Літнім ранком в чистім полі
Гуляє вітер на просторі
Дме повсюди куди схоче
Як дитя біжить охоче

Літав у небі без зупинки
Розігнав там всі хмаринки
І набравшись нових сил
Летів жваво в небосхил

Колихав берези і дуби
І прилетів він до верби
Пролітав скрізь її коси
Збирав він ніжно її роси

Як дівчину приласкав
Їй коси файно розчесав
Ніжно там її лоскоче
І пісню тихо їй шепоче

Прийшов вечір, день затих
І вітерець тихенько стих
За весь день уже втомився
І без сил весь залишився

Але зранку знову вітерець
Полетить весь напростець
І знов почне з усіма грати
Не дасть нікому сумувати

Ігор Лівак

Ніч у вікні, а думка лине,
Вдихнути ти їх запах мрієш.

День, а вони не відлітають,
А береш у руки ти аркуш —
Вони замовкають у тиші.
Цехместрук Софія

Артем стояв на пероні, загорнувшись у пальто, і ловив поглядом кожен рух перехожих. Поїзд мав прибути за п’ять хвилин, і його серце калатало, як вперше.
Він знав її ще з дитинства — Софія була його першою любов’ю, тією, що запалює серце раз і назавжди. Вони гуляли вечорами під зоряним небом, писали одне одному листи, які пахли кавою і дощем. Але доля вирішила розвести їх у різні боки — вона поїхала навчатися за кордон, а він залишився в місті, заповнюючи порожнечу роботою і книгами.
Вона писала йому рідко, та щоразу її слова були пронизані теплом. Але останній лист був іншим: "Я повертаюся. Якщо ти ще чекаєш на мене — приходь на вокзал у п’ятницю о п’ятій годині."
Він чекав.
І ось, серед гомону перону, він побачив її. Софія стояла на сходах вагону, така ж усміхнена, як тоді, коли вони прощалися. Вітер грався її темним волоссям, і на мить Артемові здалося, що нічого не змінилося.
Він зробив крок до неї, і вона кинулася йому назустріч. Без слів, без пояснень. Усі ці роки між ними залишалося щось більше, ніж просто спогади.
Це було кохання, яке очікувало свого листопада.
Марина Вітер

На качели я с прошлым прощалась
и слезами смывала разлуку,
что от этого сада осталась
побледневшая тонкая мука.

Я украдкой следила за ветром,
колыхая его пробужденье,
только он безмятежно покинул
мои сны и моё вдохновенье.

Вспоминая счастливые дни, где они,
я рыдаю и снова тоскую,
что тоньчайшая нить, где они,
разделила нас небом, землёю.

Буду помнить, хранить голоса,
в моём сердце вы живы всегда,
только тихая мелкая дрожь
снова душу мою изымет…

Тахмасбі Ірина

Что может быть прекраснее зимы?
Ее нелепых, белоснежных комьев?
Ты, может быть, останешься один
у раздорожья близ глухих мелодий.

Пышны сады пропахли белым дымом,
им небеса несут земной поклон,
а ты уснешь здесь тихо у камина,
желая позабыть вчерашний сон.

Пушистыми, белыми комьями разбросано везде,
а птицы только точками,
казались вдалеке.

Всплакнет безмолвно у окна
неразноцветная зима,
что красота её чиста,
как ангелы из янтаря.
12.2008г.
Тахмасбі Ірина

Ты будешь снится одиноко,
ходить по улице ночной,
а твоё сердце бится будет,
мечтая обрести покой.

Я позабуду образ стройный,
твои вчерашние глаза,
а взгляд усталый и холодный
меня опять сведёт с ума.

Я позабуду, перестану
мечтать и думать о тебе.
А может нас судьба заставит
в прошедшем повстречаться дне?

Перешагну все те ошибки,
что не давали жить любя,
а ты поймешь, но без слезинки,
что потерял навек меня.

Полюбишь скоро ты другую,
её зелёные глаза,
но будешь вспоминать улыбку,
что так вскружила допьяна.
18.09.2007
Тахмасбі Ірина

Весна
Прокидається світ від сну,
Сонце ллє тепло рясне.
Зеленіє все навкруг,
Птахи сповнюють вже луг.

Літо
Ясне небо, спека, грім,
Ліси пахнуть медом, тим.
Річка кличе у блакить,
День горить, і ніч не спить.

Осінь
Листя падає кружля,
Вітер шепче серед гілля.
Дощ співає про сумне,
Літо в спогадах мине.

Зима
Сніг лягає на поля,
Білим пухом все сія.
Мороз малює на вікні,
Казки чарівні й зимові сни.

Чотири сестри — рік ведуть,
Кожна в серці має свою суть!
Марина Вітер