калина знов,
Вільна буде Україна!
Карпець Ростислав Ігоровичич