Окаянний день повстав перед нами,
Пішли воювати брати із братами.
Залялися кров’ю Херсон і Дніпро,
Залишили в шибках розбите скло.

Залялись сльозами Бахмут і Буча,
Вкрилася трупами наша земля.
Не люди вони, душа їхня суча,
Визволяти прийшли нас мовля.

Землі вони хочуть?
Земля то земля, а що ж їм зробило мале немовля???
Що плаче бідненьке під свистом ракети,
Кричить як не в себе: "мамочко, де ти?"

А мами не має, лежить на дорозі,
Десь по дорозі в продуктовий магазин.
Дитинка чекає її на порозі,
І плаче під тиском військових машин.

Не знає, що мама ходила востаннє,
Що більш не вернеться в зруйнований дім.
Не знаєте що мама кричала останнє:
"Для тебе я, доню, пожертвую всім!"

Затихли ракети, машини, і крики
Дитини, що зветься тепер сирота.
Нас прийшли визволяти зажерливі пики,
Що завжди дивилися на нас звисока.

Вистріли лякають, військових ховають
У ями, не знаючи їхніх імен.
Крики лякають, всіх поховають,
Їм байдуже: тіло чи то манекен.

Нас хочуть зрівняти з червоною землею,
Червоною від крові власних дітей.
Нас хочуть поховати червоною брехнею,
Покалічити невинних сотні сімей.

І що ж ми зробили, щоб нас так карати,
Чи ми перед Богом тримаємо гріх?
Краще в Україні мене поховати,
Ніж впасти рабом до московських ніг.

Аталіна Трісте

А що, якщо погана погода —
Це зіпсований настрій неба?
У нього з’явилася нагода
Сказати людям: "Не треба!..”

Його не чують, а воно гримить,
Його не чують, а воно горює.
І плаче гірко, і кричить,
Та все ніхто його не чує.

Затихло небо, й все довкола
Неначе знову стало тихо.
Відкрили люди свої вікна —
І розбудили спляче лихо.

Веселка перебила сльози,
І дощ замовк — навіки стих.
Пройшла зима, пройшли морози,
Й весна зробила перший вдих.

Хотіло вже все розквітати,
Та дощ не йшов, собі мовчав.
І соловей схотів мовчати,
А травень у доща благав,

Щоб той пролляв холодні сльози
На землю, сповнену жалю.
Пройшла зима, зійшли морози,
Й скінчились води кришталю.

Розтанув сніг, і сонце встало,
Й земля наллялася жарою.
Лиш тільки дощика бажала,
І плакала разом з бідою.

А дощ безслідно зник у небі,
І навіть хмар не залишив.
Він пригодився лиш в потребі,
Щоб хтось його сльозами жив.

Аталіна Трісте

За землею ми, а за нами небо,
Кому хочеш поможи – а мені не треба.
Над землею туман, над туманом хмари,
Було б мені файно жити щоб не мала пари.
Кричить серце, душа плаче, плаче і сміється,
То горює, то радіє, то барвінком в’ється .
То співає, то ридає, тікає меж люди.
То знає, то не знає, а то і забуде.
Над полем криниця, в криниці водиця,
Водиться з водицею в криниці журба.
Хто йтиме і стане водиці нап’ється,
Того в воду мов пірїну забере ворожба.

Аталіна Трісте

Затихли дерева,
Та не всі, бо не буває тихо.
Впала одна гілка і наробила шуму.
Затихли дерева.
Та не всі, і ти ж моє лихо.
Візьмеш мою думу та й навієш суму.

Затихли дерева.
Вже сонечко сіло.
А місяць дивився й мене проклинав.
Затихли дерева.
І серденько мліло,
Той смуток в душі мене подолав.

Затихли дерева.
Затихли, зомліли.
І стали падати від мужніх вітрів.
Затихли дерева.
Хоч жити хотіли,
Померли бідненькі, як вітер хотів.

Аталіна Трісте

Лікуй свої болючі ночі днями,
Лікуй, як сам колись малий:
Плював на рану й грався далі,
Хоч був ні мертвий, ні живий.
Лікуй свої ночі рядками,
Лікуй, і тільки знай одне:
Дірки у космосі колись були зірками,
А чисте скло колись було брудне.
Лікуй себе як тільки можеш,
Бо не поможуть лікарі.
Ти біль у серці вбити зможеш,
Тобі засвітять ліхтарі.

Аталіна Трісте

У ліжку двоє, навстіж голі,
Їм не треба більше слів.
Вони мовчать, немов прозорі,
Чи хтось, бува, їм те звелів.

Тонкі вуста, великі очі,
Кохатись можна кожну мить.
Любити сонце й теплі ночі,
Любов у серденьку тремтить.

У ліжку холодно (порожньо),
В кімнаті все стоїть мольберт.
Зіниці бігають тривожньо,
Малює чоловік портрет.

Малює очі, карі очі
Мов теплі ночі що прожив.
Вуста малює, й поглядом полює,
Останнє фото що зробив.

Своє кохання він малює,
Свою любов, натхнення, долю..
Печаль в душі його керує,
І забирає щастя, волю.

Залишилась вона на фото
Й лишилася в його душі.
Вона була для нього злото.
Писав для неї він вірші:

«Кохана, люба, стільки років,
Я плакав на твоїй могилі…
Й не дало те мені уроків,
Щоб цінувати дні похилі.

Прожив з тобою 20 років,
І лиш тоді я справді жив.
Пройшовши мільярди кроків,
Не бачив кращих тебе див!

Кохання, знаєш, живе вічно,
Як сонце світить нам завжди.
Любов у серденьку довічна.
Себе в моїй душі знайди.

У ліжку тихо, тихо й пусто,
Квартира сповнена жалю.
Людей в квартирі надто густо,
А я в труні собі лежу.

Лежу і знаю що не маром,
Життя коротке це прожив.
Тебе зустрів і загорівся жаром,
І через тебе я не даром жив.

У ліжку темно, сухо й кволо,
Не чути навіть тихий спів.
Кидають квіти всі довколо,
На гілці соловейко сів.

Мене ховали в понеділок,
Тебе ховали у четвер.
Я чую дзвін биття тарілок,
Хоча і мертвий я тепер.

І зараз мить навіки сіра,
І чорна стрічка в нас на склі.
Померла ще душі моєї віра,
І ми б живі були на себе злі.»

#вірші@poemsnatalina
Аталіна Трісте

Подаруй мені квіти!
Жартую, нетреба.
Давай як ті діти,
Дивитися в небо?

Давай ми забудем,
Про все що лякає?
Давай просто будем,
Бо небо безкрає?

Давай цілуватись,
Під співи пташок?
Кохатись як в фільмах,
Між стін книжок?

Давай просто жити?
Ковток вишневого соку.
Давай жити так,
Як жили до тік-току?

Давай танцювати
Під пісню природи?
Давай прислухатись
В репризи і ноти?

Давай ми будемо
Просто мовчати?
Про мову забудемо,
Й будем кричати?
(Мовчки)

Подаруй мені квіти!
Жартую не треба.
Ми дорослі діти,
Безкрайнього неба.

Подаруй мені миті,
І хвилини мовчання
Дорослі діти у житі,
І між ними кохання.

Аталіна Трісте