Зорі пахнуть тобою…
Та грець йому, ВСЕ ТОБОЮ ПАХНЕ.
Хоч може здаюся я злою,
Любов моя скоро бабахне.
Ой, кому це на ніжку я наступила?
Кому це завдала я болю?
Твою любов в своєму серці втопила,
Й подарувала бажанну волю.
Зорі пахнуть тобою…
Та ну, я ж навіть не чула твій запах.
Важко з тобою до болю,
Ти в моїх котячих лапах.
Все тобою пахне…
І біль і любов і страждання і мука.
Відтепер кохання кряхне,
Відтепер я – сука.
Відтепер твої уста мене не знайдуть,
Відтепер я в твоїх снах, заховаю лють.
Від сьогодні біль ясний тебе поховає,
І душа в тобі помре, в тобі помирає.
Пахнуть тобою дерева й ліса,
Пахне тобою трава і роса.
Хоч твоє кохання в моєму серці кряхне,
Пахну я тобою, ВСЕ ТОБОЮ ПАХНЕ.

Аталіна Трісте

Коли він споглядав що в скрусі її страждання.
Наче, намагався що в серці відшукати відповідь на запитання.
Якими будуть миті, коли ж вона згасне?
Якими ж будуть, ті останні її оченята, що дарують почуття прекрасне?
Він все блукав, то коридорами гуртожитку, то думками біля неї.
Як в саду біля, що біля незабутніх барв іпомеї.
Скільки ж вони шлюбі снували.
Ті, хай і секунди, що їх в сяйві радощів від клопотів відривали.
І кожного кольору відтінок, коханої почуттів.
В його відблиску очей жеврів.

Присвячено подружжю Червенків!
Мирослав Ясенко

І в бурі життя іноді важко не пізнати сьогодення
Де є турботи, чи ж справ, що невідкладний багаж як товчія;
Ти чоловік, що глядиш на них, як на оці всі дрібноти;
Коли ж є кохана дружина. І дивлячись, ти на неї, наче, в мить забуваєш всі гіркоти;
І того славного подружжя, що у Львові я ж побачив;
Як в єднанні, коли вона помирала, як його біль, що в середні тріщав;
Отак буває, що маленькі бурі, як дрібниця, що до дрібного занепокоєння манить;
А коли втрачаєш, кохання життя, то вже несамовитий буревій все довкола юшить!

Присвячено подружжю Червенків
Мирослав Ясенко

Ми, так часто та вабливо;
Хай же, подекуди, й не квапливо;
Роздумуємо, що таке кохання;
На які ж подвиги, чи вчинки штовхає наших життів се поривання;
Коли ще у Львові я навчавсь;
То й про сімейство Червенків дізнавсь;
І коли її час прийшов, вона вже марніла;
Здавалось, чи то надія, чи то сподівання
в його очах, хоч в печалі виблискувала, блищала;
Се й справді, тих що відповідь шукає на питання як довго воно триває ;
Хто його відає, певне, коли в справжньому подружжі хтось гасне;
В іншого, що ж живим зостається, кожний спогад про цю спільну подорож-життя рясніє як та, що була казка, котра не гасне;

Присвячено подружжю Червенків
Мирослав Ясенко

Люди як, ті діти !
Блукають та блукають в цьому світі.
Тільки ж солодка патока любові нас підносить!
Коли любиш: батьків, дітей, онуків, чи бабусь і дідусів. Емоцій гадає, що в тобі шквал та рій
Коли ж кохання, ти стрічаєш, то ніби незабутніх пахощах п’янких лілій.
Все ж ти відчуваєш!
З якою жінкою, тобі розставлена в шлюбі стежка, се вкрай добре знаєш.
Так і я глядів!
Коли ще студентом, свою молодість стрічав.
Як Червенко про кохану піклувався.
Бо, що й залишилось небагато їй, він дізнався.
Як же те кохання голосило:
Ох же, справді, біль душі, його був сильним.
Він ім’я її прикликав.
Ах як хоч зі зраненим, горем, серцем на кохану, що на секунди, хвилини, чи години споглядав.
Важко, було кохання, втіху втрачати.
І як же той муж до кінця бажав її врятувати!

