Бігав котик по полях
Світило жовте,яскраве сонечко
На полі росли квіти
Сині,білі та червоні
Сидів котик в полі
Грівся котик на сонці
Сонце вже сіда
І котик вже заснув
Лукащук Варвара
Це сталось уночі,
коли вітер дмухнув у зіниці,
і постать жіноча, вродлива й таємна,
мені стала солодкою миттю спокуси.
Я дивлюсь лише в очі її,
не звести погляду – не вдається.
А раптом полинув із вуст її
голос ніжний, що серцю здається…
"Закохана тільки в тебе…"
Шкода, що це тільки сон.
Прокинувшись, я прошепочу:
"Я теж люблю…" – і знов у полон.
Disol
смертоно́сне сузір’я
в цю безмісячну ніч
вказу́є свІй шлях
замість мо́го
тому
я – не я́
темним небом покри́тий
папілярним узо́ром зірок в лютеїновій фазі натхне́ння їх
навіже́ний астролог
складав
сей складний гороскопф
незбагненний
mein Kopf !
як
за-
плу́тались стежки
про-
то́птані знову і зно́ву
підошвами
по-
перемінно
по листю живої трави́
нещасливо проро́слої тут
де
хтось
хо́дить своїми ногами
і
значить
трава
потихо́ньку
розтоптана буде доре́шти
та кого́ це болить ?
ця трава
під ногами
її не убу́де !
її не спитається
то́й
ко́му
стежка потрібна
щоб коротше пройти
з точки “а”
в точку “бе”
для кого́сь
й
я – трава,
і
“ні бе і ні ме”
що
так
при́-
кро
все
плу́-
тає-
тьсЯ
попід ногами
й
він
пройде́
по мені́
напроло́м
десь і́нде
собі́
поспіша́ючи
у
чисто своїх
неймовірних
тих справах
…
за ме́не не
засту́питься Все-
ви́шній
його лице́ я не
знайду́
серед зіро́к
коли в-
оста́ннє в не-
бо
гляну
і
піду́
туди
куди
іде трава
якій
на цій планеті місця не знайшло́ся
як і
мені
ми ра́зом
з нею
де́сь там
зберемо́ся
з калю́жами
що
ніби ви́сохли
але
якщо би
їх
у цім
не підганя́в ніхто́
то
всі вони́ б
лежа́ли б
як озе́ра
і
моря
і
океани
і
як трава
і
я
міша́ли б
всім ходи́ть
своїм нікче́мним
непотрібним
ни́цим існува́нням
для ви́щих сфе́р
а може
й ні
а може
Божий про́мисел
(якщо він є́)
–
усіх нас чує
ба́че
й
не дає́
малій душі пропа́сти
наніщо́
безрадісно й даремно
мо’
десь
в цім про́сторі вселе́нськім
є місце
й на́м
з траво́в
з калю́жами
з весе́лков
де
на́с
ніхто уже
не буде
підганяти
чи
виганяти
з місця сво́го
незначно́го
та
рідного нам
особи́сто
де
нам хотілося б
іще побу́ть
не більше
і
не менше я́к
травою
мною
і
калюжами
прости́ми
ти́хими
й
убо́гими
що
те́ж
хотіли б
ма́ти
що́сь своє́
співають за вікном пташки́
оця весна мене драту́є
майбуть ще трошки поживу́
віщу́є ранок гарну дни́ну
Сонечко руде котилось
Десь донизу, спати йшло,
Щоби йому та й наснилось
Щось приємне.І було
Задоволеним Світило,
Вранці вмилося в росі
Й увесь день собі світило
Та йому раділи всі.
2022 р.
Хтось помирає прямо зараз, хтось народжується.
Хтось у окопі мерзне, хтось тусить у клубі.
Хтось із багатої родини, хтось не зна своє походження.
Усі на світі різні і водночас однакОві люди.
Комусь важливо мать картьє і дачу.
Комусь собаку врятувать важливо.
Хтось вірить у Ісуса чи Аллаха, хтось – в удачу.
Хтось зневіряється, а хтось гадає, що усе можливо.
Та всі, так всі! ми смертні.
Немає ще уколу для довічного життя.
Тож будьмо чесні, людяні, відверті.
Ніхто не знає час, коли йому ідти у небуття.
Квітка польова
Я з тобою ховаю себе
Кожен день… Та навіть щомиті!
Кажуть люди "із часом мине,
Навіть серце не буде горіти".
І болючим у грудях кинджалом
Розірветься душа на частини –
Я з тобою себе поховала
І поклала любов в домовину.
Alma de cristal
Чи не багато в тебе самоти?
Ти закриваєшся від світу часто.
А нащо люди? В них багато пустоти
Все тільки зморшки, целюліт, коли наступне свято.
Я ж не така, я щира і люблю допомагати.
За чесність зАвжди і за правоту.
Хоча навчилась в цьому світі виживати,
Та складно в ньому, рідко відчуваю теплоту.
Так часто ницість в людях є, брехня і зрада.
І так багато зиску й грошей треба їм.
А я живу тільки добра заради.
Хоч тяжко в світі бути не таким.
Я білою вороною собі здаюся часто.
В рожевих окулярах інколи живу.
Нехай! Я вірю, що життя прекрасне.
Я випливу, я сильна і не потону.
Квітка польова
В пориві до небачених висот
Не мчи життям, як по космічній трасі,
Бо можеш не вписатись в поворот-
Злетиш з орбіт, загубишся у часі.
А може, то не твОя висота,
Можливо, не своє собі пророчиш.
Яка б висока не була мета,
А вище голови ніяк не вскочиш.
Не поспішай. Згубився – зупинись,
Неквапом зазирни за повороти.
Настане час – і виростеш колись,
Знайдеш себе і зрозумієш хто ти.
В житті нелегко досягти мети.
Та що б не відбувалося з тобою,
Щоб боляче не впасти з висоти,
Потрібно залишатися собою.
Анна Барвінок
Анна
Стою, вагаюсь. Вибирати мушу:
Холодний розум чи гарячу душу…
Холодний розум вирахує все,
Душа сліпа. Неспокій принесе.
Отож, посперечавшись із собою,
Я з розумом виходжу із двобою
І розумію, що усе дарма,
Бо нерозумно, як душі нема.
Анна Барвінок
Анна
Ми лежали у лузі між трав.
Шепотіла мені: „Я люблю”.
А я ніжно тебе пригортав
У безмежнім зеленім раю.
Ми хмеліли від запаху м’яти,
Від кохання, любові, тепла…
Нам хотілося світ обійняти,
До нас доля прихильна була.
Нам всміхалося Сонце в зеніті.
І траву колихав вітерець.
Ти чарівна, найкраща у світі.
Це був нашого щастя вінець.
Ми дивились в небесну блакить,
Зачаровані вдвох дивосвітом.
Берегли найпрекраснішу мить,
Подаровану сонячним літом.
Петро
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