Присвячено подружжю Червенків!
Мирослав Ясенко

"Навіщо знаю, що таке любити?" – прошепотіли раз мої уста.
Чому без тебе помарнілий світ мій?
Та коли поруч – набуває сенс життя.
Чому думки лише про тебе, мій сум і сміх належать лиш тобі?
Чому порівнюю тебе я з сонцем в небі, що випромінює тепло?
Точнісінько як ти..
Чому тону в твоїх очах безмежних?
Поки свої натомлені від сліз..
Чому найголовнішою з потреб для мене, лиш щира усмішка?
Й нічого більш..
Лілія

Я не полишу свою кров!
Я не полишу рідних стін спокуту!
І гомін мами за святковим столом
Я не полишу, я не буду, я хочу навіки залишитись тут!

І думки безкраї, що ростуть як терен
І гаї співучі, і вітри гримучі
Лісів непомітний тин
Це мій дім, це моя сполука

Душа і серце, все воно ось тут
Ріка далека за горою
У тій ріці чужий блуд
Чужий, але вже такий до болю милий

Я згадую тут першу весну
Перші квіти, перші спогади, от тут
Яблуні в саду ростуть
Ростуть мої сподівання

Я не полишу свою доля
Вона от тут
За тими ріками і гаями
За тими росами, дощами

За яблуневим цвітом
За горою
Я тут жива
Я тут можу бути собою

Туся

Я йду по вулицях просторих
Там сміх дитячий, там життя
Заходжу в темний провулок
Там горя море, каяття

І ось світає за горою
Шумить буттям ріка
А в вулицях просторих, досі бігає дитя
А в провулках кволих, хтось волає в молитвáх

І я шукаю своє місце, ні там, ні там мене нема
Я в сад прийду, укриюсь листям
Загляну в воду, ось же ж я!
Така чужа, не ясна світу

Ні в каяттях, ні в сміху відблиск
Сама по собі, із аркушем в руках
І тільки сад вже знає щастя мого млосність
І тільки ріка бачила сльози мої

Я йду по вулицях просторих
Там сміх дитячий, там життя
Заходжу в темний провулок
Там горя море, каяття
Туся

Прийшла весна, і знову пробудилась,
Чорна земля зеленими проростками вкрилась.
Трави й квіти з’являються з-під землі,
А дерева пускають чудові бруньки на гіллі.

З них розцвітають гарні квіточки,
І кожна з них — мов промінь із небес.
Все йде до врожаю, до радості й багатства,
А зелена краса повсюди відчувається в нас.

Сонячне світло проникає крізь простір,
Повітря свіже й чисте, до нього прагнемо.
Природа оживає, всі її дари розцвітають,
І в кожному куточку планета про нас дбає.

Вона дає нам все, що потрібно для життя,
Щоб ми жили в радості, в гармонії й теплоті.
Так весна приносить надію і любов,
І в серцях наших розцвітає благодать.
Карпець Ростислав Ігоровичич

Тебе сьогодні привезли.
Всі зустрічали, стоячи на колінах, плачучи.
Привезли під батьківський поріг,
Та зайти в рідний дім ти вже не зміг.

Занесли побратими у труні,
Твоя кров залишила слід на ній.
Сльози батьківські ллються,
Розривають серця усіх:
Брата, сестер, близьких…
Та найбільше постраждало материнське.

Цей зв’язок, що з народження єднав роками,
Розірвався в одну мить.
Всі так хотіли почути твій голос,
Мріяли, щоб серце знов забилось.
Але це були лише мрії…
Ніхто тебе не поверне.

Згас твій вогонь у серці,
Як і віра в те, що ти житимеш.
Ти більше ніколи не зателефонуєш мамі,
Не потиснеш руку братові,
Не обіймеш батька.

А.Ковальчук